Конституційний процес триває...

Хоча зводити усю складність правового устрою держави до проблем моральних якостей її керманичів було б надзвичайно примітивно. Бо по своїй суті Конституція, як і будь-який закон, це не набір правильних, або не дуже формулювань, списаних з чужих зразків, а суспільний договір, який переважна частина громадян добровільно бере на себе зобов’язання виконувати. І лише тоді цей документ буде реальним регулятором між людських стосунків, а не приводом для безкінечних та безплідних суперечок. Однак в Україні, де різні її частини мають надто відмінну історію, ментальність, віросповідання, цінності та зовнішньополітичні орієнтації, створення подібного договору є вельми не простим завданням. Саме тому конституційний процес триває практично увесь час існування незалежної держави і кінця йому, поки що, не видно.

            Для прийняття першої редакції Конституції знадобилося аж 5 років. Після серпневого путчу 1991 р. тимчасово збіглися інтереси практично всіх українських еліт, коли одні скористались моментом зреалізувати віковічний потяг до суверенної держави, а інші прагнули унебезпечитися від надто радикальних, на їх погляд, політичних та економічних реформ Б.Єльцина. Це дало змогу здобути більш ніж 90% на референдумі щодо незалежності. Коли майже  в унісон проголосували й російсько орієнтований Схід та Південь, і колективістський Центр, і індивідуалістський Захід. Однак об’єднуватися проти всевладдя Москви, як виявилося набагато легше, ніж навколо принципів побудови нової держави. Тому вже за кілька місяців розпочалися виснажливі конституційні суперечки, як переросли в тотальну політичну кризу 1994 р. і лише під тиском через погрози референдумом з боку нового президента Л.Кучми, аж 28 червня 1996 року Конституцію таки вдалося прийняти. Звичайно в таких умовах вона мало відповідала визначенню  — «добровільний суспільний договір». Скоріше це знову був тимчасовий компроміс перед загрозою втрати державності та влади. Показово, що найемоційніші суперечки відбувалися не навколо політичного та економічного устрою держави (бо в цих питаннях мало хто розумівся), а навколо її символів: герба, який так і не був затверджений, гімну, а також двомовності, статусу Криму  та зовнішньополітичних принципів держави. Це свідчить, що проблема самоусвідомлення себе громадянином незалежної країни ще далеко не знята з порядку денного.

            Відтак при такому стані суспільної свідомості не могли припинитися й дискусії навколо змін до Конституції. В результаті, вони вилилися в нове громадянське протистояння 2004 року та черговим компромісом, коли заради уникнення силових розборок та збереження єдності держави було розбалансовано цілісність владної системи, що зберігало доступ до керма всім політичним групам, водночас, не ліквідовуючи грунт для наступних політичних криз. Наразі нинішнє зіткнення між парламентсько урядовою більшістю та президентсько опозиційною меншістю є цілком закономірним відображенням невизначеності суспільних інтересів, які в свою чергу неоднозначно трактуються в діючій Конституції.

            Крім глибинних національно-історичних проблем становлення української державності існують, також, більш приземлені, але не менш пекучі проблеми сьогодення. Насамперед, незавершеність процесу поділу власності та структуризації суспільства увесь час провокує політикум до використання владних повноважень заради вигод приватизації. Україна в цьому питання вибрала не шоковий варіант, але розплачується за це довгими роками невизначеності та підкилимної боротьби.

            Інша проблема — це практично повна недолугість та безпомічність вітчизняної суспільної науки. Ізольованість від світових інформаційних потоків протягом кількох поколінь, перетворило наших гуманітаріїв у схоластів, які не намагаються аналізувати процеси, а за будь-яку ціну довести свою правоту. І справа не в тому, що марксистська методика гірша за будь-яку іншу, а в тому, що домінування єдиної точки зору спотворило сам принцип суспільних дискусій і нині вони нагадують не пошук істини, а битву з ворогами. Відповідно така практика захопила все публічне життя. Тому вміння слухати не цінується ніяк в порівнянні з вмінням словоблудити.

            Звідси випливає інша проблема — відсутність громадянського суспільства, традицій свободи слова та усвідомленого вибору. Дуже показовим в такому плані є наступний факт. В останньому інтерв’ю у «Дзеркалі тижня» Голова Верховного Суду В.Онопенко нарікає на тиск політиків на суди. І говорить, що є група депутатів, переважно юристів, які постійно звертаються до судів із запитами, просять розглянути або переглянути справи відповідним чином, і таке інше. А далі він погрожує, якщо така практика не припиниться, то вони оприлюднять прізвища цих депутатів. Такий пасаж викликає величезний подив з  точки зору відкритого суспільства. У депутатів, як і у кожного громадянина є право звертатися до суду, робота якого за законом повинна бути відкритою. А у суддів, як і у громадськості є право, і навіть обов’язок, оприлюднювати подібну інформацію. То чому її треба використовувати для шантажу і погроз? І це ми чуємо з вуст одного з найтолерантніших колись політиків, а тепер далеко не одіозного судді. Проте справа тут у психології клановості, яка ще довго пануватиме у нашому суспільстві.

            То яка ж доля чекає нашу Конституцію? Напевно вона буде ще не один раз мінятися, і в цьому катастрофи немає. Важливо, щоб вона все більше ставала стратегічним документом, а не вирішувала сьогочасні політичні суперечки. Звичайно, чим вищі цілі ставлять перед собою учасники суспільного процесу, тим ширше поле для домовленостей. Але, на жаль, від піраміди цінностей Маслоу нікуди не подітися. Якщо не задоволені потреби фізичного виживання, то говорити про громадянські обов’язки беззмістовно. Хоча подібна закономірність підштовхує швидше до оптимістичних висновків. Бо наше суспільство все ж таки не деградує, а розвивається. В порівнянні з колишніми республіками СРС� такий прогрес просто очевидний. Тому після задоволення базових потреб обов’язково прийде черга й до вищих. Звідси є всі підстави сподіватися, що український суспільний договір стане не лише набором гарно виписаних фраз, а реальним принципом взаємоповаги цивілізованих громадян.