Ужгородська кава
Спробуйте запитати ужгородця: що важить для нього звичайна філіжанка кави? Відразу і ви-черпно він, очевидно, не відповість. Однак довго існувати без кави ужгородець практично не може. Він може хіба що... якось «тягти без кавилю». Але не жити! Не випадково ж саме у нашому краї, здається, кави на душу населення випивають найбільше у державі.
Спробуйте запитати ужгородця: що важить для нього звичайна філіжанка кави? Відразу і ви-черпно він, очевидно, не відповість. Однак довго існувати без кави ужгородець практично не може. Він може хіба що... якось «тягти без кавилю». Але не жити! Не випадково ж саме у нашому краї, здається, кави на ду-шу населення випи-вають найбільше у державі.
Кава давно вже є найбільш шанованим трунком у нашому місті. Вона потрапила на Закарпаття безпосередньо від турків ще у ті далекі часи, коли край входив до складу Угорського королівства. У битві при Могачі 1526 р. за султана Сулеймана Пишного, чиєю дружиною була Роксолана, османи розгромили угорців, після чого Королівство розпалося на три частини. Південну окупували турки, північно-західна потрапила під австрійський протекторат, а північно-східна (Трансільванське князівство) — під турецький. До складу останнього входило і Закарпаття, більш того — певний час столицею трансільванських князів Ракоці було Мукачево.
Самі ж турки познайомилися з кавою за якесь десятиліття до Могача, коли Сулейманів батько Селім завоював Єгипет, куди кава потрапила з недалекої Ефіопії. Турецька знать швидко оцінила її аромат, і навіть у походи вже не відправлялися без живильних зерен, кавомолки і джезви. Таким чином, Закарпаття стало першим регіоном сучасної України (мабуть, разом з Кримом), де стали вживати цей напій. Проте саме на Закарпатті кавові традиції виявилися одними з найміцніших в Україні. І на те були свої причини.
Не знати, як саме потрапили до угорців і наших предків українців під Карпатами перші кавові зерна — чи то з полоненими турками, котрі й навчили готувати з них духмяний напій, чи були привезені купцями, що швендяли всією Османською імперією, чи подаровані дипломатам, котрі їздили до Стамбула регулярно, як донедавна наші перекупники-човники. Але вже перший володар Трансільванії Янош Запольяї оцінив цей напій. Не відставали від нього й інші закарпатські магнати — Перені на Виноградівщині, Довгаї й Ілошваї на Іршавщині, Другети в Ужгороді. Угорська знать активно переймала турецький побут — як і запорожці (серед яких, до речі, відсотків тридцять складали турки і кримці). Тільки останні запозичували все, що стосувалося військової сфери, а у напоях віддавали перевагу забороненій мусульманам оковитій, не розмінюючись на слабкіші напої.
Угорські ж барони стали переймати, перш за все, предмети розкоші, мавпуючи звичаї у Топкапі. Обов’язкове вживання кави скоро стало ознакою доброго тону, просунутості — як малинові піджаки з золотими гудзиками на початку 1990 років, кави пили багато — густої як дьоготь, приготовленої, звісно, по-турецьки, на жаровні з піском. Запивалася вона неймовірною кількістю токайського вина. Згодом у західніших краях опоганили цей звичай, замінивши вино на холодну воду — мовляв, знижує тиск на серце і створює цікавий контраст температур і смаків. Нашим людям таке явно не подобається, тому в серіалі про Штірліца подібний рецепт озвучує агент гестапо у Берні. У сучасному ж Закарпатті кава залюбки римується з не менш знаменитим закарпатським коньяком, чия кучерява історія гідна окремої саги.
Панські забаганки завжди стають предметом заздрісного наслідування з боку численних слуг і підлеглих. Тому кава швидко поширилася від князів і графів все нижче і нижче сходинками феодальної драбини. Каву стали пити начальники гарнізонів, капітани замків, найближча свита магнатів, відтак — магнатське воїнство і васали, за ними — дрібніші землевласники (а знать у досить бідному краї починалася з власників уже семи сливових дерев, з чийого врожаю можна було гнати сливовицю-самогонку). Переходити від останньої на каву було тяжкувато. Багато хто спершу давився і не розумів, як оце можна взагалі вживати всередину, але бажання почуватися найбільшим паном переважувало. Поступово біла публіка втягувалася і перетворювалася на затятих кавоманів. Відтак пристрасть перекинулася на інші класи — спершу до священиків і монахів. Серед останніх вона набула такого розмаху, що архієпископи і сам Папа не раз виголошували своє невдоволення у проміжку між власними двома філіжанками. За панотцями настала черга і міщан-ремісників.
