Імпровізація на роялі Сюзанни Касо

І ми із задоволенням відкриваємо для себе нові імена. Свідченням цього один із лютневих концертів — навіть після нього шанувальники довго не відпускали гостя, охоче спілкувалися з ним у фойє та купували компакт-диски на згадку. Хочу, однак, зауважити, що не лише Келвін Джонс став відкриттям того вечора, а й його чарівна супутниця по сцені – відома ужгородська піаністка Сюзанна Касо (на фото). Проте в концерті їй було відведено дещо іншу роль.

Пані Сюзанно, наскільки я зрозуміла, ваша участь у проекті Келвіна Джонса стала одночасно і вашим дебютом як ведучої концерту та перекладача. До того ж довелося чимало імпровізувати, підхоплюючи побажання заокеанського гостя. Вам сподобався такий експеримент?

— Справді, було багато імпровізацій, що й зробило концерт дещо незвичним як для публіки, так і для мене. Почувала себе в цьому амплуа досить комфортно. Мені сподобалося спілкування з аудиторією і такий живий, імпровізаційний діалог з Келвіном Джонсом.

Чи легко порозумілися з гостем?

— Дуже легко й швидко знайшли спільну мову. Всі питання щодо ведення програми чи гри в дуеті вирішувалися просто. Не було жодних проблем.

Ваш із Келвіном Джонсом дует був сюрпризом навіть для артистів симфонічного оркестру, тож став справжньою кульмінацією концерту. Відомо, що цей твір, виконаний спільно з композитором, приніс свого часу перемогу красуні з Небраски Терезі Скенлан у конкурсі «Міс Америка-2011». Власне, ви наче побували в ролі королеви краси. Як вам нові відчуття?

— Приголомшливі! Я була дуже рада, що Келвін запропонував таку інтригу, що все добре вдалося. І, думаю, присутні розділили зі мною цю радість. Концерт не мав би такого ефектного завершення, якби не цей експеримент.

Про піаністку Сюзанну Касо давно вже відомо далеко за межами України. Ваша виконавська майстерність отримала найвищі оцінки фахівців. Як музикант, ви досягли таких висот, про які лише можна мріяти. Тож із чим пов’язуєте своє майбутнє?

— Тільки з музикою. Я займаюся нею з п’яти років і не уявляю свого життя без концертів, без спілкування з публікою. Це моє найбільше щастя!

То розкажіть, хто привів вас у музику, хто допомагав долати перші кроки і підтримував весь цей час?

— До музичної школи мене привела мама. І було мені тоді, як вже мовилося, п’ять років. Хоча бажання займатися музикою в мене з’явилося ще раніше. Адже моя мама теж піаністка, і я завжди чула, як вона грає. Батько – так само музикант. Тож любов до музики я виявила з раннього дитинства. Моїм першим викладачем в Ужгороді була Людмила Шапран. Вона благотворно вплинула на мою фантазію і творчу уяву. Це досі сприяє мені у роботі над музичним матеріалом. Кожен твір я уявляю як якусь невеличку історію. І намагаюся поділитися нею з публікою. Наступним моїм викладачем (їх у мене було кілька в Ужгороді) стала Мар’яна Валковська. Вона працювала над моїми музично-виконавськими якостями й розвивала артистизм. А це так важливо для кожного музиканта, кожного артиста.

Великий вплив на становлення мене як музиканта мав також Гліб Добрушкін. Він пропонував мені твори різних виконавців, великих митців, на яких я рівнялася. Це викликало в мене бажання і стимул рухатися далі, вдосконалювати свою майстерність.

До речі, чи варто ставити перед дитиною, учнем надзавдання, тобто те, що здається за межею їх можливостей?

— Думаю, так. Спочатку воно може здатися непосильним, але, впоравшись, розумієш, що ти вже вийшов на зовсім інший рівень: як музикант, артист, виконавець.

Далі мій шлях проліг до Києва: мене запросив професор Валерій Козлов. В нього я провчилася десять років – спочатку в Київській музичній школі-інтернаті ім. Лисенка, а потім в консерваторії, де закінчила магістратуру.

Отже, ви дуже рано вирвалися з-під батьківської опіки. Певно, були в цьому і плюси, і мінуси?

— Так. Звичайно, не вистачало батьківського тепла, рідного дому. Підтримка була завдяки комунікаціям – мобільним телефонам, інтернету. Але все одно бракувало живого спілкування.

Однак це вже було ваше особисте й усвідомлене рішення – їхати з дому.

