Фотолітописець нашого краю

 Про журналістку етику можна багато писати, сперечатися, а можна одним наочним прикладом показати, якою вона повинна бути. Недавно переглядав свої архіви і наткнувся на одне цікаве інтерв’ю, яке було опубліковане в газеті «Старий Замок» більше  12 років тому. Думка, яку висловив герой моєї публікації вартує того, щоб звернутися до неї знову. Якою була українська, місцева журналістика на зламі двох епох? Про це в розповіді колишнього фотожурналіста мукачівської газети «Прапор Перемоги», а потім «Панорами», Петра Бігунця. Ми подаємо це інтерв’ю без змін і купюр, демонструючи тільки світлинами нашого героя, які публікувались колись в газетах.

"Старий Замок", № 5-6 (317-318) четвер, 25 сiчня 2001

Щоб бути в ладах з власною совістю, я “випадково” засвітив плівки

Петро Бігунець незабаром святкуватиме свій 70-річний ювілей. Біографія Петра Васильовича — це типова біографія простого верховинського хлопчини з багатодітної бідняцької сім’ї, який у післявоєнні роки, як і багато інших закарпатців, отримав вищу освіту і довгий час працював на благо і розквіт нашого краю.

Майже завжди, коли приїжджаю до Петра Бігунця додому в село Лохово, ми закриваємось в окремій кімнаті і переглядаємо фотографії з архіву Петра Васильовича. Його знімки - це фотолітопис цілої епохи нашого краю: підняття промисловості, розквіт колективного господарства у 60-80 роках і його занепад на початку дев’яностих, це будівництво і відкриття нових шкіл у брежнєвські та горбачовські часи, це руїни шкіл, які почали будуватись на початку дев’яностих і так залишились недобудованими, та багато інших віх життя Мукачівщини і всієї області.

- Петре Васильовичу, розкажіть коротко про себе нашому читачеві.

- Народився я 24 січня 1931 року в бідняцькій сім’ї. Нас було восьмеро братів і дві сестри. Старші Михайло і Юрко в 30-ті роки у пошуках щастя подалися в Радянський Союз і потрапили в тюрму за незаконний перехід кордону. Тюрма їх розлучила і зустрілись вони в Бузулуках, де Людвіг Свобода формував Чехословацький корпус. Михайло закінчив війну в Празі і залишився служити в Чехословацькій армії, пішов у відставку в чині полковника.

Юрко під час війни закінчив льотну школу і воював на винищувачах проти фашистів. Після війни довгий час служив у представництві Чехословаччини при штабі Варшавського Договору, пішов у відставку у чині підполковника. Обидва брати живуть у Чехії.

Брат Микола в горбачовські часи працював головним лікарем в селі Дубове, був депутатом Верховної Ради СРС� “останнього” скликання (перед розвалом Радянського Союзу), перший поставив питання про закриття Пістрялівської РЛС на сесії Верховної Ради СРСР, за “розголошення державних таємниць” був вигнаний з кабінету міністром оборони СРС� Язовим.

У 1951 році, двадцятирічним переростком, я успішно закінчив середню школу, а в 1953-му — учительський інститут по спеціальності фізика і математика. Був направлений працювати в Дрогобицьку область, служив у лавах Радянської Армії, після демобілізації в чині молодшого лейтенанта повернувся на Закарпаття і в 1957 році мене прийняли на роботу у Верхньовизницьку середню школу. Там одружився і, слава Богу, з дружиною Марією — вчителькою української мови і літератури – прожили в мирі і злагоді не один десяток літ.

У 1961 році ми з дружиною переїхали жити і працювати в її рідне село Лохово. Тут виростили, виховали і показали дорогу в життя чотирьом своїм дітям: Тарасу, Роману, Василю і Галі.

- Як Ви стали фотокореспондентом?

- Історія досить прозаїчна. В 1964 році Василь Лендєл, відповідальний секретар міськрайонної газети “Прапор Перемоги”, приїхав у нашу школу перевіряти одну скаргу. Побачивши підготовлений мною фотостенд про життя школи, одразу ж зірвав звідти декілька фотографій і пообіцяв надрукувати їх в газеті. Обіцянку Лендєл виконав. Так я дебютував у нашій газеті. Потім мене викликали в редакцію і запропонували працювати по сумісництву фотокореспондентом і час від часу приносити фотографії на задану тему.

З першого дня роботи я старався оперативно і якісно виконувати своє завдання. Бувало, вранці дістаю завдання, а наступного ранку приношу готові фотознімки.

- Для Вас журналістика була чимось новим, доводилось, мабуть, вчитись “на ходу”? Хто був Вашим наставником?

- Михайло Дашковський - головний редактор газети “Прапор Перемоги”. Це та людина, яка зробила з мене журналіста. Мало було просто сфотографувати, треба було вміти вибрати тему, композицію знімка. Крім технічних питань, я повинен був навчитись зробити текстовку під знімком. Зміст підпису за малого об’-єму повинен був нести велике інформативне і смислове навантаження. І всьому цьому мене вчив Михайло Максимович, з яким ми і зараз підтримуємо дружні стосунки. З-під його творчого крила вийшло багато талановитих журналістів, які працюють зараз у газетах по всій Україні.

Крім суто професіональних моментів, були і політичні нюанси. Це тепер можете писати, що захочете, а тоді... Тоді в кожній фотографії, в рядку статті читачі шукали певний підтекст, прогнозували майбутнє того чи іншого керівника. Мені повезло і в цьому плані. Секретарем парторганізації газети була Августина Родимова – жінка високої культури й інтелігент з великої букви.

