«Золотий» фотограф

«Я, взагалі, люблю показувати свою творчість на різноманітних зарубіжних виставках, – розповідає пан Володимир. – Взяв участь приблизно у сотні таких заходів за останні 4 роки і домігся певних успіхів – понад 300 моїх робіт виставлялося у міжнародних салонах. А в травні здобув звання заслуженого фотохудожника ФІАП – першим на Закарпатті, в Україні його мають лише 15 осіб.

Українські фотографи – в п’ятірці най­кращих у світі

– Що потрібно, аби заслужити на таке звання?

– Брати участь у виставках. Якщо експозиція автора виставляється у міжнародному салоні, він отримує бал. Коли набирається 25–30 робіт, що презентуються на різних конкурсах, фотограф дістає можливість подати документи на звання «Художник федерації фотомистецтва», ко­ли ж їх 60, то вже з’являється право зватися заслуженим художником. Ну, а в мене на той момент, коли став заслуженим, було вже понад 300 експозицій...

– А взяти участь у виставці може будь-хто?

– Якщо фотограф хоче цього, він повинен ві­діслати свої роботи, оплативши доставку й саму участь. Коли фотознімки мають успіх, завойовують якусь медаль, то витрати повертаються. Тож якщо відчуваєш свої сили, розумієш, що можеш досягнути успіху, треба відправляти. Є люди, що спробували сили, відправивши роботи двічі-тричі, однак невдало, й зламалися...

Мені поталанило з першої спроби втрапити до каталогу фотосалону в Австрії. Таке стимулює до продовження роботи й розвитку творчості, просто відчуваєш гордість і за себе, і за рідну країну, адже приємно бачити у списках учасників, що, скажімо, від Франції взяло участь 20 фотографів, а від України – 30. Річ у тім, що в нас фоторух добре розвинений і справді багато творчих особистостей беруть участь у міжнародних виставках,  досягаючи успіху. Вважаю, що в Європі наші фотографи перебувають десь на третьому місці, а в світі –  на п’ятому-шостому. Це дуже висока позиція, як на мене.

– А хто світові лідери?

– Лідери, гадаю, в’єтнамці, хай як це, здавалося б, дивно. Це надзвичайно талановитий народ, мають багато фотохудожників, які роблять фантастичні речі. Якщо відбувається виставка, скажімо, в Бразилії, то найбільше буде місцевих фотографів, а от на другому місці – В’єтнам. Я був цим фактом дуже здивований, коли лише починав  конкурсне життя – мовляв, що можуть ці азійці з відсталої аграрної країни, а виявилося он як...

Обласна спілка виросте... до десятка фотографів

– Ви очолюєте Закарпатську організацію Національної спілки фотохудожників України. Скільки нині там людей?

– Коли я вступив, було лише двоє чоловік: мої вчителі Михайло Палінчак та Олексій Попов, потім ще приєднався Семен Мельник, і нас стало четверо. От вони й вибрали мене головою організації. Річ у тім, що Палінчак з Поповим – чудові митці, люди, що фанатично люблять свою справу й надихають інших (зокрема, й мене), однак до організаторської роботи не схильні.

Я зібрав ще 6 чоловік і незабаром везу їхні роботи до Києва, тому, гадаю, скоро нас уже буде 10. Для того, щоб мати фінансування й бути незалежною організацією, потрібно 20 майстрів, тож іще слід їх дібрати, аби Закарпатська спілка функ­ціонувала повноцінно.

– А є в нас стільки пристойних фотографів?

– Є, й набагато більше. З 10 чоловік, що, сподіваюся, будуть членами спілки, 9 ужгородців та ще один тячівець. Потрібно шукати фотохудожників по ра­йонах, залучати їх до цього процесу, просто не встигаю все робити.

– А самі не звертаються?

– Я виступав у програмі на місцевому телебаченні, під час якої закликав фотографів приходити до нас. І декілька людей справді звернулося. Але, на жаль, їхній професійний рівень виявився занизьким, я б не зміг такі роботи представити в Києві.

Це не лише почесно, але й прибутково

– Коли не секрет, яку найбільшу суму маєте за свою роботу?

– У салоні в Румунії, що проводиться під егідою ФІАП, я здобув золоту медаль ФІАП і 500 доларів нагороди, до того ж музей захотів купити для себе цю роботу за 300 доларів. Виходить, коштувала вона 800 доларів.

Але, як казав мені відомий львівський фотограф Володимир Дубаш, теж заслужений фотохудожник, чимало колег самі б заплатили 300–500 доларів, аби мати такі нагороди й звання, а ми їх завойовуємо. Так що це не лише почесно, але й прибутково.