Оскільки кава давно вже була найліквіднішим товаром у обороті закарпатських купців, то її завозилося все більше, ціни поступово падали і ставали доступнішими все ширшим колам. Цехи гончарів спеціалізувалися на виготовленні, перш за все, кавників і чашечок з місцевих каолінів — за зразком витончених сервізів з турецького Ізміра. Порядки в цьому та інших цехах були досить суворі: до обов’язків учнів входило мити ноги майстровій дружині, але тільки до колін, а далі не лізти. Наївні майстри чомусь навіть не підозрювали про ерогенні зони на підошвах, кісточках і литках. Подібні гігієнічні процедури учнів і господинь неодмінно супроводжувалися кавою, яка робила задоволення особливо гострим. Кава супроводжувала практично всі ремісничі обряди. Підмайстер ставав майстром, продемонструвавши екзаменаторам свій «шедевр» — головний твір. При цьому не менш прискіпливо майстри оцінювали і якість та кількість поданої ним кави, яку безперервно смакували під час огляду.
Наприкінці ХVII ст. Ужгород перейшов до графа Мікловша Берчені, котрий разом з чарівною дружиною Крістіною Чакі перетворив замок на один з найрозкішніших палаців роздробленого Королівства, такий собі угорський Версаль. Кави тут пили традиційно багато — чорну і з молоком, приготовлену по-турецьки, по-віденськи, по-французьки, з різноманітними наповнювачами, у супроводі лікерів і ще міцніших напоїв. Тоді ж у сусідньому Паланку відгуляли найкрутіше весілля за всю історію краю — між графом Текелі та княгинею Зріні.
Учта тривала понад тиждень, на неї пішли табуни худоби і ціле море вина. Не заснути і перетравити все це гості змогли завдяки чардашу і ще більшій кількості кави, яка розносилася у величезних посудинах, схожих на самовари. Намагалися не відставати від цих двох найбільших центрів і менші містечка, та й сусідні маєтки. Тоді ще не знали слів «соціалістичне змагання», зате сам феномен його був започаткований не комуністами, а закарпатськими кавоманами.
Після ліквідації австрійцями на початку XVIII ст. династії Ракоці і примкнутого до неї роду Берчені Ужгород перейшов у власність казни, замок-палац перетворили на казарму, а спалене під час війни місто довго і тяжко відроджувалося, однак кавові традиції тут не перервалися — тільки зміцніли. У кожній оселі на найвиднішому місці стояв кавник, а найважливішим обов’язком покоївок було готування кави. Тоді же в Ужгороді з’являються перші кав’ярні, а у ХІХ ст. каву вже можна було випити практично всюди — найбільше у ремісничо-торговому передмісті Радванці, де майже кожен будинок був одночасно і майстернею, і крамничкою, і кав’ярнею. Бо яка ж то купівля-продаж, якщо вона не скріплена спільним кавопиттям! ХХ століття принесло закарпатцям угорські багаторожкові кавоварки «Боконі», які деінде служать і понині, переживши навіть сучасний їм сільськогосподарський реманент, що виявився не таким важливим для місцевої цивілізації. Коли край перейшов під владу чехів, ті спершу затялися, ніби їхнє пиво краще, але їхніх аргументів вистачило не надовго.
Аналогічно й радянські вояки спершу пережили справжній шок від місцевих вин, через що бої за Чоп затяглися аж на два тижні. Подейкують, що й противник бився так затято, поки не вивіз з тієї станції останні вагони з кавою, після чого Будапешт зміг протриматися ще майже півроку. Червоноармійці же, оговтавшись від перших наслідків свого кулінар-туризму, мусіли лікуватися кавою, яка явила їм свої незрівнянні цілющі властивості.
Командуючі фронтом, дивізіями, полками розташували свої штаби саме на нинішній площі Петефі, на якій в той час було чимало кав’ярень. Там же долучився до закарпатської кави і Л. Брежнєв. Відтак вона стала модною серед усієї радянської номенклатури. Відтак війська посунули на Захід, штаби ж на кілька місяців лишилися в Ужгороді. Сталіну пояснили, що вони готують возз’єднання Закарпаття. Насправді же офіцери просто не могли відірватися від місцевої кави.
