Закарпатець над прірвою відчаю, але з надією на порятунок

Тетяна просила звернутись через газету до закарпатців із проханням про допомогу: її чоловікові життєво необхідна трансплантація нирки.

Вона була у відчаї від тої суми, яку необхідно було заплатити за операцію: на той час – 58 тисяч гривень. Коштів таких у сім’ї не було. Але вона не змирилась, не опустила руки, а почала діяти – як вміла.

Так одинадцять років тому я познайомилася з Тетяною Куліковою і її сім’єю. З того часу ця жінка постійно веде важку, понад людські сили, боротьбу за життя своїх рідних. І диво: виходить переможцем у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Бо любить і вірить. Безмежно любить свого чоловіка та синів і вірить в людей, у їх небайдужість і добре серце...

…У 20 років життя таке безхмарне і радісне. І нема в ньому місця думкам про нещастя: майбутнє малюється тільки в рожевих тонах. В’ячеславу і Тетяні здавалось: все погане, що з ними мало статись, вже сталось у їхньому дитинстві. В’ячеславу не було і двох років, коли померла мама, і батько привіз сина із далекого Сибіру в рідне село покійної дружини – Горінчево, що на Хустщині. Хлопчика взяли ростити дві одинокі сестри, які і стали для В’ячеслава мамами…

…Тетянка теж росла без батька. Мама хворіла, було важко і тому змушена була віддати дочку в школу-інтернат. Після 8 класу разом ще з двома подругами дівчина поїхала вчитися на медсестру аж у Латвію. Тетяна з дитинства марила медициною, і так старанно вчилася, що організм не витримав і вона захворіла. Довелось переводитись ближче до дому – в Хустське медучилище. Хвороба відступила, і після закінчення навчання дівчина отримала направлення в Ужгородську міську клінічну лікарню. Якось у рідному Горінчеві на дискотеці Тетяна і В’ячеслав, котрий на той час закінчив училище і працював столяром, зустрілися, а через рік поєднали свої долі.

А через 2 роки в молодій сім’ї Кулікових народилася довгождана дитина. Хлопчик ріс жвавим і кмітливим: у 4 рочки вже букви впізнавав, рахував, легко запам’ятовував вірші.

І тоді в сім’ю Кулікових вселилася біда. Славчик десь підхопив вірусну інфекцію, одного дня підскочила висока температура, почалися судоми. Коли вперше це сталося, Таня каже, що ледь не збожеволіла від страху. Після першого нападу був другий, третій… Їх поклали в Мукачівську дитячу лікарню. Ніщо не допомагало, дитині ставало дедалі гірше. За день бувало до 16 нападів.

Так продовжувалось місяцями, роками. Лікарі поставили діагноз: «епілепсія невідомого генезису». Лікування вимагало шалених коштів.
На той час Кулікови вже переїхали в Ужгород, отримали кімнату в гуртожитку і всіма силами почали боротися за сина. Тетяна змушена була полишити роботу, бо син потребував цілодобового догляду. В’ячеслав почав їздити на заробітки.

Через кілька років Тетяна народила ще сина. В’ячеслав почав працювати з подвоєною енергію, беручись за найважчу роботу, не звертаючи увагу на власне здоров’я…

А нова біда підкрадалась непомітно. Перший сигнал подала, коли несподівано у В’ячеслава почав різко підвищуватись тиск. Лікарі поставили діагноз «гломерулонефрит». Трохи підлікувався і нирки ніби перестали давати про себе знати. Тетяна тепер себе картає: чому вона, медсестра, так неуважно поставилася до діагнозу чоловіка? Вона не знала, наскільки це серйозно, а лікар не попередив, що чекає такого пацієнта в майбутньому.

Того літа В’ячеслав поїхав на заробітки в Оренбурзьку область і… зник. Два з половиною місяця жодної звістки. І тільки, коли повернулися хлопці з бригади, повідомили Тані, що чоловік у лікарні тяжко хворий.

В’ячеслав приїхав хворим і змарнілим. І без копійки в кишені – приватник не розрахувався з бригадою за їх тяжку працю. А тут треба було черговий раз везти Славчика в Київ, купувати дорогі препарати, які він мусить приймати щодня.

Незважаючи на слабкість і болі, В’ячеслав знайшов в Ужгороді роботу: ремонтував якусь квартиру. Як Таня не просила його йти в лікарню, відмахувався: «Ось дороблю, отримаю платню, повезеш Славчика в Києві, а я ляжу в лікарню». Одного дня він ледве прийшов додому – весь опухлий, тіло заніміло. Далі вже візит до лікаря відкладати було неможливо.

Спочатку лікарі запідозрили, що у В’ячеслава нема однієї нирки, але виявилося, що вона просто зсохлася. Нирки перестали виконувати свої функції, і організму самоотруювався. Щоб врятувати йому життя, почали робити гемодіаліз (кров пацієнта пропускають через спеціальний апарат – так звану «штучну нирку»).

