Як закарпатець зустрічав Новий рік у гірському потічку

Закінчилася друга чверть, 28 грудня відбувся дитячий ранок з ялинкою, Дідом Морозом та Снігуронькою, і майже всі вчителі, які були приїжджими, роз’їхалися по своїх домівках. «Та я тоді домовився з учителькою початкових класів Оленкою, — пригадує мій співрозмовник, — з якою ми стали зустрічатися ще з вересня, що Новий рік святкуватимемо разом у неї на квартирі. В останній день року мій батько заколов порося, отож мати напакувала свіжини, дала корчажку вина, пляшку сливовиці, й я подався у Мукачево на автостанцію. Коли ми виїхали з міста над Латорицею, пішов густий лапатий сніг — у Нижніх Воротах він сягав уже трохи нижче коліна, та ще й вітер сильний… Побачивши мене з клунками, сторож ремонтно-технічної станції став вмовляти заночувати в його сторожці або хоча б перечекати, поки скінчиться ця снігова буря. Та я й слухати не хотів цієї поради. Мене очікувала кохана дівчина, я подумки готувався до освідчення їй у коханні, вже в автобусі цілою дорогою підбирав відповідні слова. Та коли дійшов до кладки через річку Славку на околиці Нижніх Воріт, став впевнюватися у правдивості настанов сторожа, бо дорогу замело зовсім і йти довелося навмання. Тим часом надворі стало зовсім поночі. Густий сніг сипав просто в очі, і це ще більше утруднювало ходу».

Орієнтуючись за лісом, що чорнів неподалік, молодий учитель ще сяк-так підіймався вгору. Далі було найстрашніше, бо побачив неподалік чотири вогники, які, наче ліхтарики, з’явилися з-за куща. Здогадався, що це — вовки. Волосся на голові стало дибки, зуби зацокотіли так сильно, що став добре відчутним цей звук. «Не знаю, звідки в мене з’явилася неймовірна сила, що велику гілку з дерева я відломив у кліп ока, — продовжує розповідь мій співрозмовник. — Став нею бити по дереві й страшенно не своїм голосом кричати. На превелике щастя, це подіяло. За якийсь час ліхтарики стали від мене віддалятися й невдовзі зникли зовсім. Я вже не знав, що маю робити далі. Йти було ніяк, бо хурделиця не вщухала, стежки — жодної. Думки про вірну загибель тут, у лісі роїлися в моїй голові. В якусь мить пригадав, як мій дід Василь розповідав, що потрапив у подібну патову ситуацію, коли йшов одного разу вночі у снігову бурю з Бабичів до Станова (Мукачівщина) навпростець через ліс. Блукав довго і ніяк не міг вийти з хащі. Тоді він скористався порадою своєї матері, моєї прабабусі. Вона полягала в тому, що в таку лиху годину потрібно із себе зняти верхній одяг, вивернути його навиворіт, тричі перехрестити його й себе, прочитати три рази «Отче наш» і «Богородице Діво, радуйся» й одягнути його знову. Після цього, розповідав дід, віхола вщухла, він зміг зорієнтуватися на місцевості й врешті натрапив на дорогу і дійшов додому».

Так довелося вчинити тепер і онукові. Він зняв пальто й шапку й провів таку саму процедуру. І хоч не відразу, та таки подіяло! Дуже поволі, але згодом найперше вщух вітер, а вже потім і сніг падав не такий сильний. Стали виднітися в лісі дерева. Хлопчина рушив далі. Спускаючись вниз, враз опинився у глибочезному яру. Тільки коли підсковзнувся, зрозумів, що знаходиться у потічку на льоду. «Тепер вже точно вийду в село, зрадів я, — розповідає далі мій співрозмовник. – І справді, пройшовши по льоду десь з кілометр, почув кукурікання півнів. Це додало впевненості, і я пришвидшив хід. Коли дістався місця, де потічок впадав у річку, побачив, що надворі стало сіріти. Вийшов на околиці села. Неймовірно стомлений дійшов до квартири своєї коханої й постукав у вікно. Побачивши мене, вона перелякалася. Оленка гадала, що я її обманув й розважаюся у себе вдома з іншою, й всю новорічну ніч проплакала. А взагалі того року восени ми й побралися. А наступного — мене забрали в армію…», записав Віталій Ппумпинеь, газета "Новини Закарпаття".