Останнє насильне виселення українців відбувалося за кілька кілометрів від Закарпаття
Друга світова війна принесла таке небачене явище, як насильницька депортація народів. Серед тих націй, які найбільше постраждали, значаться й наші громадяни. Тільки в Польщі за 6 повоєнних років відбулося аж чотири виселення українців із прадідівських земель. Але й досі правда про них є маловідомою.
Друга світова війна принесла таке небачене явище, як насильницька депортація народів. Серед тих націй, які найбільше постраждали, значаться й наші громадяни. Тільки в Польщі за 6 повоєнних років відбулося аж чотири виселення українців із прадідівських земель. Але й досі правда про них є маловідомою.
Після війни на території Польщі залишився значний масив українських етнічних земель із 700-ма тисячами населення. Про стосунки поляків й українців у XX столітті не варто нагадувати. Тож, для польської влади залишався один варіант: позбутися українського «головного болю». Перший етап відсе-лення відбувся у 1944-1946 роках. Називався він офіційно «обміном населення» між СРС та Польською Республікою.
482 тисячі українців із Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств «організовано» переселили в Україну. Ще понад 20 тисяч польські війська буквально «перегнали» через прикордонну річку Сян без оформлення будь-яких документів. І хоча переселення мало бути добровільним, є численні свідчення, що воно було позбавлене навіть ознак вибору.
Наступною була сумнозвісна акція «Вісла» у 1947 році, коли на західні та північні землі Польщі, звідки депортували німців, було переселено і розпорошено з метою асиміляції 150 тисяч українців. Вчинене насильство пояснювалось як акт колективної відповідальності за дії ОУН-УПА.
Третій етап - упорядкування державного кордону між СРС та Польщею у 1948 році. Внаслідок цього полякам відійшли споконвічні українські села, а їхніх жителів (понад 9 тисяч чоловік) виселено зі своєї дідизни і переселено вглиб України.
І, нарешті, четвертий етап - 1951 року, який вражає своєю цинічністю. Лідери СРС та Польщі вирішили обмінятися територіями.
Сталін зважив, що у районі Рави-Руської та Соколя добре би мати краще залізничне сполучення, яке б пролягало у Польщі неподалік кордону. Натомість полякам запропонували територію такої ж площі у тодішній Дрогобицькій області, що охоплювала частини трьох районів. Сказано - зроблено: поляки відрізали шматок своєї землі, СРС - своєї. Обмінялися, мов тарілочками з тортом.
Тільки-от як пояснити це мешканцям 42(!) українських сіл, які століттями жили на цій землі, а останні 6 років узагалі були громадянами УРСР?! Деяких перед цим уже одного разу виселяли з Надсяння. Та хіба це когось цікавило?...
Щоб зрозуміти дану трагедію, досить уявити, що Великоберезнянський і Перечинський райони віддали Словаччині, а всіх березнян та перечинців під дулами автоматів звідти повиселяли.
Важко уявити розпач верховинців, яких одним розчерком пера позбавили батьківщини. Плач був такий, що коли ешелони з переселенцями відходили з Устріків Долишніх, то не було чути поїзда. Прикордонники детально прочісували ці терени, аби нікого не залишити полякам.
Горян виселяли на південь - у зовсім іншу кліматичну та історичну зону: і в цьому теж ховався злий умисел комуністичних асиміляторів. Це все одно, що закарпатців переселити у Донецьку чи Херсонську область, коли поруч є схожі Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька. Туга за домівкою така велика, що коли переселенці з Журавина побудували греко-католицьку церкву на Херсонщині, то привезли заховані дзвони із рідного села - за 700
кілометрів.
Це були національно однорідні, свідомі українські села. Переселенці 1951 року були бойками, а не лемками. Такими ж, як наші міжгірці чи еолівчани. Ці 42 села знаходяться поруч із Закарпаттям, продовжуючи бойківську етнографічну зону. Вище нашої Лубні у напрямку
українсько-польського кордону.
Першою книжкою про трагедію понад 32 тисяч переселених українців із Західної Бойківщини стало дослідження Наталі Кляшторної «Акція-51: останні свідки». Нащадок переселенців, вона сама відчула увесь біль людей, позбавлених минулого життя. її книжка базується не тільки на офіційних документах та публікаціях преси, але й на свідченнях осіб. Вона взяла інтерв`ю у 140(!) переселенців, вміщуючи у книжці найзмістовніші уривки з них. Тим самим будуючи пам`ятник із бойківських імен та прізвищ, котрі постраждали тільки за те, що жили на своїй землі. Показово, що книжка видана за гроші самих переселенців. У цьому теж глибина їхнього болю.
Наталя Кляшторна підготувала цілу міні-енциклопедію втраченої малої батьківщини. Тут є не тільки історична довідка про кожне село, сотні унікальних світлин, а й навіть словник
говірки мешканців західної Бойківщини, яка так перегукується зі закарпатськими діалектами.
А які запашні назви цих втрачених українських сіл: Хміль, Соколова Воля, Середнє Мале, Поляна, Мочари, Лип`я, Журавин, Дверничок, Вільхівці, Бистре, Бандрів, Гошів (саме звідси походить родина відомих музикознавців Гошовських).
Уже кілька років ведуться розмови про відкриття міжнародного пропускного пункту між Україною і Польщею в районі Устріків Долишніх (назва села походить від «усть ріки»), і тоді можна буде напряму потрапити до втраченої України, про яку нагадують тільки порожні дерев`яні церкви без дзвонів...
Олександр ГАВРОШ,
"Старий Замок "Паланок".
Коментарі -