Квартироздавач Шухевича

Минулого тижня в області пройшли урочистості, присвячені черговій річниці подій на Красному Полі. Закарпатських січовиків, що намагалися тоді протистояти угорській армії, готував до бойових дій легендарний керівник Української повстанської Армії Роман Шухевич. Більшість часу, проведеного на Закарпатті він пробув у сімействі Бор у Великій Копані (Виноградівщина). Дотепер хата, де жив Тарас Чупринка, стоїть у селі, живе син господаря, котрий приймав у себе галицького воїна, Михайло Бора. 87-річний Закарпатський січовик пам’ятає Шухевича, був у ті роки вже свідомим 19-річним юнаком. А доля його склалася важко. За великим рахунком, у «своїй країні» Михайло Юрієвич прожив всього один день – 15 березня. Ні угорцям, ні Радянській Україні, ні нинішній нашій державі своїм він так і не став. « Я Шухевича бачив» «Тоді, в 30-х роках у нас діяли організації «Січ» та «Пласт». Молодші діти були пластунами, а коли підростали, то переходили до «Січі», – згадує Михайло Юрієвич. – А Роман Шухевич приїхав, аби допомогти у підготовці молоді. Він жив у нас в старій хаті – ми мали великого пса, тому ніхто не міг просто так зайти до подвір’я. давав вказівки, як і що робити». Чупринка перебував у багатьох людей в області, ночував то там, то де-інде, однак, каже дід Михайло, найбільше часу провів під час свого «закарпатського відрядження» саме у Великій Копані. Михайло Юрієвич не надто багато спілкувався з Шухевичем, оскільки був ще занадто молодий – 19 років. Майбутній головнокомандувач УПА більше контактував з керівниками січовиків, однак, згадує співрозмовник, вразив його Шухевич своїм розумом і водночас простотою у спілкуванні. Разом з батьком пана Михайла заготовляв дрова і святкував Різдво у сімейному колі Бор. Він пробув на Закарпатті кілька місяців: в кінці 1938 та на початку 1939 рр. Навчаючи наших січовиків військовій вправності, розповідаючи, як вести бойові дії. Дотепер у селі стоїть хатинка, де нібито проживав Чупринка. Є в подвір’ї і великий собака. От тільки господарі хати вже інші, і собака, найімовірніше, теж не той, що забезпечував Шухевичу відсутність цікавих очей… А потім була війна Дід Михайло не знає, скільки точно був Роман Шухевич на Закарпатті і чи зміг він реально навчити січовиків воювати. У березні 1939 року він його вже не бачив. А 15 числа їхня казка під назвою «Карпатська Україна» завершилася, не встигнувши як слід і розпочатися. «Ми чергували ночами, бо мадярські терористи переходили до нас. Нас було четверо хлопців, які ходили вночі в розвідку. Зброї не мали, тож озброєні були лише ботами (палицями). Один раз зловили трьох мадярських терористів. Привели в село, а потім приїхали з Хуста січовики й забрали їх. Що було з ними далі – не знаємо. Так за нашої служби зловили ще кількох угорців. Це було ще у 38-році. Про те, що мадяри йдуть ми знали вже 13 березня. Я мав велосипед, тому мене завжди відправляли піти подивитися, що на кордоні відбувається і де знаходяться угорські війська. 14 березня вони вже були кордон перейшли і тяглися на Виноградово. Я повідомив про це. Потім знову поїхав – вони вже були під Виноградовом. Третій раз поїхав дивитися, вернувся й кажу: все, мадяри вже тут. Тоді всі хлопці зійшлися і вирішили чекати їх у селі. А коли розвиднілося зранку, вони почали наступ сюди, на Копаню. Бій тривав недовго», – згадує дід Михайло події майже 70-річної давнини. Сам участі в ньому не взяв, оскільки їхній командир наказав сховатися в селі вдома. А після подій на Красному Полі угорці почали шукати прихильників незалежності Закарпаття по селах. Пан Михайло пам’ятає, що вже коли прийшли мадярські вояки, підняли голову Копанські угрофіли (мадярони), яких у селі була меншість, тому раніше про свої погляди вони не особливо говорили. Мадярони допомагали відшуковувати січовиків. Останніх групами по 4-5 чоловіків відвозили до Тиси, зв’язували разом дротом та скидали в річку, економлячи кулі на розстріл хлопців. Коли знаходили когось по одному, то розстріляли, а тіло знову ж таки скидали в Тису. Один із хлопців втік із села і переховувався в очереті поблизу, проте мадярони вказали й на нього, навели туди угорців і бідолаху просто проштрикнули багнетом. На щастя, зловили тоді не всіх. Пану Михайлу пощастило – на нього не вказав ніхто, а більше в сім’ї січовиків не було – хоча він мав десь 7 братів та сестер, але ті були ще замалі. За вільну Україну! За кілька днів по тому хлопці, що не загинули, наважилися на зухвалий план. Якоїсь ночі зробили з дуба великий 4-метровий хрест, віднесли його до місця, де знайшли перших трьох загиблих січовиків і встановили на тому місці хрест, на який прибили табличку «За вільну Україну». Простояв той хрест всього кілька годин, поки його не