У подальшу добу кава стає головним атрибутом повсякденного життя в Ужгороді. Городяни випивають її по шість-вісім порцій на день, тут запрошують виключно «на каву», хоча означати це може все що завгодно. Ужгородські кав’ярні оспівані найкультовішим закарпатським поетом сьогодення Петром Мідянкою, котрий у студентські роки проводив там більше часу, ніж в аудиторіях. «Кава по-ужгородськи» та «Ранкова кава» — дві чи не найзнаменитіші картини не менш культової мисткині Наталії Сіми. Зрештою, кавова тема присутня у творчості практично всіх ужгородських майстрів. Як і у свідомості кожного ужгородця.
Кава давно вже є найбільш шанованим трунком у нашому місті. Вона потрапила на Закарпаття безпосередньо від турків ще у ті далекі часи, коли край входив до складу Угорського королівства. У битві при Могачі 1526 р. за султана Сулеймана Пишного, чиєю дружиною була Роксолана, османи розгромили угорців, після чого Королівство розпалося на три частини. Південну окупували турки, північно-західна потрапила під австрійський протекторат, а північно-східна (Трансільванське князівство) — під турецький. До складу останнього входило і Закарпаття, більш того — певний час столицею трансільванських князів Ракоці було Мукачево.
Самі ж турки познайомилися з кавою за якесь десятиліття до Могача, коли Сулейманів батько Селім завоював Єгипет, куди кава потрапила з недалекої Ефіопії. Турецька знать швидко оцінила її аромат, і навіть у походи вже не відправлялися без живильних зерен, кавомолки і джезви. Таким чином, Закарпаття стало першим регіоном сучасної України (мабуть, разом з Кримом), де стали вживати цей напій. Проте саме на Закарпатті кавові традиції виявилися одними з найміцніших в Україні. І на те були свої причини.
Не знати, як саме потрапили до угорців і наших предків українців під Карпатами перші кавові зерна — чи то з полоненими турками, котрі й навчили готувати з них духмяний напій, чи були привезені купцями, що швендяли всією Османською імперією, чи подаровані дипломатам, котрі їздили до Стамбула регулярно, як донедавна наші перекупники-човники. Але вже перший володар Трансільванії Янош Запольяї оцінив цей напій. Не відставали від нього й інші закарпатські магнати — Перені на Виноградівщині, Довгаї й Ілошваї на Іршавщині, Другети в Ужгороді. Угорська знать активно переймала турецький побут — як і запорожці (серед яких, до речі, відсотків тридцять складали турки і кримці). Тільки останні запозичували все, що стосувалося військової сфери, а у напоях віддавали перевагу забороненій мусульманам оковитій, не розмінюючись на слабкіші напої.
Угорські ж барони стали переймати, перш за все, предмети розкоші, мавпуючи звичаї у Топкапі. Обов’язкове вживання кави скоро стало ознакою доброго тону, просунутості — як малинові піджаки з золотими гудзиками на початку 1990 років, кави пили багато — густої як дьоготь, приготовленої, звісно, по-турецьки, на жаровні з піском. Запивалася вона неймовірною кількістю токайського вина. Згодом у західніших краях опоганили цей звичай, замінивши вино на холодну воду — мовляв, знижує тиск на серце і створює цікавий контраст температур і смаків. Нашим людям таке явно не подобається, тому в серіалі про Штірліца подібний рецепт озвучує агент гестапо у Берні. У сучасному ж Закарпатті кава залюбки римується з не менш знаменитим закарпатським коньяком, чия кучерява історія гідна окремої саги.
Панські забаганки завжди стають предметом заздрісного наслідування з боку численних слуг і підлеглих. Тому кава швидко поширилася від князів і графів все нижче і нижче сходинками феодальної драбини. Каву стали пити начальники гарнізонів, капітани замків, найближча свита магнатів, відтак — магнатське воїнство і васали, за ними — дрібніші землевласники (а знать у досить бідному краї починалася з власників уже семи сливових дерев, з чийого врожаю можна було гнати сливовицю-самогонку). Переходити від останньої на каву було тяжкувато. Багато хто спершу давився і не розумів, як оце можна взагалі вживати всередину, але бажання почуватися найбільшим паном переважувало. Поступово біла публіка втягувалася і перетворювалася на затятих кавоманів. Відтак пристрасть перекинулася на інші класи — спершу до священиків і монахів. Серед останніх вона набула такого розмаху, що архієпископи і сам Папа не раз виголошували своє невдоволення у проміжку між власними двома філіжанками. За панотцями настала черга і міщан-ремісників.