— Абсолютно. І я була дуже рада моєму перебуванню в Києві. Бо той досвід, який можна отримати в столиці під час навчання у відомих майстрів, а також завдяки відвідуванню концертів великих музикантів, які приїжджають із Німеччини, Росії, з різних куточків світу, та навіть солістів Національної філармонії, – це незабутні враження!

Думаю, і саме місто, атмосфера столичного життя також накладають особливий відбиток на всіх приїжджих.

— Насичене культурне життя, музеї, театри, особливо Національний академічний театр імені Лесі Українки з його чудовими акторами – все це має неймовірний вплив на творчих людей!

От ми говоримо про нашу столицю. Проте ваші перші гастрольні поїздки відбулися набагато раніше і пролягли в протилежний бік, на Захід.

— Справді, коли мені виповнилося десять років, Ужгород відвідав швейцарський піаніст Йожеф Рейдої. Ми познайомилися після концерту. Він послухав, як я граю, і запропонував співпрацю. Я тричі їздила на його запрошення з концертами до Швейцарії. Ми неодноразово разом з паном Йожефом виконували твори Баха для двох фортепіано, концерт Моцарта – в Ужгороді, Угорщині та Швейцарії. Завдяки йому я вперше побувала на європейських сценах.

Пам’ятаєте свої враження від перших таких поїздок?

— Це було незабутньо. Мене супроводжували мама з татом, впродовж всієї дороги ми слухали Перший концерт Бетховена, який я мала грати в Швейцарії. Вся подорож викликала у мене незвичайний душевний трепет. Тож коли мої виступи залишилися позаду, було відчуття, ніби це відбулося не зі мною, наче якийсь міраж. Водночас я була щаслива, що моя мрія збулася. І хотілося б, щоб у житті кожного артиста таких незабутніх моментів було якомога більше!

Можливо, я помиляюся, але мені здається, що в музичних закладах завжди висока конкуренція серед піаністів. В усякому разі, саме на фортепіанному відділі зазвичай найбільший конкурс при вступі. Чи не змушує це кожного піаніста бути в постійному тонусі, щоб виділитися з тієї маси, перевершити навіть власні можливості?

— У цьому є частка правди: у фортепіанній школі існує сильна конкуренція. Але мені здається, якщо є любов до справи – неважливо якої, пов’язаної з музикою чи будь-якою іншою сферою, – то це і є найважливіше. І знаю вже з власного досвіду, що боротьба не закінчується нічим добрим, якщо вона є лише заради боротьби. А коли ваша праця осяяна любов’ю, добром і бажанням поділитися цими почуттями з іншими, то це вже поклик. Вважаю, що саме на таких людей чекає успіх і в них все складеться гарно.

У вашому послужному списку – велика кількість міжнародних конкурсів і перемог. Є серед них якісь особливо для вас цінні, пам’ятні?

— Нещодавно здійснилася моя найбільша мрія: мені поталанило минулого року з майже 200 найкращих піаністів світу ввійти в число 24-х, які потрапили на міжнародний конкурс піаністів «Bцsendorfer» в американському штаті Аризона, де головою журі була легендарна аргентинська піаністка Марта Аргеріх. Зустріч з нею, виступ в її присутності – таке буває, можливо, лише раз у житті! До цього і після були фестивалі, конкурси в Угорщині, Америці, Києві – можна ще довго перераховувати, але цей поки що мені найдорожчий. І, думаю, таким залишиться на все життя.

По закінченню Національної академії ви не припинили навчання. Як сталося, що опинилися саме у Манчестері? Зіграло роль бажання випробувати свій потенціал десь поза Україною?

— Ніколи не знаю, як відповідати на це питання. Було кілька факторів. По-перше, хотілося спробувати навчатися в якомусь іншому середовищі. Англія – країна, де проводять найгарніші концерти артистів світового рівня. Природно, що кортіло побувати в тій атмосфері, почути виступи таких виконавців, щоб повчитися в них. По-друге, там навчалося багато музикантів приблизно мого віку, яких я знала і на яких рівнялася. Тож прагнула потрапити конкретно в ті умови, спілкуватися з тими людьми, які мали б на мене гарний вплив. І мені знову ж таки поталанило: я вступила до вузу й отримала повну стипендію – і на навчання, і на проживання. Це й зробило моє перебування там можливим, інакше довелося б відмовитися.

Якими критеріями керуються при наборі студентів до таких навчальних закладів за кордоном?

— Там діє звичайна система відбору: я відіслала документи та 60-хвилинну програму, яку мене потім просили виконати на прослуховуванні. Були також якісь теоретичні питання.

А щодо мови?

