УБИВСТВО НА ВУЛИЦІ ГРУШЕВСЬКОГО

Микола Танурков став на хитку табуретку, закріпив канатний зашморг на балці сарая, просунув голову в петлю і міцно стис нею шию.Алкоголь вже не діяв, свідомість, звільнившись від його впливу, породжувала прозорі, як морозне повітря, думки, образи, згадки, тіні незабутих предків – все те, що в підсумку складало неповних 55 років його життя. На обличчі Миколи з’явилася сумна посмішка: згадав босоноге дитинство. ...Народився в Болгарії, у провінційному містечку в центрі мальовничих Родопських гір. Купався у мілководній річці, вудив рибу, грав з однолітками у футбол. Турботливі батьки в міру своїх сил прагнули зробити дитинство свого сина світлим і безтурботним. Роки у школі теж пролетіли безпроблемно. У Болгарській школі. Бо в Радянському Союзі, куди переїхали батьки, навчання давалося важко: були проблеми з мовою, особливо українською, не всі однокласники адекватно сприймали болгарського юнака, який випереджав їх „за рейтингом” у дівчат. Але, зрештою, життя увій-шло в колію, і дорослий Микола вже нічим не відрізнявся від інших радянських людей. Поселився на Миколаївщині, працював у радгоспі на тракторі, створив власну сім’ю. Вірніше дві сім’ї. Бо з першою дружиною життя не склалося – надто різними були і характери і менталітет. Розрив переживав важко, холостяцтво подружило із „зеленим змієм”. Дружба ставала все міцнішою і міцнішою, допоки не зустрів, як тоді здавалося, – єдину і неповторну, з якою годен був прожити все життя і померти в один день. Але сімейна ідилія з Наталкою тривала недовго. Ще коли залицявся до Наталки, друзі попереджували його, що вона ласа до чоловічої статі і міняє коханців, як модниця рукавички. Але Микола відмахувався від таких інформацій, як від надокучливих мух. Мовляв, по-перше, все це – плітки, а по-друге, вважав, що з ним вона навіть не подумає „вертіти хвостом” перед іншими. Але минула весільна ейфорія, і Микола зрозумів, що був занадто самовпевнений у своїй чоловічій невідпорності. Наталка почала надовго затримуватися „на роботі”, приходила додому напідпитку, лягала спати окремо. Так тривало рік, два, три. Терпів, позаяк сподівався, що жінка перехворіє, але глибоко помилявся. Знову подружився із "зеленим змієм". Почав „перевиховувати” кулаками, але особливих успіхів досягти не зміг, від того все більше наливався люттю. І зрештою, зробив той один крок, котрий відділяє любов від ненависті. Більше того, перебуваючи під високоградусними враженнями, почав виношувати думку про вбивство зрадливої дружини, яке згодом переросло у рішучість. Одного осіннього дня Наталка завітала до нього у поле, де він працював на тракторі. Робота вже закінчилася, і Микола з напарником розпили з цього приводу пляшку бурячанки. Напарник пішов додому, Наталка весела торохтіла, бо теж була явно напідпитку. А цього залкоголений мозок Миколи стерпіти не міг. Розмова на високих тонах завершилася ударом у вилицю, від якої Наталка впала на землю непритомною. Далі Микола діяв уже в шоковому стані. Він вскочив у кабіну трактора, завів двигун і... переїхав розпростерту на землі жінку. Потім було десять років у колонії суворого режиму – без трьох місяців від дзвінка до дзвінка. Але на свободу вийшов не з чистою совістю: режим у зоні був далеким від епітету, яким вона офіційно характеризувалася. Дістати там спиртне було справою нескладної техніки, а в разі його відсутності, зеки вдавалися до чифіру та інших сурогатів. Отож за табірними воротами Микола зрозумів, що він уже став залежним від алкоголю. Але побороти себе не міг, та й не хотів. Бо життя складалося за популярною тату-формулою: „нет счастья в жизни”. У Чернівцях, куди його влаштували на роботу, працював, як море горить, жив у гуртожитку і пиячив, пиячив, пиячив. Здавалося, зможе зупинитися, коли зустрів Юлію із закарпатського селища Вишково. Жіночка, на рік молодша від нього, була веселої вдачі, однак теж, м’яко кажучи, не цуралася чарки. Та попри це роман розвивався бурхливо і, зрештою, привів до того, що Юля разом з Миколою приїхала у Вишково, де на вулиці Грушевського мала свій будинок. Але в рідних пенатах своєї коханки Танурков зовсім розперезався: що не день – п’янка до положення ниць, свар-ки, кулачні розбірки. А втім, Юлія в цьому йому теж не дуже поступалася, а протистояння, як правило, закінчувалося тим, що Микола опинявся на вулиці „в екзилі”. Під час одного із таких вигнань він і познайомився з Оксаною Маджарою, котра мешкала поблизу на тій же вулиці Грушевського. Танурков