"Творити літературу — справа невдячна" — вважає поет із Закарпаття Петро Мідянка
Один з найбільш відомих сучасних письменників країни закарпатець Петро МІДЯНКА - феноменальна особистість, яка вже чимало досягла в галузі літератури та педагогіки, а його творчістю захоплюються не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Мешкає він у віддаленому від міської суєти Широкому Лузі.
— Ви, будучи відомим поетом, проживаєте, не в столиці чи хоча б в обласному центрі, а саме у гірській Тячівщині...
— По-перше, тому, що народився саме у Широкому Лузі, який, до речі, був заснований одним з моїх прямих предків. По-друге, після закінчення університету отримав направлення на місце роботи вчителя української мови та літератури в школу сусіднього села, де працюю і до сьогодні. Ну, а по-третє, як наймолодша дитина в сім`ї, вважаю своїм обов`язком піклуватися про стареньку матір, яку звідси вже не вивезеш навіть силоміць. Надто вже вжилася в цьому селі.
— Як сьогодні можна оцінити стан нинішньої закарпатської літератури в загальноукраїнському контексті?
— Звичайно, закарпатську літературу потрібно розглядати виключно в загальноукраїнському контексті, адже наша область є складовою України. Проте не новою сьогодні для нашого краю є проблема периферії. До прикладу, в Німеччині Мюнхен в культурному плані нічим не поступається Берліну. Культурне ж життя в Україні формувалось і зосереджувалось у столиці. Тому з провінції навіть талановитій людині дуже важко здобути визнання в центрі. Зараз в Києві фігурують імена лише кількох закарпатських письменників. Якщо раніше це були Іван Чендей та Петро Скунць, то зараз це Василь Кузан, Дмитро Кешеля, трохи менше Олександр Гаврош та Михайло Рошко.
— Які позитиви і негативи можна виділити у сьогоднішньому літературному процесі на Закарпатті?
— Головними позитивами були і залишаються полінаціональний склад населення Закарпатської області та зручне географічне розташування краю. Художні твори наших митців перекладають різними мовами (словацькою, чеською, угорською) і читають у себе на батьківщині. Центральна тематика - зображення закарпатського села. Проте відчувається відсутність урбаністичної теми. А найголовнішою проблемою є, звичайно, відсутність коштів для видання художньої літератури, та й відсутність самих видавництв. Ті, що є, орієнтуються перш за все на`комерційну літературу. Це призводить до високого номіналу української книги. Тому я й сам більшість своїх творів видаю за кордоном. Але там також не без проблем. Теж є певні зволікання, повільна праця ґрантодавців.
— Як ви гадаєте, чи буде мати успіх у столичної читацької аудиторії антологія «Джинсове покоління», яка нещодавно побачила світ, серед співавторів якої є також і ви?
— Ідея Михайла Рошка створити таку антологію є непоганою, проте, думаю, що в Києві цією книгою мало хто зацікавиться. Насамперед тому, що нині в Україні є надзвичайно багато імен, які вже мають велику читацьку аудиторію, і їх публікації будуть користуватись більшим попитом. А саме Закарпаття киянам більш цікаве як рекреаційна зона з файним вином і міцною кавою.
— Як ставитесь до молодих закарпатських поетів?
— У нашому краї є достатньо молодих письменників, проте не всі вони вміють розкрити свій талант, якщо він, звичайно, є. Серед тих, у кого справді відчувається поклик до написання поезії, можу виділити Андрія Любку. В нього є все необхідне для того, щоб розвивати в собі справжнього митця. Проте йому потрібно ще багато попрацювати, щоб стати професійним письменником. До речі, вміння створити собі літературний бренд є також дуже суттєвою річчю для письменника.
— Ви водночас і педагог, щодня спостерігаєте за підлітками. Чи є поклик у цього юного покоління творити літературу?
— Творити літературу — справа невдячна. Щоб цим займатися, треба бути або ж багатієм, або ж по-справжньому закоханим у літературу. Я належу до останньої категорії.
— Від справ літературних перейдімо до політичних. Як оцінюєте нинішню суспільно-політичну ситуацію в країні?
— Прикро, звичайно, це констатувати, але я вважаю, що українці є нацією, яка не в змозі захистити своїправа. Причому, справа не лише в тих майже 16 роках незалежності. Адже, щоб збудувати могутню державу, може знадобитись і століття, а розвалити її можна за лічені години. Українці поки що лише розвалюють, а не будують. На відміну від інших молодих європейських держав, українці живуть за принципом «худоба може бути голодною, але головне, щоб господар був ситий».
— Які плани у Петра Мідянки в найближчому майбутньому?
— Мені важко відповідати на подібні запитання, оскільки моє життя ніколи не було плановане. Конкретних завдань я також на даний момент перед собою не ставлю. Щодо творчості, то моя наступна книжка вийде наприкінці осені у словацькому видавництві "Ваит". Це видавництво видавало також "Рекреації" Юрія Андруховича протягом двох років. Маю рукопис поетичної книжки в Україні, на яку також вишукують кошти люди з Асоціації українських письменників. Займається цим цьогорічний лауреат Національної премії ім.Шевченка Тарас Федюк.