— Так, є екзамен на знання мови. Великих проблем з цим у мене не було, оскільки я багато спілкувалася англійською під час своїх закордонних поїздок. Але, звичайно, для іспиту, де є певні критерії, цього було недостатньо. Загалом я серйозно й відповідально готувалася до вступу більше року. І рада, що мої зусилля не минули даремно.

А що означає – отримати там стипендію? Що ви могли собі дозволити за ці кошти?

— Завдяки стипендії я не тільки отримала можливість навчатися у кращих майстрів, які приїжджали раз-двічі на місяць і давали свої майстер-класи, але й спілкуватися і навіть співпрацювати з видатними викладачами та композиторами в таких знаменитих залах, як Wigmore Hall у Лондоні чи Bridgewater Hall у Манчестері. Але головне, що підтримка коледжу допомогла мені розвиватися як артистці: грати дуже багато концертів, іноді по 5—10 на місяць, що було дуже напружено, але відточувало майстерність. А ще — конкурси, фестивалі. Одне слово, я неймовірно вдячна Великобританії за підтримку і безцінний досвід!

Як довго ви там пробули?

— Три роки.

І як воно було, якщо порівняти з навчанням в Україні? Як ви себе почували серед своїх однолітків, в тому числі поза музикою – життя ж складається не лише з музики?

— Почувала себе дуже добре. Але, звичайно, складно порівнювати. Я виросла в Україні, тут моя родина, друзі. І хоча там у мене з’явилися нові приятелі, але то зовсім не те. Ну, і була справжня ностальгія за домом, рідними, друзями дитинства. Це й стало основною причиною, чому я захотіла повернутися в Україну і поділитися з нашою публікою набутим за кордоном досвідом.

Що вважаєте найбільшим своїм здобутком за час навчання?

— Те, що є найважливішим для кожного артиста: можливість виходити до аудиторії, концертувати, розвиватися. І я це отримала в такому обсязі, як ніколи раніше. Ще що цікавого в Англії, що зараз тільки починається в Україні (зокрема, ми це бачили на концерті з Келвіном Джонсом), це те, що артист завжди спілкується з публікою, розповідає про власні почуття, коментує свою творчість. І це – новий, інший рівень ведення концертів та контакту митця з аудиторією. Тому що публіка тоді відчуває, що вона теж причетна до цієї події. Це дуже гарний приклад для наслідування.

Зараз популярним є застосування в концертних заходах різних засобів мультимедіа. Зокрема, Келвін Джонс також використав у своєму виступі відеокліпи.

— Щодо Англії, то можу розповісти про дуже цікавий проект, в якому особисто брала участь. У «Бріджвотерхолі» в Манчестері ми виконували всі прелюдії Дебюссі: на кожного виконавця по одній прелюдії. І кожен артист повинен був передати своє бачення твору у вигляді відеоролика або за допомогою світлового шоу. Я обрала світло, тобто зі зміною кожного музичного фрагменту мінявся колір, відтінки, потужність і яскравість світла. Виглядало дуже цікаво, і ця візуалізація викликає у публіки якесь нове сприйняття твору, розширює рамки уяви і допомагає ще краще розкрити задум композитора.

Є музиканти надзвичайно емоційні, а є раціональні, стримані. Ви до якої категорії себе відносите?

— Думаю, до занадто емоційних!

Це означає, що деколи доводиться себе приборкувати?

— Так.

Багато талановитих музикантів Закарпаття мешкають зараз в Угорщині, Німеччині, Мексиці чи деінде. Ви ж, після багатьох закордонних турне та навчання у Великобританії, при наявності таких можливостей і перспектив повернулися до рідного гнізда. Чим це пояснити?

— Справді, багато людей прагнуть прославитися за межами своєї батьківщини. І я б не сказала, що спочатку не мріяла про те саме. Можливо, відповідь криється у тому, що я дуже рано отримала свій закордонний досвід. І з часом дійшла висновку, що нема нічого кращого за рідний дім, за людей, які тебе люблять і підтримують. Про це ніколи не можна забувати. Там, де коріння людини, там її сила.

Тож із чим наразі пов’язуєте свої майбутні плани?

— Мені дуже хотілося б ці плани продовжити в Ужгороді, зокрема в нашій філармонії. Я не збрешу, коли скажу, що це моя улюблена сцена. І це фантастична будівля, історія якої не має рівних у світі. Принаймні я не знаю випадку, коли б синагога була перетворена на концертну залу з такою неймовірною акустикою. Тут справді божественна звучність. Наш рояль – це прекрасний інструмент, який пам’ятає руки великого Ріхтера! Кожен момент, кожен звук у цих стінах є особливим і незабутнім. Хочу сподіватися, що матиму ще багато гарних концертів у цій залі!

З Сюзанною Касо розмовляла Таїсія Грись