– А скільки років вам знадобилося, щоб фотографія стала приносити кошти на прожиток?

– 8 років працюю в фотосалоні. Через рік практики я вже почав заробляти фотографуванням на життя, досить швидко пішла мені ця справа. Просто коли Палінчак і Попов побачили мої перші роботи, почали мене спонукати, підказувати, вчити. Потім я купляв книжки, вчився самостійно – і пішло-поїхало. На першу виставку мене Михайло Палінчак умовив, мовляв, давай за компанію й твої відправимо, а коли моя робота втрапила до каталогу, я зрозумів, що щось можу, і запалився. Через рік вже були перші нагороди. Маю роботи, що здобули відзнаки у Франції, Бельгії, Німеччині, Бразилії. Досяг звання за­служеного художника і фактично далі тут у званнях рости нікуди.  Хіба що за активну організаційну роботу в ФІАП, але, оскільки я не збираюся їхати працювати за кордон, то нинішній статус – межа. Однак це не означає, що збираюся припиняти фотосправу. Звання – це одне, а медалі й нагороди – зовсім інше, і я їх хочу й надалі збирати. Наздоганяти, якщо вдасться, фотографа з Ялти Євгена Комарова, людини, що має сотні відзнак. Він теж мене надихає. В свої 75 років постійно бере участь у конкурсах, здобуває призи.

– Ви неодноразово згадуєте Михайла Палінчака та Олексія Попова як своїх учителів, а зі світових майстрів когось можете назвати як такого, що вас надихав?

– Річ у тому, що Палінчак та Попов і є фотографами світового класу. Останній, щоправда, останнім часом трохи відійшов від фото, а Палін­чака постійно шукають з Америки, Франції, просять його роботи й публікують. Це світовий рівень. Їх знають і поважають найвідоміші фотографи.

Плівка – вчорашній день

– Технічні засоби фотографії постійно вдосконалюються, з’явилося цифрове фото, комп’ютерна обробка знімків тощо. Як ви ставитеся до цих нововведень?

– Дійсно, нині фотомистецтво – це не лише вміння побачити й сфотографувати, але й обробити знімок на комп’ютері. Це наступний крок еволюції фотографії. Мені важко було в 50 років почати освоювати комп’ютер – донька допомогла. Без цього не можна. Вже згаданий мною Євген Комаров до 70 років фотографував з плівкою, а тепер перейшов на цифровий апарат. І в якомусь із інтерв’ю йому задали про це запитання, мовляв, що краще? Відповів, що плівка – це вчорашній день.

Весь світ перейшов на нові технології, хоча залишаються й консерватори. Наприклад, у Норвегії проводиться конкурс чорно-білої аналогової фотографії.

– Кого з молодих закарпатських фотографів уважаєте достатньо перспективними, щоб досягти у фотомистецтві ваших успіхів?

– Мої колеги-музиканти, з якими я разом грав в ансамблі Степан Дудаш  і Олександр Іванов заразилися фотографією від мене й нині мають значні успіхи. Якраз їхні роботи й везу в Київ. Хлопці поки що не можуть заробляти на цьому, але купили собі дорогі фотоапарати, хоч і не є багатими людьми, постійно приходять до мене, разом думаємо, як розвивати спілку, брати участь у конкурсах. Вони на все згодні, очі в них палають. Я щасливий, що мені вдалося залучити їх до фотографії. Ще можна відзначити Івана Поповича, що досить довго знімав відео, працював на телебаченні, а тепер захопився фотографією. І, не маючи професійної техніки, знімаючи на цифрову «мильницю», робить чудові речі. Іван Немеш має, можливо, не надто художні роботи, але вони журналістські. Фотокореспонденти також входять до спілки фотографів України.

– А ви як ставитеся до фоторепортерства?

– Дуже позитивно. Я теж брав участь у конкурсах репортерської фотографії. Нещодавно – й у світовому змаганні. Із Закарпаття, крім мене, фотографії туди подав ще Володимир Твердохліб, а загалом з України було 20 учасників, утім, на жаль, відбір не пройшов ніхто. Це, напевно, найскладніший конкурс, на який надсилають роботи журналісти зі всього світу, якщо не помиляюся, цьогоріч було понад 8 тисяч учасників.

А свого часу я переміг на конкурсі фотожурналістики журналу «Фото-Видео» в Москві з фотографією циганчат у смітнику, випередивши місцевого фотографа.

– Який жанр фотомистецтва для вас наулюбленіший?

– Пейзажне фото, а також макрозйомки, хоча найбільше нагород здобув за фотографії НЮ. А один такий знімок навіть потрапив на обкладинку каталогу виставки в Румунії.