Українські паралелі світових подій

З коротких штанів совковості ми вже виросли, а до західних стандартів ще не доросли

Польська трагедія під Смоленськом та повторна революція в Киргизії збурили безліч емоцій в Україні, бо надто багато паралелей напрошується й вельми багато болісних точок зачіпається.

А газові переговори з Москвою та візит Віктора Януковича до Вашингтона, де він оголосив про відмову України від залишків високозбагаченого урану, взагалі висунули зовнішньополітичні питання на перший план, що, в принципі, уряду Миколи Азарова вигідно – надто невиразними є його перші господарські кроки. Однак це тема окремої розмови, а нині – про зовнішні чинники.

Головне – по-людськи

Друге народне повстання в Киргизії, хоч і викликало чимало асоціацій з Україною, однак дуже стримано коментувалося нашими і владою, і опозицією. Першій це нагадало, що вона, попри юридичний імунітет, не є недоторканною священною коровою. А українській опозиції дуже болісно проводити паралелі з поваленим режимом. Хоча, звичайно, постаті Віктора Ющенка та Курманбека Бакієва незрівнянні як в історичному, так і в особистісному розрізі, але у вирі емоцій мало хто занурюється вглиб, а на поверхні асоціацій справді багато. Головне, що призвело до розчарування як в Ющенку, так і в Бакієві, – те, що ні той, ні той жодним чином не приборкали корупцію у власних країнах. Навпаки, наслідуючи східні традиції, президент Киргизії насамперед піклувався про свою сім’ю. Занадто патріархальним було й правління Ющенка. Те, що з точки зору побутової психології будь-якої жінки є чоловічими перевагами (дбайливий батько), з погляду сучасного суспільства сприймається як політичний атавізм. І тут одне з двох: або у суспільства є запит на патріархального лідера і тоді клановий (сімейний) уклад, що супроводжується корупцією, не сприймається як велике зло (Росія, Білорусь, Туркменістан, Китай), або – перехід до прозорих, ділових взаємин, які можуть здаватися надто холодними, але тільки вони є стимулом здорової конкуренції, що найбільш ефективно сприяє розвиткові людства.

Нині Україна, Грузія, Молдова, Киргизія стоять на болісному роздоріжжі. З одного боку, вони вже виросли з коротких штанців совковості, коли самозакоханість власною обмеженістю робить людей задоволеними, бо ні з ким порівнювати. А з іншого – до західних стандартів ділового, професійного суспільства ще не доросли. Тому й супроводжують ці країни перманентні соціальні конфлікти, без яких, напевно, не може обійтися ні перехідний період, ні перехідний вік. Однак дуже багато людей у ньому застрягають на все життя, й дуже б не хотілося, щоб через нездатність учитися на своїх і чужих помилках, така доля спіткала й нашу країну.

Події, пов’язані з Польщею, мають зовсім інший характер. Містичний збіг навколо Катині викликав шок у кожної цивілізованої людини, а надто багато дражливих обставин мимоволі наштовхували на неприємні асоціації, пов’язані з Росією. Однак поведінка як російського керівництва, так і всього суспільства цього разу виявилася приємною несподіванкою. Напрочуд делікатно, відкрито Росія дала змогу розбиратися в інциденті всім зацікавленим сторонам, і це миттєво зняло з трагедії політичний присмак і перевело її в ранг особистісних, що зовсім не применшує її масштаб, але робить набагато людянішою. Головне, що до слідства з перших кроків були допущені самі поляки, а не місцеві чиновники й силовики, які, за законами бюрократії, насамперед намагаються замести сліди власної вини. Таким чином, за кілька днів слідство вийшло на професійний рівень, і це зняло будь-які політичні підозри.

Так само як і підхід до першої катинської трагедії, коли замовчування й самовиправдання є ознакою слабкості, а вміння подивитися правді в очі – найефективнішим шляхом до очищення й одужання. Тому є надія, що зміна імперських поглядів на сусідів колись стосуватиметься не лише Польщі та колишніх членів соцтабору, а й пост­радянських країн. 

Не було б щастя, так нещастя...

Поїздка В. Януковича до Вашингтона теж належить до категорій приємних несподіванок. Тим більше на тлі геть недолугих внутрішньополітичних дій, від яких тхне не реформами, а справжнім «застоєм». Але невдачі на внутрішньому фронті політики часто намагаються компенсувати на зовнішньому, хоч заміна ця й неадекватна. Так діяв колись Леонід Кучма, з цього почав і Віктор Янукович.

Власне, нічого особливого у Вашингтоні не сталося. Просто Україна, як і абсолютна більшість цивілізованих країн, долучилася до процесу обмеження поширення ядерної небезпеки. На відміну від тієї ж Білорусі, де «бацька» й далі бавиться в богатиря, перебуваючи в повній економічній залежності від Росії, Україна визнала правду. Ми не ядерна держава, вести ядерну війну й навіть шантажувати когось, як Північна Корея, не збираємося, тому й спокусу для міжнародних терористів із власної території приберемо. Оцінити економічну ефективність оборудки – справа спеціалістів, проте політично крок цивілізований і мудрий.

Тим примітивнішою в цих умовах виглядає б’ютівська опозиція, що, як відома Баба Яга, «завжди проти». Взагалі, брак адекватної опозиції в нинішніх умовах виглядає більшою загрозою для України, ніж недолугість влади. Спочатку б’ютівці не визнають пе­ремоги В. Януковича, нинішню коаліцію, уряд, а потім створюють свій, тіньовий, оголошують його єдиним легітимним і борються за комітети ВР. Словесно розносячи все довкола в пух і прах без обґрунтованих підстав, Юлія Тимошенко робить ведмежу послугу демократії, бо огульна критика просто її знецінює. А теза про єдність опозиції взагалі нагадує непереборний тоталітаризм, бо в жодній європейській країні такого немає і не може бути за визначенням, коли є більше за дві партії. Тому що в кожній країні є ліві, праві, зелені, коричневі, радикали, помірковані – і заганяти їх в одне стійло можуть лише люди, в яких «Короткий курс ВКП(б)» вкорінився на генетичному рівні.

Тому, повертаючись до початку, ще раз хочеться зауважити, що найбільшою бідою Киргизії, як п’ять років тому, так і тепер, є брак зрілої опозиції. На хвилі народних невдоволень до влади приходять люди, які виявляються набагато гіршими за своїх попередників, а руйнівний� гнів ще ніколи нічого придатного для життя не створив. Саме таке світосприйняття, що базується на ненависті й двох звивинах (свій – чужий), й призводить до розстрілу власних громадян міліцією, як це було в Бішкеку, чи майбутніх союзників по антифашистській боротьбі, як це було в Катині.