Подоба кращого із світів

Для багатьох відпочинок у Карпатах – давно вже не розкіш, не свідчення статусу. Радше необхідність. А надто для людей з урбаністичними неврозами. Короткотривале відчуження для них замінило недосяжне відчуття душевного комфорту, омріяний спокій. Та навіть воно – ідеальна терапія. Уже мало кого цікавить свіже повітря, мінеральні води. З року в рік згасає жага до лижні. Головне – побути на одинці, відчути легкість, закохатися у мить байдужості.

Зосередження на виживанні засліплює: з першої миті в горах ніхто не помічає подібних собі – стомлених колективним стовбиченням на світлофорах щоранку. Тут натовп розчиняється. Так само як і час: залишається лише схід та захід сонця. Натомість, безжально тріумфує чуттєвість.

Коли ти живеш у будиночку з дерева, то несвідомо виходиш на двір, лишень аби повернувшись, ще раз насолодитися п’янким запахом деревини. Не бентежить навіть привід – пасивне куріння з товаришем чи випадковим знайомим. Зрештою, кращого місця аби позбутися цієї шкідливої звички не знайти. У боротьбі за твою увагу тютюнові гільзи відверто не витримують конкуренції. Щоразу на балконі ти помічаєш інший стовбур сосни чи бука, злегка понівечених браконьєрами, негодою. Пильно вдивляєшся у далечінь. Пошепки теревениш з небом, посміхаєшся вітру. Ніщо не заважає доторкнутися до безкінечності. Ти вподібнюєшся величезній валькуватій собаці, яка поводить себе немов корова на магістралі у Делі.

Те, що в місті спричинює шквал цікавості та захоплення, тут – лише непідробну байдужість. Минулорічний номер Esquire, вочевидь, покинутий одним із попередніх гостей-бідолах, ігнорують усі без виключення, навіть туристи, які наважилися його розгорнути. Натомість останніх не помічають місцеві офіціанти в ресторані, яким, вочевидь, немає діла ні до власної «професії на мить», ні до щедрих чайових. Стомлені провінційністю вони навіть не підозрюють, що їм мимоволі заздрять ті, кого вони обслуговують – хай не завжди, і не в цю пору, але подекуди заздрять майже так само, як тій собаці.

У таких місцях починають писати. П’ють лише з ввічливості, або виключно місцеві. Єдине, що дозволяє зберегти зв’язок з реальністю – це порноканал. Там все як у житті: нікчемний нарцисизм, розпуста та оголена байдужість; усі пестять виключно утилітарну самозакоханість. Від цього тягне не в душ, а перемкнути канал, а ще краще просто полежати мовчки, почитати. Раптом ти відчуваєш, що нарешті порозумівся з собою, посміхаєшся від чистоти пориву, що переповнює тебе; самотність не потребує приборкання. У місті в тебе обмаль часу на подібні дрібнички – тебе обтяжують справи значно важливіші, а від самотності ти, переважно, тікаєш.

За кілька днів мусиш повертатися до звичного, тепер вже тікати від подоби кращого із світів. Звикати до нього небезпечно і спокусливо водночас. Його не розділиш на двох. І ця жадібність позбавлена бодай крихти хіті.