Свого тритомника Петро Скунць уже не побачить

Петро Скунць не дожив до свого 65-річчя якихось три тижні. Уже готувалися ювілейні урочистості, та ба... Я був ошелешений новиною, адже нічого такого не чув. Ми домовилися про ще одне інтерв’ю. Не хотілося говорити – „останнє”. Потім була журналістська круговерть – відрядження, статті в номер... А далі хтось сказав, що стан Петра Скунця значно покращився. Я полегшено зітхнув. І справді у пресі знову з’явилися його дописи, в яких, як завжди, відчувався біль за нас і за Україну. Ще 29 квітня він обговорював деталі свого майбутнього тритомника, робив останні зауваги та правки. А над ранок його зболене серце впокоїлось... Із чотирьох Шевченківських лауреатів, яких дала закарпатська література , троє відійшли від нас в останні кілька років. Олекса Мишанич, Іван Чендей... Тепер от – Петро Скунць. Одиноким у Миколаєві залишився Дмитро Кремінь. Петро Скунць був не просто нашим великим поетом, найбільшим із нині сущих в Закарпатті. Він був ще й трибуном, борцем, громадянином, людиною, яка не може миритися з неправдою та несправедливістю. Коли в народу нема героїв, його героями стають поети. Його біографія звивиста і крута, як стежина в горах. У 19 років став наймолодшим членом Спілки письменників у всьому СРСР. Здавалося б, пряма дорога до вершин визнання. Та у 1971 році тираж книжки „Розп’яття” знищений за вказівкою згори. Настали вісім років забуття. Наступну книжку „Розрив-трава” врятував тільки Борис Олійник, висунувши її на здобуття Шевченківської премії. У 1989 році поет очолив Народний Рух України за перебудову – першу опозиційну організацію в комуністичному Закарпатті. Згодом стає редактором однієї з перших незалежних ужгородських газет „Карпатська Україна”. Та всього Скунця нам ще належить осягнути. І йдеться не тільки про поетичну спадщину. Адже він був одним із кращих закарпатських публіцистів. Його публіцистична спадщина потребує впорядкування і видання як яскравий приклад вершин крайової журналістики. І нарешті Петро Скунць став „батьком” у літературі для десятків молодих талантів. Він благословив у світ чимало книжок. Його передмови, літературно-критичні дописи (адже довгі роки пропрацював у видавництві „Карпати”, де , зокрема, писав і „закриті” рецензії) – окрема грань талановитої постаті. У час, коли літературна критика – рідкісне явище, така книжка мала би величезну вагу. „Є у вас надзвичайно гарний поет – Петро Скунць” – таке доводилося чути і від волинян, і від галичан, і навіть від пражан. А за цим, як правило, йшло цитування. Пригадую, як торік в Івано-Франківську Закарпатському українському музично-драматичному театрові Скунця блискуче читав на пам’ять львів’янин, народний артист України Святослав Максимчук. Його знали. Його любили. Його шанували. Бо було за що. А найкращою пам’яттю про цю світлу і багатогранну постать стане тритомник його вибраних творів, який вже готується до друку, але якого Петро Скунць, на жаль, не побачить. Але в ньому побачимо ми рівновеликого і триєдиного Майстра – видатного поета, публіциста і літературного критика.