ВЕРХОВНА РАДА: РІК ОПІСЛЯ

Наступного тижня виповнюється рік від останніх виборів до рад усіх рівнів, котрі вперше проходили виключно за партійними списками (окрім сільрад). Якщо у перші місяці усіх аж зашкалювало від емоцій з приводу результатів виборів, то вже надійшла пора спокійно оглянутися на те, що відбулося. Найбільше голосів на парламентських виборах, як відомо, здобула Партія регіонів. Вона утворилася у листопаді 2000 р. шляхом об’єднання Партії регіонального відродження України В.Рибака, Трудової партії В.Ландика, Всеукраїнської партії пенсіонерів Г.Самохвалова, партії “За прекрасну Україну” Л.Черновецького, частини “Солідарності” П.Порошенка (останні два партлідери згодом перейшли у табір В.Ющенка, хоча зараз знову досить дистанціювалися від нього). Очолив партію академік і віце-прем’єр В.Семиноженко, друг сім’ї Л.Кучми. Невдовзі його у лідерському кріслі змінив М.Азаров, а відтак – В.Янукович. Спершу це була фактично партія одного-єдиного регіону, але за наступні роки вона поширює свою діяльність на всі області. Якщо раніше найбільш структурованою партією в Україні була СДПУ(о), то тепер вже ця. Перемога 2006 р. (32,14% на парламентських виборах, більшість в обласних радах на Сході) була подарована їй з боку тодішньої влади, бо регіонали будували кампанію на критиці урядової політики Ю.Єханурова у галузі газопостачання, не лишали без уваги жодну помилку тодішньої виконавчої влади. Про реальність і самодостатність цієї сили найпромовистіше свідчить такий факт: напередодні останніх виборів у партії розгорнулася нетривала, але гаряча дискусія, під яким брендом іти до виборця – з іменем В.Януковича чи акцентуючи виключно на назві партії. Перемогла тоді перша точка зору – мовляв, виборцям у глибинці краще відоме прізвище Янукович, ніж слово “регіони”. Але сам факт дискусії досить показовий. За великим рахунком вона не скінчилася. Останнім часом в якості майбутнього партійного лідера все активніше називається Р.Богатирьова. Партія стає рупором великого національного капіталу і об’єднанням багатих людей. За останній рік статки її найзаможнішого члена Р.Ахметова зросли удвічі і сягнули 4 млрд. доларів. Мабуть, така ж тенденція і в інших парткерівників різних рівнів. Партія продемонструвала вміння поєднувати парламентські і непарламентські методи боротьби (бійка у Верховній Раді, напад на тележурналіста СТБ), за короткий час побувала провладною, опозиційною і знов провладною. Зараз перед нею стоїть завдання перетворитися нарешті з партії одного домінуючого регіону на справді всеукраїнську. Після загибелі Є.Кушнарьова, котрий неофіційно був головним ідеологом партії, стоїть завдання оновлення її ідеологічної платформи, оскільки антинатовська риторика відверто суперечить інтересам прем’єра В.Януковича, не кажучи вже про федеративні гасла, котрі тим більше втратили актуальність. Головною проблемою партії є украй негативний імідж на Заході України, проте для його подолання поки практично нічого не робиться. Друге місце минулого року посів БЮТ (22,29%), причому додаткові відсотки було набрано в останні два тижні кампанії за рахунок її максимальної інтенсифікації. Історія цієї сили сягає ще кінця зими 1995 р., коли на базі кількох дрібних партій і груп утворився Союз миролюбних сил “Батьківщина” – згодом партія “Батьківщина”. Проти її лідера Ю.Тимошенко та членів її родини було відкрито купу кримінальних справ, чиї матеріали упродовж 1995-2001 р. склали 5 тисяч томів. 22 грудня 2001 р. було створено Блок Юлії Тимошенко, котрий у різні часи налічував до семи партій (зараз у блоці їх дві – “Батьківщина” і УСДП). Нині Ю.Тимошенко – найбільш харизматичний з усіх українських полі-тиків. Їй вдалося практично неможливе – об’єднати всіх без винятку головних гравців в українській політиці. Нехай це сталося не під якимись конструктивними гаслами, а через їхній страх перед жінкою з косою, але сталося. Усі визнають її силу і бояться її повернення у владу. Аби не допустити цього, створюються досить суперечливі союзи, багато мовиться (на жаль, не зовсім без підстав) про її лівацький популізм, брак команди, авторитарні методи партійного будівництва, злиття політики і бізнесу тощо. Принаймні, проти жодного іншого українського політика не ведеться такої пропагандистської кампанії, як проти неї. Поки це спрацьовує на її користь, бо наш народ співчуває тим, на кого нападають. Але розраховувати тільки на помилки конкурентів не доводиться. Ця сила дуже потребує нових конкретних акцій. В якості такої останнім часом прагнуть використати боротьбу за зниження комунальних тарифів. Пропрезидентська партія “Наша Україна”, яка йшла у блоці зі ще шістьма партіями, набрала 13,95%. Для партії влади це поразка. Кращою, ніж в цілому по країні, є для неї ситуація у чотирьох західних областях (в тому числі на Закарпатті), де помаранчеві склали більшість в облрадах. Всередині партії і блоку було найбільше яскравих особистостей порівняно з усіма іншими формуваннями. Можливо, саме це її і підвело. Міжособистісні чвари стали головною проблемою “Нашої України”. Невизначеність з керівництвом, брак ідеологічної діяльності і масових кампаній теж не посилюють партії. Немає єдності і серед рядових членів: частина – за зміцнення широкої коаліції (в тих областях, де вона склалася) і укладання її на національному рівні, частина – за перехід до реальної, а не номінальної опозиції. Схоже, що партія може вагатися достатньо довго. Соціалісти набрали на виборах 5,69%, ідучи в якості учасників Помаранчевої революції і симпатиків В.Ющенка. Проте перехід О.Мороза до союзу з В.Януковичем різко змінив коло його симпатиків, призвів до виходу з команди двох таких яскравих фігур, як Ю.Луценко і Й.Вінський, натомість все час-тіше символами СПУ стають політики-бізнесмени М.Рудьковський і Я.Мендусь. За деякими соцопитуваннями, СПУ більше не здолає прохідного бар’єру до Верховної Ради. Схожа ситуація й у комуністів, котрі узяли тоді тільки 3,66%. А 1994 і 1998 рр. вони були лідерами перегонів, 2002 р. посіли друге місце (19,98%). Ліві виборці не вибачили цій партії, що 1999 р. вона фактично підіграла Л.Кучмі і привела його до другого президентського терміну. Таке різке падіння рейтингу дуже показове. Хоча останні соціологічні заміри ніби свідчать, що партія має близько 4% довіри, все ж її перспективи на майбутніх виборах виглядають дуже проблемними. Головним її противником є Прогресивна соціалістична партія Н.Вітренко. Блок Н.Вітренко, активно фінансований москвофілами, ледве не подолав прохідний бар’єр до парламенту і забезпечив собі солідні фракції в ряді обласних рад (у Донецькій це друга за чисель-ністю фракція з 12 чоловік). Отже, український політикум і досі формується не так на соціально-класовій, як на особистій базі – навколо кількох яскравих лідерів. Попит на таких зараз значно перевищує пропозицію, тому можна передбачати появу найближчим часом ще одного-двох харизматичних діячів, навколо яких може сформуватися ціла партія чи блок.