Відтоді минуло 12 років. Сьогодні у В’ячеслава стоїть діагноз «гломеруолонефрит, хронічна недостатність V ступеня» і живе завдяки цій «штучній нирці» – проходить через неї тричі на тиждень. Йому вже давно необхідно було терміново пересадити донорську нирку. Але це «терміново» розтягнулося на десятиліття. На початку за цю операцію бралися в Київському інституті хірургії і трансплантології. Управління охорони здоров’я облдержадміністрації навіть уклало з ними договір, поставили В’ячеслава на чергу. Треба було близько 60 тисяч гривень. Але не вдалось ні черги дочекатись, ні потрібні кошти зібрати. Бо щодалі сума зростала, а відтак в Україні взагалі перестали офіційно проводити такі операції – грянув скандал із «чорними трансплантологами».

Кілька років тому він опинився на грані: внаслідок гемодіалізних ускладнень здало серце, необхідно було терміново робити складну операцію в Києві. Знову – великі гроші. І знову Таня робить практично неможливе: з допомогою небайдужих людей знаходить певну суму, допомагає з медикаментами управління охорони здоров’я. І операцію проводять – В’ячеславу знову даровано шанс на життя. Але як довго триватиме цей шанс, не відомо, бо здоров’я погіршується з кожним днем. Він і так б’є рекорд: стільки років «сидіти» на гемодіалізі не кожному вдається. Щоб підтримати організм, мусить приймати дуже дорогі препарати: до прикладу, «Міфортік» коштує близько 4 тисяч гривень за упаковку. А їх на місяць треба півтори упаковки. А ще потрібно близько трьох упаковок «Сандімуна» – загалом на 8 тисяч та «Мімпари» за 2 тисячі гривень у місяць. Це тільки три життєво необхідні препарати, без яких В’ячеслав просто не може жити.

Загалом же на місяць на лікування батька і сина сім’я Кулікових витрачає в середньому 17 тисяч гривень. Є ж іще і Славчик, який теж має приймати постійну терапію. Щодо нього, то він теж яскравий результат материнської самопожертви і любові. Тетяна зуміла вивести сина із важкого стану. Знайшла в Угорщині клініку, де призначили правильне лікування. Потрохи кількість нападів зменшилась, і сьогодні 21-річний В’ячеслав, інвалід І групи,  може сам себе обслуговувати, адекватно сприймає дійсність. Що за цим стоїть, знає тільки Таня.

Її життя – це постійна боротьба і тяжка праця для сім’ї. Вже кілька років вона працює медсестрою, причому в одному із найважчих відділень кардіоцентру. Поміж змінами – постійні підробітки, адже кожна копійка на рахунку.

І щодня – пошук виходу із прірви, в якій вже стільки років живе її родина. Я не раз задавала собі питання: звідки Таня черпає сили для цієї боротьби. І зрозуміла: її сила – в безмежній любові до чоловіка і синів, у вірі – вірі в Бога і добрих людей. Це вони допомагали їй, коли, здавалось би, вже не було виходу.

І зараз знову з’явився промінь надії: на її біду відгукнувся народний депутат України Василь Ковач і взявся допомогти із проведенням операції по трансплантації нирки в Білорусі. Це одна із країн пострадянського простору, де офіційно проводять такі операції. (У нас же, як відомо, вже кілька років «блукає» коридорами і кабінетами Верховної Ради України законопроект про трансплантологію. І не відомо, скільки ще «блукатиме»). Білоруси готові прийняти Кулікова. Операція на сьогодні коштує 65 тисяч доларів США. Плюс попереднє обстеження 5400 доларів та сеанси гемодіалізу по 145 доларів за кожен. Сума для Кулікових, м’яко кажучи, астрономічна. З’явилася надія, що операцію оплатить Міністерство охорони здоров’я України, адже є постанова Кабміну «Про затвердження Положення про порядок направлення громадян на лікування за кордон» та інші документи, які регламентують таку процедуру. Найперше Куліковим необхідно знайти хоча б ці 5400 доларів на обстеження та гроші на гемодіаліз, бо без цього Білорусь не дасть офіційного підтвердження про операцію, Мінохорони здоров’я України не виділить кошти, а Білорусія без 100-відсоткової передоплати не візьме пацієнта на операцію. Одне слово, замкнуте коло, з якого, щоб вирватися, треба гроші, гроші… Куліковим нема чого продавати – так і живуть у гуртожитку, який, до слова, треба зараз або викуповувати, або з’їжджати – власники вже попередили. Це ще одне коло пекла родини Кулікових.

Тим часом Таня чекає чергові відповіді і з Києва, і з Білорусі. І звертається до всіх небайдужих людей із благанням про допомогу. Вона вірить, що і цього разу з їх допомогою знайде вихід із прірви, і її чоловік, якому 1 травня виповнилось 45 років, нарешті отримає подарунок долі – життя.

У «Приватбанку» відкрито благодійний рахунок Тетяни Кулікової, на який можна перераховувати пожертви:

Одержувач: ПриватБанк
Найменування банку: ПриватБанк
Номер рахунку: 29244825509100
МФО: 305299
ЄДРПОУ: 14360570
Призначення платежу: допомога
Кулікова Тетяна Іванівна
Ідентифікаційний код: 2552502766
Номер картки: 5168742010635542 (із терміналу)

Наталя Мигалина