Велика людина невеликого зросту

В неділю мені зателефонувала колега по колишній роботі і повідомила – «Дедушка умер». Мова йшла не про її дідуся і не про мого – а про нашого спільного колегу, якого більшість знайомих називали дідусем. На 86-му  році помер Олег В’ячеславович Маліновський, велика людина невеликого зросту.  Певен, що цей поважний чоловік заслуговує на розповідь-некролог. Не традиційний, в похмурих фарбах, а по можливості оптимістичний – під стать людині, якій він присвячується.

Вперше я познайомився з ним в 1998-му, коли поступив до аспірантури Закарпатського інституту агропромислового виробництва (с. В. Бакта на Берегівщині). При першому контакті я прийняв його за садівника – настільки простим та скромним виглядав  дідо в своєму плащі та незмінному береті, а виявилось, що Олег В’ячеславович – доктор біологічних наук. Причому справжній, а не з численної  когорти сучасних куплених чи радянських «дутих» докторів, що отримали свої звання за багаторічну імітацію наукової діяльності.

Згодом дідо не раз згадував свою роботу в радіологічній лабораторії інституту ядерної фізики в Ленінграді. Здебільшого, в якості історій - наприклад, як він зламав руку, ловлячи по клітці піддослідну мавпу. Чи про спецзавдання для інституту від керівних органів. (Якщо коротко, то для вирішення проблеми з м’ясом для багатомільйонного Ленінграду під містом збудували величезний свинокомплекс. Але, як водиться, не подумали про наслідки – себто, про відходи від сотень тисяч прожерливих тварин. Відходів виявилося так багато, що якійсь «світлій» голові спала на думку ідея – опромінювати їх радіоактивними матеріалами для знищення усіх небезпечних бактерій та вірусів. Завдання лабораторії – вирахувати собівартість такого методу. З завданням лабораторія не впоралась, адже ціна на радіоактивний матеріал виявилась секретною інформацією. Ця історія добре характеризує тодішній принцип управлінських рішень…). В 1970-ті роки Олег В’ячеславович їздив у тривале відрядження до шведського Стокгольму (одного зі світових центрів ядерних досліджень) – один цей факт промовисто говорить про його науковий рівень. Але всі ці та інші факти подавалися просто й прозаїчно, наче розмова йшла про поїздку по гриби. Адже скромність та самоіронія притаманні людям такого штибу – на відміну від пересічної,  дутої та наіндиченої  професури. В Інтернеті я знайшов згадку про Олега Маліновського, якого, в числі інших молодих вчених, їхній шеф називав «кандибоберами» - себто молодими працьовитими кандидатами наук…

Цікава й історія появи корінного киянина, а згодом ленінградського вченого, на Закарпатті. Без жодного пафосу наш дідо розповідав, що його, разом з іншими вченими українського походження, запросив повертатись на батьківщину особисто Леонід Кравчук, президент щойно проголошеної незалежної України. І він повернувся, осів на Закарпатті, вже на пенсії ще не один рік пропрацював в агропромисловому інституті у Великій Бакті, там же планував звести будинок, та цього не втілив – сили вже були не ті. Тож до останніх днів жив у Виноградові, який часто жартома називав майбутньою столицею Закарпаття – мовляв, Ужгород далеко, Мукачеву будуть заздрити, Хуст свого часу не впорався, а Виноградово – в самому центрі області, так чого б й ні?

На пенсії дідо (у якого в Росії залишилися дорослі, вже літні діти) робив найважливішу для себе справу – не давав мозку «засохнути». Придбав та освоював комп’ютер,  давав безкоштовні уроки англійської, читав, слідкував за новинами. Мушу сказати, що й своїх так звавних шкідливих звичок не полишав – зокрема, куріння. Якось, коли з колегами по інституту святкували його 80-річчя, він промовистим жестом запалив сигарету з пачки з загрозливим написом «Курці помирають рано»… Не відмовлявся й від чарочки-другої, не переходив на жодну дієту. Так склалося, що довелось пережити двох дружин, смерть другої була вже на Закарпатті, було видно, що він тяжко переживав, але тримався. Про першу дружину згадував, що в молодості на мотоциклі об’їздив з нею чималий шмат СРС� – себто, наш дідо ще й байкером був, як тепер кажуть – «задового до того, як це стало мейнстрімом».

Доброго, розумного та оптимістичного чоловіка й оточували відповідні люди. Одного разу старенький оступився на сходах, впав та зламав обидві руки. Дізнавшись про це, я став гадати – як же він там, в Виноградові, сам впорається? Та виявилось, що його доглядають сусіди по під’їзду… Найбільшу ж допомогу, особливо в останні роки, коли вік таки взяв своє, «дідусеві» надала колега по роботі Уляна, яка стала йому наче онукою.  Вона й доглядала його до останнього. П’ять років тому Олег В’ячеславович вирішив залишити по собі й літературний слід. Став писати (а точніше, надиктовувати Уляні) спогади про дитинство, проведене в окупованому нацистами Києві, про довоєнні та повоєнні роки. Пізніше ці спогади, без літературних вишукань, але з цікавим історичним фактажем, набули вигляду виданої своїм коштом книжечки.

Людина боїться старості. Особливо старості, при якій втрачаєш розум, сили, стаєш зайвим для оточення, що лише чекає твого відходу. Але трапляються й виключення, коли людина залишається собою до останнього, а її cмерть навіть в найпохилому віці сприймається із жалем. Саме такою людиною й був Олег Маліновський, велика людина невеликого зросту.