помітили угорці і не вирвали із землі. Для цього їм знадобилося 6 чи 8 коней. Пан Михайло каже, що лютували вони через хрест страшно, довго шукали, хто міг таке вчинити, але на щастя свідків вчинку хлопців не знайшлося. Хрест той спалили, після чого взялися за спалення бібліотеки Великокопанської «Просвіти», яка мала величезну збірку українських авторів. Так всього за кілька днів, мрія закарпатських українців про свою країну була знищена. А починалося в молоді все так оптимістично. Проникшись ідеями українства, хлопці зачитувалися українською літературою, вступали до «Пласту « і «Січі». Михайло Юрійович згадує, як колись він із друзями шукав «Заповіт» Тараса Шевченка в книжному магазині у Виноградові. Продавець їм сказав, що не має книжки, але може дістати, тож хлопці замовили в нього цю заборонену літературу і пішки ходили до Виноградова за нею, бо ж транспортного сполучення тоді ще не було. А отримавши «Заповіти» несли їх додому, ховаючи на собі, бо боялися, що поліція знайде. Однак всю так любовно зібрану літературу спалили без жодного жалю. Пана Михайла репресії угорців у 1939 році оминули, але вже у 41-му його забрали в угорську армію і відправили до штрафбату, як неблагодійного – просто тому, що жив на території, що спробувала трьома роками раніше відділитися від Угорщини. У складі мадярської армії пан Бора пройшов всю Україну, дійшов до Дону. А в 44-му році поблизу озера Балатон в Угорщині потрапив у полон до Радянської армії. Само собою, що його, як солдата ворожої армії чекав концтабір. Чужий серед своїх Однак від важкої роботи в радянських таборах Михайла Юрієвича врятувала освіта. Був він письменним, знав російську мову, тому взяли його писарем – переписував таблички з іменами та інформацією про таких же нещасних полонених, як він сам. В Росії на цій роботі пробув півтора року, після чого йому нарешті дозволили повернутися на Батьківщину. Ба навіть поставилися до нього по-людськи, заплативши по тисячі рублів за кожен місяць роботи, тож додому Михайло Юрієвич повернувся з цілим мішком грошей, на які збудував собі новий будинок, потім одружився, народили дітей. Здавалося, що важкі роки для нього вже минули – спокійно працюй собі й радій життю. Але, очевидно, безтурботне життя було не для нього. Місцеві радянські активісти причепилися до нього, аби вступав у партію та працював на правоохоронні органи, а простіше – був стукачем. Від обох пропозицій він відмовився. Не хотів належати до атеїстичної партії, а про те, аби передавати «наверх» розмови людські навіть думати не хотів. Вербувальники-невдахи пообіцяли йому за це помститися і невдовзі звинуватили у перевищенні повноважень. На Михайла Юрієвича чекала нова тюрма – на 5 років він знову покинув рідне село. Не залишили його в спокої і по черговому поверненню. Вербувати більше не пробували, зате помстилися в інший спосіб. Михайло Бора понад 30 років працював у місцевому колгоспі, проте, вийшовши на пенсію, отримав у трудовій книжці запис про три роки стажу. За це йому нарахували аж 12 рублів пенсії. Отримувати таку знущальну суму він відмовився, запропонувавши голові колгоспу тримати ці гроші собі на пиво і не брав їх впродовж 8 років. Ситуацію зміг виправити лише щасливий випадок. Якось гостював у сина Михайла Юрієвича, фотокора хустської районки Тараса, відомий український сатирик, головний редактор гумористичного журналу «Перець» Євген Дудар і почув про цю історію. Обурившись такою несправедливістю пан Дудар через Київ вирішив цю ситуацію і Михайлу Юрієвичу таки призначили нормальну пенсію. Всі ці роки Михайло Бора чекав, коли нарешті трапиться те, у що він так вірив, за що поклали голови його друзі й ровесники – незалежності України. Але і в самостійній Україні виявився не надто потрібен можновладцям. Жодного разу його не вшановували, як колишнього учасника подій Карпатської України, вручаючи натомість нагороди людям, які, як каже Михайло Юрієвич, відношення до давніх подій не мали, але часто приїжджали до нього у гості, ретельно випитуючи, що тоді відбувалося. Ба більше, коли він звернув увагу на те, що нинішній меморіал січовикам, можливо, треба ставити на місці, де він з друзями знайшов трійку перших розстріляних хлопців, йому порадили взагалі у ці справи не вмішуватися. Пенсію пан Михайло має і вона періодично зростає – як тільки піднімається мінімальна пенсія в Україні. А тепер він з ностальгією згадує минувшину і гірко відзначає: «Не таку Україну ми хотіли, про іншу мріяли. Якби тоді, у 1939 році, Августин Волошин, залишився при владі, все було б зовсім інакше. Він дійсно хотів незалежності своєму народові і за 300 мільйонів не продався б», – стверджує 87-річний дідусь, демонструючи обізнаність у наших сучасних політичних реаліях…