Національно-духовне пробудження і культурний розвиток України в роки хрущовської «відлиги» 1953-1964р.

Ключові слова: десталінізація, хрущовська «відлига», лібералізація.

В статье рассматривается положение украинского общества во времена хрущевской «оттепели» (1953- 1964), Процессы десталинизаци  и либерализации, которые стали толчком к культурному росту и национально-духовному пробуждению страны.

Ключевые слова: десталинизация,  хрущовская «оттепель», либерализация.

The article considers the position of the Ukrainian society during khrushchev's "thaw" (1953 - 1964), destalinization and liberalization  process, that became the impetus for cultural growth and national spiritual awakening country.

Key words: destalinization, khrushchev's "thaw",  liberalization. 

Перші кроки десталінізації суспільного життя пов’язані з іменем М. Хрущова. Смерть Й. Сталіна не означала смерті сталінізму як політичної системи та ідеології, проте вона посилила віру частини людей у переміни. Заходи керівництва по лібералізації суспільства призвели до деяких перемін у суспільно-політичному житті.

Позитивним перемінам сприяло  викриття злочинної діяльності Л. Берії та його найближчих прибічників в Україні, початок часткової реабілітації жертв сталінських репресій. До 1957 р. більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних з національно-визвольною боротьбою, дістали змогу повернутись в Україну.

Критика культу особи Й. Сталіна, подолання деяких його наслідків, початок реабілітації жертв сталінських репресій були вимушеною реакцією на глибоку кризу тоталітаризму, дали поштовх пробудженню демократичних сил. Хрущовська «відлига» мала певний позитивний вплив на національно-духовне пробудження і культурний розвиток України.

Це виявилося, насамперед, у виступах представників різних верств населення з критикою національної політики. Й. Сталіна, на захист української мови, національно-культурного відродження, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви.

Становище України у складі СРС� за хрущовської доби влучно визначено фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, що між Кремлем і Києвом виникло негласне порозуміння, за яким українцям за підтримку та співпрацю пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радянською імперією; росіяни, звісна річ, були старшими партнерами. Для Кремля здобути підтримку українців мало важливе значення, оскільки Україна була не лише другою за величиною, але й єдиною нацією в СРСР, яка могла виступити серйозним супротивником російської гегемонії [1, с. 212].

На початку 50-х років ХХ ст. в Україні створено низку паралельних україномовним видань російською мовою: журнали «Большевик Украины», «Сельское строительство», «Барвинок», «Пионерия», газети «Львовская правда», «Советское Закарпатье», «Луганская правда» та ін. Однак з 1953 р. ця тенденція, що загрожувала розчинити україномовні видання у зростаючих тиражах російськомовної преси, помітно послабшала. Навпаки, протягом 1954-1955 рр. в УРС� стали виходити нові журнали українською мовою: «Мистецтво», «Колгоспник України» (1954), академічні «Прикладна механіка», «Фізіологічний журнал» (1955), що вселяло надію на пожвавлення національного культурного та наукового життя.

Спроба десталінізації суспільства, реабілітація багатьох партійно-державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої, почастішали прояви критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Зріс інтерес до західної культури.

Українська література збагатилася новими художніми творами М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, 0. Гончара, М. Стельмаха. Заявили про себе нові імена: Г. Тютюнник, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, з якими пов’язане покоління «шестидесятників».

Почав зароджуватися демократичний рух, почастішали виступи проти влади, яка допускала порушення соціальної справедливості. В Україні цей рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники критикували ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, відновлення релігійної моралі та духовних цінностей, за вільний розвиток української культури. Особливо це виявлялося в Західній Україні. У1959 р. було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проект її програми написав Левко Лук’яненко.

Незабаром його було засуджено до страти, але вирок замінили 15 роками ув’язнення. У дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції як В. Мороз, Д. Іващенко, М. Озерний, І. Гнатюк, генерал П-. Григоренко та ін. З’явилися заборонені цензурою праці «самвидаву», що викривали існуючу систему.

Найбільш гучною кампанією першої половини 50-х років ХХ ст. у сфері національної політики стало святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією. Відбулися урочисті збори, виставки і концерти, конкурси й фестивалі. Вийшли друком наукові дослідження, присвячені історії Хмельниччини, питанням українського мовознавства і літературознавства. На початку 1954 р. Указом Президії Верховної Ради УРС� м. Проскурів перейменовано на м. Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область – на Хмельницьку.

З нагоди ювілею опубліковано «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654 - 1954 рр.)», схвалені ЦК КПРС, в яких сформульовано офіційну концепцію історичного розвитку України. Суть її можна звести до кількох основних положень, а саме: «Російський, український і білоруський народи походять з єдиного коріння – давньоруської народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь»; «борючись за національне визволення, український народ прагнув до возз’єднання з російським народом», його опорою в цій боротьбі стала Російська централізована держава, Переяславська рада – акт возз’єднання України з Росією, що «мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів у результаті їхньої спільної революційної боротьби була створена УРС� – вільна, суверенна національна держава...» [2, с. 324].

Помітною подією, пов’язаною з відзначенням 300-річчя возз’єднання України з Росією, стала передача Криму до складу УРС� 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРС� ухвалила відповідний указ, в якому зміна адміністративної приналежності обґрунтовувалася спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими й культурними зв’язками між Кримом і Україною. У всіх засобах масової інформації СРС� цей акт характеризувався як «прояв непорушної дружби двох братніх народів», а в буденному спілкуванні – як «подарунок великого російського народу українському народові». 26 квітня 1954 р. прийнятий закон «Про передачу Кримської області із складу РРФС� до складу УРСР». Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалося. По-перше, півострів був історичною батьківщиною кримських татар, яких було депортовано під час Другої світової війни. По-друге, через наближеність та економічну залежність від України, Крим природно утримував з нею сильніші зв’язки, ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Складним було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоча після 1954 р. до регіону переселили українців, росіяни лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «подарунок» помітно посилив присутність росіян в УРС� [3, с. 85].