Оскільки кава давно вже була найліквіднішим товаром у обороті закарпатських купців, то її завозилося все більше, ціни поступово падали і ставали доступнішими все ширшим колам. Цехи гончарів спеціалізувалися на виготовленні, перш за все, кавників і чашечок з місцевих каолінів — за зразком витончених сервізів з турецького Ізміра. Порядки в цьому та інших цехах були досить суворі: до обов’язків учнів входило мити ноги майстровій дружині, але тільки до колін, а далі не лізти. Наївні майстри чомусь навіть не підозрювали про ерогенні зони на підошвах, кісточках і литках. Подібні гігієнічні процедури учнів і господинь неодмінно супроводжувалися кавою, яка робила задоволення особливо гострим. Кава супроводжувала практично всі ремісничі обряди. Підмайстер ставав майстром, продемонструвавши екзаменаторам свій «шедевр» — головний твір. При цьому не менш прискіпливо майстри оцінювали і якість та кількість поданої ним кави, яку безперервно смакували під час огляду.
Наприкінці ХVII ст. Ужгород перейшов до графа Мікловша Берчені, котрий разом з чарівною дружиною Крістіною Чакі перетворив замок на один з найрозкішніших палаців роздробленого Королівства, такий собі угорський Версаль. Кави тут пили традиційно багато — чорну і з молоком, приготовлену по-турецьки, по-віденськи, по-французьки, з різноманітними наповнювачами, у супроводі лікерів і ще міцніших напоїв. Тоді ж у сусідньому Паланку відгуляли найкрутіше весілля за всю історію краю — між графом Текелі та княгинею Зріні.
Учта тривала понад тиждень, на неї пішли табуни худоби і ціле море вина. Не заснути і перетравити все це гості змогли завдяки чардашу і ще більшій кількості кави, яка розносилася у величезних посудинах, схожих на самовари. Намагалися не відставати від цих двох найбільших центрів і менші містечка, та й сусідні маєтки. Тоді ще не знали слів «соціалістичне змагання», зате сам феномен його був започаткований не комуністами, а закарпатськими кавоманами.
Після ліквідації австрійцями на початку XVIII ст. династії Ракоці і примкнутого до неї роду Берчені Ужгород перейшов у власність казни, замок-палац перетворили на казарму, а спалене під час війни місто довго і тяжко відроджувалося, однак кавові традиції тут не перервалися — тільки зміцніли. У кожній оселі на найвиднішому місці стояв кавник, а найважливішим обов’язком покоївок було готування кави. Тоді же в Ужгороді з’являються перші кав’ярні, а у ХІХ ст. каву вже можна було випити практично всюди — найбільше у ремісничо-торговому передмісті Радванці, де майже кожен будинок був одночасно і майстернею, і крамничкою, і кав’ярнею. Бо яка ж то купівля-продаж, якщо вона не скріплена спільним кавопиттям! ХХ століття принесло закарпатцям угорські багаторожкові кавоварки «Боконі», які деінде служать і понині, переживши навіть сучасний їм сільськогосподарський реманент, що виявився не таким важливим для місцевої цивілізації. Коли край перейшов під владу чехів, ті спершу затялися, ніби їхнє пиво краще, але їхніх аргументів вистачило не надовго.
Аналогічно й радянські вояки спершу пережили справжній шок від місцевих вин, через що бої за Чоп затяглися аж на два тижні. Подейкують, що й противник бився так затято, поки не вивіз з тієї станції останні вагони з кавою, після чого Будапешт зміг протриматися ще майже півроку. Червоноармійці же, оговтавшись від перших наслідків свого кулінар-туризму, мусіли лікуватися кавою, яка явила їм свої незрівнянні цілющі властивості.
Командуючі фронтом, дивізіями, полками розташували свої штаби саме на нинішній площі Петефі, на якій в той час було чимало кав’ярень. Там же долучився до закарпатської кави і Л. Брежнєв. Відтак вона стала модною серед усієї радянської номенклатури. Відтак війська посунули на Захід, штаби ж на кілька місяців лишилися в Ужгороді. Сталіну пояснили, що вони готують возз’єднання Закарпаття. Насправді же офіцери просто не могли відірватися від місцевої кави.
У подальшу добу кава стає головним атрибутом повсякденного життя в Ужгороді. Городяни випивають її по шість-вісім порцій на день, тут запрошують виключно «на каву», хоча означати це може все що завгодно. Ужгородські кав’ярні оспівані найкультовішим закарпатським поетом сьогодення Петром Мідянкою, котрий у студентські роки проводив там більше часу, ніж в аудиторіях. «Кава по-ужгородськи» та «Ранкова кава» — дві чи не найзнаменитіші картини не менш культової мисткині Наталії Сіми. Зрештою, кавова тема присутня у творчості практично всіх ужгородських майстрів. Як і у свідомості кожного ужгородця.
Коментарі -