Після тримісячного випробного терміну, на початку літніх канікул Августина Миколаївна викликає мене і говорить: “Петре Васильовичу, перед Вами ціле літо канікул. Що будете вдома робити? Працюйте в нас із повним навантаженням.” Я за три місяці літа 1965 року зробив собі великий запас фотографій на всі можливі тематики. Це дозволило мені надалі більш ретельніше і творчо готувати ті чи інші знімки. Не боявся збою, адже на всяк випадок потрібні фотографії були під руками. Не подобались знімки – переробляв, а якщо не мав часу — “йшли запасні”.

Після “літнього тренінгу” Михайло Дашковський прийняв мене на роботу в газету “на півставки” за сумісництвом. В той час це не дуже практикувалось і тому моє додаткове працевлаштування необхідно було погоджувати в райкомі партії. В ранзі “півставочника” я пропрацював аж до 1991 року, до реорганізації газети і створення “Панорами”.

Працюючи в газеті “Прапор Перемоги”, матеріально на той час я був дуже добре забезпечений.

- Петре Васильовичу, працюючи на двох роботах, Вам все-таки довелося добре “попотіти” і без певного психологічного клімату в редакції навряд чи Ви б там так довго працювали? Може я помиляюсь?

- Мені зараз важко судити, чи з випадкових причин, чи тут була якась закономірність. Але психологічний клімат в газеті і в школі був зовсім різний.

Доброзичливе і дружнє ставлення завідуючих відділами газети і просто журналістів, таких як Людвіг Бучинчик, Віктор Дворніченко, Василь Греба, Іван Копча, Юрій Клованич та багато інших, “йшло” у повний контраст із дещо холодним ставленням певної частини педколективу школи до моїх “великих грошей”.

Був випадок, коли після однієї анонімки, в якій писалось, що я не повністю плачу партійні внески (а тоді я працював секретарем парторганізації), мене перевіряла комісія райкому партії і виявила за чотири роки недоплату на 34 копійки. Мав потім великі неприємності.

- Були якісь промахи в роботі?

- Таких, аби довелося забути про журналістську роботу, не пам’ятаю. Але дрібні, навіть і смішні курйози були.

Одного разу фотографував Жовтневу демонстрацію у Мукачеві. Проявив дві плівки, а вони – прозорі. Мене одразу ж у холодний піт кинуло, від переляку аж живіт заболів. Адже демонстрація була ювілейною – до 50-ої річниці! Все, думаю, кінець. А потім виявилось, що дружина поміняла мені піджак. А мав я два одинакові, і, на біду, в обох були по дві касети з плівками. Лише в одному – не фотографовані, а в іншому – ті, що знімав на демонстрації.

Був ще один випадок, який мені міг стояти кар’єри. Отримав завдання від райкому партії сфотографувати негативний матеріал про колгосп імені Леніна (В.Лучки), а точніше, про голову правління Юрія Цифру. Негатив і тоді можна було знайти, сьогодні його, правда, шукати не треба - він під ногами всюди. Я Цифру поважав і поважаю, і тому довелося теж схитрити – “випадково” засвітити плівку. Якось пронесло.

- Як Ви стали членом Спілки журналістів України?

- Я зробив дві фотовиставки при райкомі партії: одна – по сільському господарству, а інша – по промисловості і будівництву. В організації виставки мені добре допоміг Мирослав Ціко. Після неї, за рекомендацією Дашковського, Вінера і Греба, я був прийнятий у Спілку журналістів України

В газеті справи в мене теж йшли добре. В середньому в одному номері “Прапора Перемоги” можна було знайти шість, а то й одинадцять моїх знімків. Коли став членом Спілки журналістів, то аби дуже не “мусолити” очі читачам, половина їх йшла під псевдонімом Дубівський.

- Крім “Прапора Перемоги”, а потім “Панорами”, Ви ще друкували в інших виданнях свої знімки?

- Звичайно, в “Закарпатській правді”, “Карпаті ігаз со”, “Молоді Закарпаття”. Журнали “Огонек”, “Людина і світ” мене теж друкували. Та хіба всіх видань перерахуєш. Мені доводилось ілюструвати Енциклопедичне видання “Історія міст і сіл України” в розділі “Закарпатська область”. Ілюстрував багато брошур і книг. Пригадую, серед них була і брошура відомого винороба Василя Трофименка, книга Кольки “Хвала рукам, що пахнуть хлібом”.

- Що дала Вам газета?

- Газета дала мені багато-чого. Я пізнав життя. Особисто добре знав усіх Героїв Соціалістичної Праці області і багатьох інших відомих і цікавих постатей. Пізнав життя у всіх його проявах. І зараз не можу пройти по місту, щоб не зустріти багатьох своїх знайомих і друзів. Бував на заводах і бачив виробництво. Мушу сказати, що колись наш район мав не тільки передове сільське господарство, але й потужну промисловість. Де це все зараз? Зустрічався з великою кількістю письменників, учених і багатьох інших видатних людей.

Розповідати можна багато, але я не вважаю себе великою особистістю. Я – типовий син своєї рідної матінки-землі – нашого Закарпаття. Хочеться сказати вам ще такі слова: будьте порядними, живіть і працюйте чесно, аби мати друзів і родину на старості літ.

- Ми приєднуємось до Ваших побажань. Живіть, Петре Васильовичу, ще довго на радість своїй дружині, дітям, внукам і майбутнім правнукам.

P.S. Деякі ретрофотографії фотожурналіста Петра Бігунця можна побачити

за посиланням:  http://www.fenixslovo.com/uk/society/1699