Після XX з’їзду КПРС національно-культурні процеси в Україні пожвавилися. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. Цьому сприяла й поява нових україномовних періодичних видань, суспільно-гуманітарного профілю, створення таких наукових центрів як Академія будівництва й архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук, а також нових творчих спілок – журналістів та працівників кінематографії України.

У 1958 р. ЦК КПРС і ЦК Компартії України прийняли постанови, що знімали безпідставні звинувачення з композиторів, поетів, письменників, які були об’єктами критики борців проти космополітизму й буржуазного націоналізму. У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний журнал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник української мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й дуже детальна «Історія міст і сіл України».

Слід зазначити, що створення українських технічних та суспільно-гуманітарних журналів стало значним кроком уперед, однак потреб української громадськості повністю не задовольнило. Кількість україномовних технічних журналів значно відставала від чисельності аналогічних російськомовних. А клопотання науковців про створення українських філософського та історико-партійного журналів залишилися без відповіді.

У 1956 р. в Україні виходило 1273 назви газет, з них 979 українською і 286 російською мовами. Проте в наступні роки загальна кількість газет, що видавалися українською мовою, істотно зменшилась, а російськомовних – збільшилась. У 1958 р. чисельність газет українською мовою скоротилася до 924, а російською – зросла до 380 назв. До того ж, поряд із згаданими російськомовними газетами в Україні масово поширювалися всесоюзні. У названий період помітно збільшилася чисельність книжок і брошур, виданих українською мовою. У 1956 році їх опубліковано 2671 назву, в 1958 р. – 3975 назв, що становило, відповідно 44,6 і 60,1%. Кількість таких видань російською мовою досягала відповідно 3200 назв і 2534 назви, або 53,5 і 38,3%. У 1956-1958 р. зменшилася кількість книжок і брошур, виданих іншими мовами, – з 111 до 109 назв, тобто з 1,9 до 1,6% [4, с. 67-68]. Отже, загалом позитивні тенденції видавничої політики в Україні виявилися досить виразно, засвідчуючи певну еволюцію тоталітарної системи в СРСР.

Але, вже наприкінці 50-х років ХХ ст., з’явилися симптоми відступу, посилення традиційного курсу. У квітні 1959 року Верховна Рада УРС� ухвалила новий шкільний закон, який давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і завдав відчутного удару по українському шкільництву. Проти закону рішуче виступили представники творчої інтелігенції, які слушно вбачали в ньому знаряддя національного нівелювання і знеособлення. Кількість шкіл з російською мовою навчання почала поступово збільшуватись, як і кількість учнів у них. До того ж, у великих промислових центрах, насамперед на сході України, більшість школярів навчалася в школах з російською мовою викладання. У Кримській області було лише три школи з українською мовою викладання, в яких навчалося 613 учнів. У Києві, столиці Української РСР, в 1959/60 навчальному році дві третини учнів загальноосвітніх шкіл вчилися в школах з російською мовою викладання. Тому новий шкільний закон, який, на перший погляд, здавався цілком демократичним, у конкретній ситуації радянських союзних республік став засобом національного знеособлення неросійського населення.

Новий поштовх асиміляційним процесам в СРС� дав XXII з’їзд КПРС, який прийняв третю програму партії. Курс на розгортання будівництва комунізму, основи якого планувалося закласти до 1980 р., передбачав прискорення суспільно-політичних перетворень, у тому числі у сфері національних відносин. Щоправда в документах з’їзду говорилося тільки про зближення націй, посилення їхньої соціальної однорідності. Сам М. Хрущов наголошував, що навіть після побудови комунізму передчасно буде говорити про злиття націй.

У тій же доповіді М. Хрущова на XXII з’їзді КПРС, присвяченій програмі партії, була сформульована концепція радянського народу, яка розумілася розвиток загальної для всіх радянських націй інтернаціональної культури, вільний розвиток мов народів СРС� і вивчення російської мови як засобу міжнаціонального спілкування і співробітництва [4, с. 68].

Як бачимо, національна політика КПРС за часів «хрущовської відлиги» також зазнала певної лібералізації. Хоча. загалом вона була орієнтована на творення єдиного радянського народу, а в перспективі – на повне злиття націй. Ті певні поступки влади, зроблені в період «хрущовської відлиги», що знайшли свій прояв у збільшенні україномовних видань, відкритті закладів освіти та культури, зростанні тиражів україномовної книги, виявилися нетривалими і поверховими. Перші кроки «хрущовської відлиги», спрямовані на лібералізацію системи, призвели до поліпшення морально-психологічної атмосфери в суспільстві. Проте новий курс не порушив унітарних засад, на яких тримався національно-державний устрій Радянського Союзу. Спроби реформування національного життя не могли вийти за чітко окреслені межі, визначені політичними та ідеологічними принципами функціонування радянського тоталітаризму.

О.О. Шебела

Науковий керівник – к. п. н., доц. В.О. Мисан

ЛІТЕРАТУРА:

1. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін. / Під ред. В. А. Смолія. – К., Альтернативи, 1997. – 416 с.

2. Національні відносини в Україні у ХХ столітті: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1994. – 559 с.

3. Попов В. Два цвета времени, или уроки Хрущева / В. Попов. – Ленинград: Лениздат, 1990. – С. 256 – 257.

4. Кравців Б. Прогресування русифікації в Українській РСР. На основі радянських бібліографічних і статистичних даних / Б. Кравців // Сучасність. – 1972. – № 10. – С. 67 - 69.