Рогата перспектива

Закарпаття недарма називають буйволячою батьківщиною, чи то пак столицею України. Чорняві із закрученими рогами красені, котрі дають чудотворне молоко й смаковите м’ясо, поступово освоюють нові райони області. Нещодавно шість голів буйволів вперше з’явилися і на Ужгородщині: у Василя Гарата на фермі «Золота підкова», що на березі Андрашівського озера. Туди й відправляємось за дослідженням цієї екзоти. «Буйволів я придбав у селян Кричева та Велятина, - розповідає пан Василь. – Маємо буйволицю, четверо телят та бичка. Одну з них, через агресивність, довелось ліквідувати, а інша – вже дає молоко. Тож, крім табуна гуцульських коней та поголів’я в’єтнамських свиней, маю ще й третій екзот – буйволів. Але, якщо на утримання перших двох видів вищезгаданих тварин маємо державну дотацію, то на буйволів – ні». «А дарма», - обурюєть ся фермер. Бо ж за характером буйволиця навіть близько - не корова. Корови для випасу вибирають собі запашну відбірну травичку, а буйволиця - осот, чагарники. Словом, таку рослинність, яку й близько кормом не назвеш. І обов’язково - щоб була велика багнюка. Зануриться у неї - тільки роги стирчать...» За однією з версій пана Василя, закарпатські буйволи є нащадками тих тварин, які відбились від стад монголо-татарів. За іншою версією, буйволів завезли з Болгарії або Румунії, де вони й зараз у пошані. Вони не тільки дають молоко, м’ясо, шкіру, але й завжди служили закарпатському селянину чудовою тягловою силою. Причому краще за волів. Іще один плюс - буйволи майже ніколи не хворіють. Отже, вакцинація їм до лампочки… Валерій Бовт, колега Василя Гарата з Хустщини, розповів «Експресу», що наприкінці 80-х років минулого століття у селі Стеблівка колгоспне стадо налічувало 300 буйволів. Цих екзотичних тварин утримували і в навколишніх селах – Сокирниці, Велятині, Кричеві (Тячівщина) та Кирицьках (Свалявщини). Однією з причин зникнення буйволів у Стеблівці, було масове осушення боліт, вважає пан Валерій. А буйволам без них - як без повітря. Разом з тим, господарник зауважує, що у 80-х роках тримати буйволів було вигідно. Колгоспи від держави отримували великі дотації. Бо буйволи в першу чергу - дешеве м’ясо, молоко з багатим вмістом білків. До речі, пан Василь каже, що правильно заквашене буйволяче молоко з літрової банки не виливається - воно настільки густе, що його треба діставати ложкою. Якщо в звичайному коров’ячому молоці жир - у вигляді жирових кульок, то в буйволячому - у дисперсному стані, тобто по всьому молоці. Перед тим, як їхати в Андрашівку, кореспондентові «експресу» вдалося побувати у Велятині, що на Хустщині. У величезному селищі, котре розкинуте в горах під самим українсько-румунським кордоном, місцеві селяни утримують 16 буйволів. Іван Силимонка – один із тих велятинців, котрі наважилися на «буйволячий бізнес». «Чи можна заробити гроші на буйволах?» - перепитує нас пан Іван Силимонка, й задумовується… Вони вдвох з дружиною Параскою Юліївною вже тридцять років утримують буйволицю Котіку (авт. з угорської Катерина). Без чорнявої красуні подружжя вже не уявляє собі життя. Видоює її тільки дружина. Іншу людину, каже пан Іван, Котіка до себе не підпустить - такий уже характер у буйволиць. Але не тільки в неї. Якщо звичайну корову може подоїти сусідка, то буйволицю - ні. І не просто так, а з особливим підходом, ласками. Тримала ця сім’я і двох буйволів. Але, позаяк у Івана Івановича вік уже не той, займатися буйволами сім’ї вже нема сил і бажання. Буйволиця Котіка, вважає подружжя Силимонків, набагато розумніша за корову. «У селі колись була буйволиця Маня, - пригадує Іван Іванович. - Один із селян жорстоко її побив. Так буйволиця вже через кілька років, коли побачила кривдника, помчалась за ним - настільки ця тварина злопам’ятна! Буйволицю в жодному разі не можна ображати. А бізнес на буйволах можна зробити тільки, коли є велике стадо, ферма.» Між тим, по буйволяче молоко до Івана Івановича приїздили колишній мер Києва Омельченко, Президент України Віктор Ющенко, урядовці та депутати парламенту. «Чиновники люблять буйволяче молоко, - посміхається Іван Іванович, — але тільки - не буйволів. Бо без державної підтримки не залишиться навіть те невеличке стадо, яке є в нашому селі.» Такої ж думки – і фермер «Золотої підкови» Василь Гарат. Бо, скажімо, для того, щоб отримати державну підтримку на утримання «гуцуликів», потрібно, щоб табун налічував 10 коней, племінна ферма - 30 голів великої рогатої худоби, то, треба було б , аби на рівні міністерства було прийняте рішення, аби в цьому державному переліку з’явилися й буйволи. Племінна ферма яких налічувала б 10 голів. Бо буйволи - ні в яке порівняння з «гуцуликами».Якщо цього не буде зроблено на державному рівні, то ці рідкісні тварини в Україні просто зникнуть.» Подібна ситуація дуже обурює фермера. Бо ж, до прикладу, американські буйволи, які сто років тому перебували на межі зникнення, нині нараховують близько чверті мільйона голів! В основному, через те, що у Штатах не щороку, а щомісяця зростає попит на буйволяче м’ясо. За смаком воно нагадує воловину. Проте має менше жирів, калорій і холестерину й тому приваблює любителів здорової їжі. Єдиною проблемою, каже пан Василь, є дикий буйволячий норов - велетенські тварини, вагою до однієї тонни, перестрибують через двометрові огорожі і розвивають швидкість до 60 км на годину! Тим не менше, на кожному буйволі американські фермери заробляють близько 900 доларів. Будучи на фермі Василя Гарата, ми переконалися, що закарпатські буйволи - не американські: за характером вони навіть за корів смирніші, дають себе гладити і навіть намагаються вас лизнути. Отож,маємо надію, що Закарпаття таки займе якусь із ніш цього вигідного бізнесу. Павло БІЛЕЦЬКИЙ Спеціально для «Старого Замку»Паланку»