допоміг жінці наколоти дров, зробив ще дещо по господарству. Оксана віддячила доброю вечерею з добрячою випивкою. Наступного разу Микола прийшов допомогти жінці вже добровільно. Заслужена вечеря теж увінчалася приємними високоградусними враженнями. Потім було ще кілька подібних візитів і, зрештою, Мико-ла від скандальної Юлії перейшов жити до, як йому здавалося, більш лагідної Оксани. Але у спільному житті та виявилася далеко не ручною голубкою. Бо частково розділяючи з Миколою високоградусні застілля, під заві-су сварила його не менше, ніж Юлія. Але той залишався вірним собі – пив і бив свою співмешканку нещадно, за що Хустським ра-йонним судом був засуджений на два роки позбавлення волі з умовно-іспитовою відстрочкою на один рік. Але судимість не змінила способу його існування, навпаки, відносини з Оксаною ставали все більше ворожими, побої все частішими, травми від них все більш відчутними. Між тим, наближалося католицьке Різдво, яке у Вишкові святкується набагато масовіше, ніж православне. У переддень Святого вечора Танурков прийшов додому, як кажуть, на автопілоті. З порогу почав дорікати співмешканці: де вечеря, де горілка? Оксана подала на стіл, налила чарчину оковитої. Коли ж її запаси вичерпалися, накинувся на жінку з кулаками. Але та, загартована в такого роду „боях”, стійко оборонялася. І тоді Микола вхопив поліно, що лежало біля грубки, і пустив його в хід. Бив безжально і не прицільно, аж поки Оксана, зающена кров’ю, не впала на підлогу непритомною. Це трохи протверезило, він обмив жінку, переніс її на ліжко, сам ліг поруч з нею і вмикнув телевізор. Довелося посилити гучність, позаяк Оксана задихалася і голосно хрипіла. Зрештою, алкоголь зробив свою справу, і Микола, не дочекавшись вечірньої програми „Подробиці”, заснув мертвецьким сном. А прокинувшись на ранок, зрозумів, що Оксана вже не дихає. ...Такі фрагменти майже 55-річного нещасливого життя пронеслися в голові Тануркова, який стояв у сараї із зашморгом на шиї. Залишалося відбити ногою табуретку, щоб загойдатися у петлі. Але перейти у потойбічний світ Миколі не вдалося: за мить до того, як він втратив опору під ногами, до сараю увірвалися вишківські дільничні інспектори міліції капітани Іван Смерека і Віктор Войнагій, котрі не дали Тануркову накласти на себе руки. У цій господарській споруді обидва офіцери опинилися вчасно зовсім не випадково. Від самого приїзду колишнього зека у Вишково вони тримали його під ковпаком. Достатньо сказати, що за той короткий строк, який він прожив у Вишкові, інспектори склали на нього 5 або 6 протоколів про хуліганську поведінку у сім’ї. Та й подачу Оксаною позову до суду міліціонери ініціювали теж. Після судового вердикту, котрий, як уже було сказано вище, позбавив насильника волі на два роки з умовною відстрочкою на один рік дільничні ще тісніше опікувалися над Миколою. Наче передчуваючи, що справи в його співмешканні з Оксаною ідуть до трагічного фіналу. Але вриваючись у сарай, де Танурков вирішив звести рахунки із життям, вони ще про нього не знали. Та й самогубець не поспішав їм про це повідомити, бо на запитання, де Оксана, відповів, що вона поїхала до родичів в Ужгород. – Тоді відкрий хату, – запропонували йому капітани. – Не маю ключа, Оксана забрала з собою, – почули у відповідь. Але міліціонери не йняли віри і разом з підоспілими родичами зламали двері. У хаті на ліжку у вітальні лежала накрита простирадлом мертва Оксана. Поруч на столі лежала передсмертна записка Миколи Тануркова. У ній він проливав крокодилячі сльози над своєю дружиною, писав, що не хотів її вбивати, але лихий у вигляді пляшки горілки поплутав. Закінчувалася записка словами про небажання „лежать под сырой землей, вместо того, чтобы опомниться и жить вместе с Оксаной, навеки проклянув водку”. Можливо, цей епістолярний твір Микола Танурков писав у тверезому вигляді. Позаяк його жертва пролежала мертвою до втручання дільничних інспекторів п’ять діб – від суботи до середи. Це були святкові дні й одного з них вбивця зустрівся з капітаном Смерекою на місцевому базарі. – Ти чого без Оксани? – запитав офіцер у Тануркова. – Та, поїхала на свята до родичів в Ужгород, – почув у відповідь. Смерека не повірив у цю легенду і ще пильніше почав стежити за підопічним екс-зеком. І завдяки цьому той залишився живим, хоч був, без перебільшення, за крок до смерті. Тепер на убивцю чекає суд. Але яким би не був його вердикт, Оксану Маджару вже не повернеш на цю грішну землю. "Ужгород.нет.уа" з посиланням на "Трибуну"