Закарпатське подружжя виготовляє для Європи шинделі

Ольгу з Миколою найперше вразила краса цієї країни. Ні, на дивовижі не вистачало ні грошей, ні часу. Але це навіть пішоходу, який перетинає вулиці, видно. Приголомшлива архітектура, якийсь сталий високий культурний рівень. Не кажучи вже про побутовий.

Але подружжя сьогодні хоче поговорити якраз про побутовий. Працювали вони у дуже заможних людей. І як здивувалися, коли їх спитали, чи не вміють вони робити… шинделі. Так-так, ту покрівлю, яку в Ужгороді, наприклад, побачиш хіба на хатах позаминулого століття у скансені. Диво, але Микола якраз навчався цьому ремеслу у вуйка з Міжгірщини. Але без особливого ентузіазму. Бо думав, що за кордоном йому цей талант зовсім не згодиться. Надсучасні матеріли, будівельні вихиляси ринку… Ні, шинделі там не підуть. І ось така заява.

З цього часу подружжя стало спеціалізуватися в Євросоюзі на виробітку шинделів. Кажуть, що замовлень вистачало. До речі, ця робота потребує багато часу. Тож коли вони впоралися з одним замовленням, надходило інше. Виявляється, це може бути дуже навіть елегантний матеріал. Звичайно, якщо припасувати його до нинішніх строкатих – яскраво-фіолетових чи рожевих штукатурок, вийде убого. Але стримані кольори, сповнені внутрішнього шарму, кілька виразних деталей — і ви просто стоїте як вкопаний перед такою красою.

Микола з Ольгою зробили вже кілька сотень таких покрівель. Послуговуються найпростішим верстатом, тесаками. Іноземці просто в захопленні від запаху чистої стружки і дідівського методу. А взагалі це дуже марудна робота. По-перше, на витримку. По-друге, просто фізично нелегко в ручному режимі виготовляти такий матеріал. Але таку працю за кордоном цінують. Гасинці кажуть, що найперше матеріал обирають за його екологічні переваги. Це в нас дружно, з переможним криком, викидають на сміття ще добротні дерев’яні вікна. І заліплюють стіни пластмасою. Бо файно!

А тим часом шинделі можуть простояти 30–40 років. Це ще залежить від того, яким матеріалом їх обробити. За кордоном дерево цінують, перед ним скидають капелюха. Господар, який має багато дерев’яних речей в домі, вважається таким, з яким можна мати справу. Він знається на справжньому! І боляче, звичайно, що в нас це мистецтво майже зникає. Наші хати, як павичі – із зеленим, червоним, жовтим пір’ям, задирають свої гребінці-покрівлі: дивися, які ми гарні!

Але ж сьогоднішні будівельні матеріали накопичують радіацію, погано справляються з пилюкою, закорковують будинок, не пропускаючи в нього справжнього тепла і повітря. А ще подружжя Гасинців радить під час побілки повернутися до старого, доброго вапна. Адже люди навіть уявити собі не можуть, як часто обирають неякісні фарби і потім ними дихають. Аж поки не виявиться, що в організмі забагато зла, яке називається хворобою.

До того ж це найдешевший і найбільш потрібний вашій хаті матеріал. Тим більше, що зробити все можна навіть самотужки. Рецепт звичайний: 2—3 кілограми розчинити в одному літрі води, додати 100 грамів солі. І ще крихта порад, які знаючий майстер давно застосовує на практиці, а от початківцям вони згодяться. Ваша стеля чи стіна, яку ви хочете білити, має бути трохи вологою. Тоді побілка добре ляже на поверхню. Перший шар наносять в один бік, другий – в протилежний. Розчин треба час від часу збовтувати, щоб мати однорідну масу. І намагатися себе убезпечити, щоб розчин не потрапив на шкіру або в очі.

Кажуть, вапно потім бруднить руки чи одяг, якщо до нього торкатися. Але й тут є маленькі хитрощі. У розчин додайте трохи олії, і все буде гаразд.

Але найважливіше: вапно – могутній антисептик. Вам у майбутньому не треба буде антибіотиків для лікування, вас будуть лікувати стіни, які вбивають мікроби. Вапно утворює крихітні пори, і стіни дихають, а також всмоктують водяну пару. Звичайно, якщо в людини алергія на вапно, можна побілити стіни крейдою. У слов’ян навіть існував звичай після важкої хвороби перебілювати стіни вапном.

А тим часом Гасинці застерігають земляків від суцільного кітчу вдома. Дерев’яні дошки – це, звичайно, дорого. Про таку річ, як, до прикладу, дубовий паркет, багато хто може тільки мріяти. Тут нічого не вдієш. Але якщо у вас є така можливість, поставте все ж дошки. Бо це насамперед ваша інвестиція у власне здоров’я, яка буде працювати десятиліття.

Сьогодні багато говорять про те, що хвороби виникають найчастіше тому, що наш організм дуже окислюється. Ми живемо на кислих грунтах. Ось чому їх часто треба удобрювати попелом. Ми їмо закислені продукти. Не кажучи вже про всілякі консерви, напівфабрикати, неякісний алкоголь та всілякі дрібнички у вигляді чипсів, шоколадок, печива. Все це підриває наше здоров’я, але дуже непомітно.

Підлога, якої ви торкаєтесь весь день, – це надважливо. До речі, змивати її можна абсолютно безкоштовним розчином, який є найкращим антисептиком. Це — попіл, відварений у воді. Адже закислення організму – це не тільки безперечні хвороби в кінцевому результаті. А й неякісний настрій. Ми справді закисаємо в сумнівах, образах, безініціативності, наріканнях. Здавалось би, хіба можуть такі віддалені речі впливати одне на одного. Але це саме так. І життя нас в цьому переконує щодня.

А ще Микола та Ольга нагадують про меблі. Їх зараз багато. І просто питанням гідності для родини є купити нову стінку. В Австрії в багатьох господарів вони цього буму не помітили. Меблі, здається, зовсім неприсутні в квартирах. Вони або вмонтовані в стіну. Або ж це такий мінімалізм, який видається дивом на тлі нашого меблевого менталітету.

– Головне, простір. Якщо людині просторо, їй здається, що вона вільна, – усміхнувся на їхнє здивування один з австрійців.

Мабуть, в українців це від стресу. Їм хочеться бути захищеними. А воно якось не виходить. Ціни, реформи, часи перемін, життя, як під час землетрусу. І речами в квартирі вони себе ніби захищають від впливу ззовні. Коли багато речей, людям здається, що вони не такі самотні.

Ми живемо на землі. І мали б жити серед тих матеріалів, які дарує нам природа. Сьогодні ж складається враження, що люди перебувають у космосі, настільки їм подобається все штучне. Або ж готуються до еміграції. А тим часом штучне позбавляє нас основного дару небес – інтуїції. Речі, до яких ми торкаємось, більше не дарують нам пам’ять, бо не здатні її накопичувати. І тому зростає тривога, невпевненість у завтрашньому дні. Але ж ще не пізно все це повернути. Коли не собі, то нащадкам.

Марина Боднакр, газета "Новини Закарпаття"