— По-перше, тому, що народився саме у Широкому Лузі, який, до речі, був заснований одним з моїх прямих предків. По-друге, після закінчення університету отримав направлення на місце роботи вчителя української мови та літератури в школу сусіднього села, де працюю і до сьогодні. Ну, а по-третє, як наймолодша дитина в сім`ї, вважаю своїм обов`язком піклуватися про стареньку матір, яку звідси вже не вивезеш навіть силоміць. Надто вже вжилася в цьому селі.
— Як сьогодні можна оцінити стан нинішньої закарпатської літератури в загальноукраїнському контексті?
— Звичайно, закарпатську літературу потрібно розглядати виключно в загальноукраїнському контексті, адже наша область є складовою України. Проте не новою сьогодні для нашого краю є проблема периферії. До прикладу, в Німеччині Мюнхен в культурному плані нічим не поступається Берліну. Культурне ж життя в Україні формувалось і зосереджувалось у столиці. Тому з провінції навіть талановитій людині дуже важко здобути визнання в центрі. Зараз в Києві фігурують імена лише кількох закарпатських письменників. Якщо раніше це були Іван Чендей та Петро Скунць, то зараз це Василь Кузан, Дмитро Кешеля, трохи менше Олександр Гаврош та Михайло Рошко.
— Які позитиви і негативи можна виділити у сьогоднішньому літературному процесі на Закарпатті?
— Головними позитивами були і залишаються полінаціональний склад населення Закарпатської області та зручне географічне розташування краю. Художні твори наших митців перекладають різними мовами (словацькою, чеською, угорською) і читають у себе на батьківщині. Центральна тематика - зображення закарпатського села. Проте відчувається відсутність урбаністичної теми. А найголовнішою проблемою є, звичайно, відсутність коштів для видання художньої літератури, та й відсутність самих видавництв. Ті, що є, орієнтуються перш за все на`комерційну літературу. Це призводить до високого номіналу української книги. Тому я й сам більшість своїх творів видаю за кордоном. Але там також не без проблем. Теж є певні зволікання, повільна праця ґрантодавців.
— Як ви гадаєте, чи буде мати успіх у столичної читацької аудиторії антологія «Джинсове покоління», яка нещодавно побачила світ, серед співавторів якої є також і ви?
— Ідея Михайла Рошка створити таку антологію є непоганою, проте, думаю, що в Києві цією книгою мало хто зацікавиться. Насамперед тому, що нині в Україні є надзвичайно багато імен, які вже мають велику читацьку аудиторію, і їх публікації будуть користуватись більшим попитом. А саме Закарпаття киянам більш цікаве як рекреаційна зона з файним вином і міцною кавою.
— Як ставитесь до молодих закарпатських поетів?
— У нашому краї є достатньо молодих письменників, проте не всі вони вміють розкрити свій талант, якщо він, звичайно, є. Серед тих, у кого справді відчувається поклик до написання поезії, можу виділити Андрія Любку. В нього є все необхідне для того, щоб розвивати в собі справжнього митця. Проте йому потрібно ще багато попрацювати, щоб стати професійним письменником. До речі, вміння створити собі літературний бренд є також дуже суттєвою річчю для письменника.
— Ви водночас і педагог, щодня спостерігаєте за підлітками. Чи є поклик у цього юного покоління творити літературу?
— Творити літературу — справа невдячна. Щоб цим займатися, треба бути або ж багатієм, або ж по-справжньому закоханим у літературу. Я належу до останньої категорії.
— Від справ літературних перейдімо до політичних. Як оцінюєте нинішню суспільно-політичну ситуацію в країні?
— Прикро, звичайно, це констатувати, але я вважаю, що українці є нацією, яка не в змозі захистити своїправа. Причому, справа не лише в тих майже 16 роках незалежності. Адже, щоб збудувати могутню державу, може знадобитись і століття, а розвалити її можна за лічені години. Українці поки що лише розвалюють, а не будують. На відміну від інших молодих європейських держав, українці живуть за принципом «худоба може бути голодною, але головне, щоб господар був ситий».
— Які плани у Петра Мідянки в найближчому майбутньому?
— Мені важко відповідати на подібні запитання, оскільки моє життя ніколи не було плановане. Конкретних завдань я також на даний момент перед собою не ставлю. Щодо творчості, то моя наступна книжка вийде наприкінці осені у словацькому видавництві "Ваит". Це видавництво видавало також "Рекреації" Юрія Андруховича протягом двох років. Маю рукопис поетичної книжки в Україні, на яку також вишукують кошти люди з Асоціації українських письменників. Займається цим цьогорічний лауреат Національної премії ім.Шевченка Тарас Федюк.
Закарпаття online
Коментарі -
