Відкриттю «Олімпійського» завадила війна

З його гігантської колекції фотографій (ще ніхто не брався лічити вміст двох шаф, які по вінця заповнені архівами) можна при бажанні організувати ілюстроване видання «Спортивне Закарпаття 1947-2007». Пан Микола сидить в своїй квартирці й жваво розповідає про свій перший фотоапарат, про події більш, ніж 50-річної давнини. При чому пам’ятає майже всі прізвища, починаючи із фастівських двірників, і аж до міністрів різного рангу, різних епох. Каже, що спортом цікавився з раннього дитинства, далі це стало віддушеною, засобом, аби пережити важкі тоталітарні роки.

 —Що було перше — захоплення спортом чи фотографією?

 —Напевно, швидше спорт. В ті часи (початок 30-х 20 ст.) акцент в першу чергу робився на масовість, при чому самі діти освоювали різні види: облаштовували майданчики, ганяли м’яча, грали у волейбол, настільний і «великий» теніс… Моє дитинство пройшло в Києві, де відбувалася сила-силенна змагань аж до всесоюзного рівня. На першому місці, звичайно ж, був футбол. Ігри проходили на «Динамо», адже «Олімпійського» ще не було. Втім, крім гри мільйонів популярними були гімнастика, важка й легка атлетика, волейбол.

 —А самі якими видами займалися найохочіше? Багато чим, всього й не згадаєш. От мало яхтсменом не став: пробував гребти на байдарці по Дніпру, до мене підійшов капітан спортивної яхти і вмолив мене замінити хворого «повелителя вітру» — людину, яка слідкувала за флюгером і давала вказівки керманичу… Однак одного разу мені вистачило — далі на яхтах не плавав (сміється — Авт.) 

 —Коли почали фотографувати і яким апаратом? 

 —Першим моїм фотоапаратом була «п’ятихвилинка»: такий собі дерев’яний пристрій на ніжках з об’єктивом, закріплювачем, засобом для проявки і фотопапером. (тлюс ще багато деталей які й описати важко — Авт.) Знаєте, все виглядало як в старих фільмах: фотограф ховався під чорним «рукавом», «вилітала пташка»,  отримували негатив, який перефотографовували, і за 5-6 хвилин таку дивину (тобто фотографію) давали людині. Побачив це вперше на вулицях Києва. Згодом батько сам змайстрував оцей агрегат і я став ледь не районною знаменитістю. Просто подобалося бачити на лицях людей радість, коли вручав їм їхнє «відображення». Вже значно пізніше, в Чопі (1947-48) за безцінь купив у солдата трофейний японський фотоапарат — згодом зрозумів, що наша «Свема» — майже його копія… Та коли десь через рік мені запропонували за нього в 10 разів більше, ніж дав я, змушений був продати — грошей тоді катастрофічно не вистачало. Згадую також ФЕД — фотоапарат, який спочатку виготовлявся в колонії імені Фелікса Едмундовича Дзержинського! І вже до цих днів на «Зеніті». Цифровики бачив лише краєм ока: подарував би хто, тоді може й розібрався, що й до чого. Нині взагалі маєте фантастичні технології, якщо порівнювати з нашим поколінням.

 —Як ви опинилися в Закарпатті і де пережили війну?

 —Волію ті часи не згадувати. Батька репресували, тому мусів переїхати до родичів у Фастів. А війну зустрів … у поїзді: ми їхали на відкриття київського стадіону, який тепер носить назву «Олімпійського». В Жулянах потяг спинили, протримали годин зо три, а потім розвернули — пройшла інформація про початок бомбардувань. Тоді урочисте відкриття стадіону так і не відбулося.  Окупацію ж пережив у Фастові. А вже після закінчення залізничного технікуму (електромеханік зв’язку) мене направили на львівську залізницю. Спочатку пропрацював у Чопі, потім в Ужгороді. Коли відкрили дитячу залізницю — перейшов туди інспектором.

 —Тобто ви були біля витоків пост воєнного розвитку спорту на Закарпатті?

 —Можна й так сказати. Тоді на перше місце для мене вийшов волейбол: організували в чопі команду, майданчик розчистили для тренувань просто не території вокзалу, де я працював і мав «житлову комірчину». До нас навіть ужгородське «Динамо» приїжджало. Тоді одним з перших волейбольних організаторів і прихильників був такий собі Юзбаш’ян, котрий згодом став головою вірменського КДБ і був вбитий під час прогулянки. Тоді вони на свій страх і ризик гнали з Ужгорода відкриту вантажівку з командою — все, аби зіграти матч. Не те, що зараз! Щодо футболу, то ми спостерігали за всіма теперішніми легендами в дії, включно з В.В.Лобановським, котрий приїжджав сюди разом із «Динамо».

 —Які види тоді розвивалися на Закарпатті найстрімкіше?

 —Футбол, волейбол, трохи пізніше — гандбол, загальна фізкультура. Загалом, цим опікувалися спортивні товариства типу «Динамо». Я ж був членом «Локомотива»: організовував команди, сам не раз грав, був дворазовим чемпіоном міста з шашок, став суддею з волейболу (республіканська категорія) навіть випадково розряд з плавання виконав.

 —А детальніше…

 —Та просто зайшов в приміщення, де проводилися змагання з плавання. «Локомотив» не був представлений ніким, тож записали мене (зманили талонами на обід, які можна було навіть виміняти на готівку). В запливі на 100 метрів серед слабших учасників я приплив першим: зафіксований час показав, що я вже третьорозрядник!

 —Коли повернулися до фотографії? Чи ви й не полишали цього заняття?

 —Спершу фотографував профільні змагання залізничників, згодом зрозумів, що можу трохи підробити — давав фото і репортажі в газети. Було цікаво. Ловити миттєвості, емоції, фотографувати людей, які згодом стали легендами.

 —Як оцінюєте розвиток теперішнього спорту в Україні і в Закарпатті зокрема?

 —Переживаю, щоб Євро-2012 і всі фінансові затрати на нього не зменшили приплив коштів у інші види. Загалом, прикро за баскетбол, який так і не «оперився» у нас, хоча мав передумови. Дуже шкода гандболісток «Карпат», які могли піднятися на колишні висоти, однак поступилися в 1 м’яч. А футбол, як на мене, став надто комерційним — хочеться вболівати за своїх земляків, а їх в «Закарпатті» — як кіт наплакав. Та й тільки заграє хлопець добре в кількох матчах — зразу тягнуть куди інде.

 —Чи маєте якийсь секрет молодості? Як вам вдається в такі роки бути в епіцентрі найважливіших подій краю?

 —Секрет, секрет (пан Микола йорзає в кріслі й трішки бурчить. — Авт). Любити це діло треба. Можливо не лінуватися. А то поки зловлю добрий кадр на футболі, так находжуся, що про всі болячки забуваю…