"Лірниці" вимагають для свого керівника заслуженого "заслуженого" (ФОТО)

До редакції Мукачево.net звернулися учасниці одного з найшановніших та найбільших хорів міста – «Ліра». Найінтелігентніший хор Мукачева (тут співають освітяни, лікарі, працівники культури) попросили замовити перед громадськістю слово за свого керівника – Степана Удварі. Жінки неодноразово зверталися до мерії із проханням вшанувати пана Степана званням «заслуженого працівника культури», але їх не почули. Можливо, зараз почують?

– Питання про відзначення його творчої діяльності званням заслуженого працівника культури поставало щойно два роки тому, – каже Віра Удварі, диригент хору, дружина Степана Карловича. – Але тоді зробили творчу характеристику –видали  том на 60 сторінок. Й на тому забули. З тих пір Степан Удварі продовжує керувати жіночим хором «Ліра», при цьому колективі є ще тріо та ансамбль «Едельвейс». Хор існує понад 20-ліття – від року Незалежності України. Співають у ньому зараз вже здебільшого артисти старшого віку – від 45 й до 80.
Традиційно по середах вчителі, лікарі та працівники культури збираються на репетицію.

Донедавна вони проходили при міському будинку культури, але від часу, як це приміщення від артистів забрали, збираються в міській галереї.

Степан Карлович коментує усе з притаманних йому гумором:

– Люди приходять на картини подивитися, а тут я граю перед репетицією. Кажу, мовляв, я вам музичний супровід створюю, – усміхається. – А співаємо ми на другому поверсі, все таки півсотні чоловік потрібно приміщення. Тепер уже призвичаїлися, а спочатку, звісно, переживали. Особливо коли сказати забирати ноти з будинку культури, бо нас виселяють.

Через те, що немає звання, сам Степан Карлович не надто переживає. Хотілося б, каже, бо давно працюю на цьому поприщі – а від міста та адміністрації таке ігнорування... Іноді, каже, образливо, що мої учні вже давно мають такі звання й коли зустрічаємось на концертах, від цього стає ніяково…

А сам акордеоніст мріє видати посібник з обробками своїх пісень.

– Матеріалу багато – це народні та авторські пісні за циклами (наприклад, до Різдвяних та Новорічних свят, днів Матері та Шевченка, патріотична лірика). Подібне видання було б цінне – для жіночого хочу на 4 голоси дуже мало розкладок, не вистачає партитур. Адже й таких колективів, як «Ліра» – одиниці по Україні. Такі книжки потрібні ще й тому, що міняються покоління й міняються музичні смаки. А якщо батьки співали такі пісні, а діти-внуки не хочуть, то твори втрачаються. А колись їх, можливо, захочуть відтворити – не буде за чим. Без нот пісні помирають. Саме тому на релігійні твори створюються партитури – аби не пропало. Але самотужки видати свої обробки не зможу – сто примірників вартує біля 10 тисяч гривень. У мене нема для цього коштів.

Петро Куцкір, співак, працює зі Степаном Удварі понад 10 років:

– Місто має пишатися таким громадянином, як він. Степан Удварі – із музикантів ще старої «закалки», з тих, хто, якщо треба відіграти концерт, то йде й працює, а вже потім питає про оплату. Зараз молоді музиканти без гонорару навіть говорити не стануть. Те, що робить Удварі, місту дуже потрібно. В Європі хори – один з рятівних острівців для пенсіонерів. Люди обирають таке хобі, аби не зійти з розуму від самотності. У нас чомусь слова «художня самодіяльність» викликають смішок – набагато краще або звичніше «хобі» для наших пенсіонерів спиватися на самоті.

При союзі хоровий спів був на висоті. Організовували фестивалі, співочі поля, присвоювали звання. Наша держава так не ставиться до художньої самодіяльності. Зараз спів – це бізнес, треба, аби колектив заробляв гроші, а для цього голос, звучання та оригінальні обробки не потрібні – аби була красива фізіономія і модні труси. Інше техніка зробить. Така й ціна тим співакам. Та й теперішнім модним пісням: їх забувають одразу ж. Раніше не встигла на естраді пісня з’явитися, як її за тиждень уже співали на весіллях. Тепер таке важко уявити. Тому й частіше стали на весілля запрошувати співаків з хорів – люди хочуть живої музики та пісні, в якій є духовність та смисл. А коли послухати таке багатоголосся, як у «Лірі», то хто на музиці знається, рот від подиву відкриває – й так слухає цей спів.

Галина Логойда, солістка тріо при хорі «Ліра»:

– Зі Степаном Карловичем ми пропрацювали разом 16 років. За цей час маємо матеріалу на повноцінний 2-х віддільний концерт для тріо – це обробки закарпатських та українських народних, авторських пісень, навіть зарубіжних шлягерів. З ним працювати – одне задоволення, настільки чудово ця людина відчуває гармонію, вміє витримувати стиль при аранжуванні. Я музикант, то для мене це також практика: адже викладати спів, а самому не виходити на сцену не можна.

Багато хто із музикантів в місті звертається до нього за порадою – і я ще не чула, аби він відмовив. Це глиба, від якої кожен щось собі бере. Він уміє проштовхнути, спонсорів знайти, щоб і костюми були, й на концерт відвезли-привезли.

За останні 15 років без нього не обходиться жоден музичний захід міста – і при цьому людину навіть не відзначили як культпрацівника. Це ганьба. Це треба виправити.

Єлизавета Кіш, лікар, солістка хору «Ліра»:

– Ця людина заслуговує поваги у місті вже тим, що тримає в тонусі колектив із 45 жінок. У кожної своя вдача, смаки, погляди – але в нас ніколи не буває сварок. Якщо сперечаємось, то про те, що ось тут в слові наголос неправильний, а тут – русизм в пісні… Цьогоріч ми мали канікули. Коли керівники зателефонували й повідомили дату репетиції, думала, ну все, тепер половина не прийде. Натомість прийшли усі --  та й ще як: із зачісками, макіяжем та в новій одежі. Залишили свої дачі, дітей, внуків… Не змогли з’явитися тільки двоє наших артистів – одна мала проблеми зі здоров’ям, а друга поїхала до хворої дочки в Італію.

Ми усі завдячуємо Степану Карловичу тим, що виробив у нас тонкий музичний смак. Знаю, які він переживає за репертуар хору, ночами сидить над аранжуваннями. Ми з того горді, бо таке звучання, як «Ліра», бажали би мати багато колективів.  Зараз усі слідкують за артистами проекту «Битва хорів», а мені особисто слухати їхній спів нудно – це дво-, максимум триголосся. Ми ж усе життя співаємо на чотири.

Щодо відзначення його званням «заслуженого працівника культури» ми не раз уже звертались до мерії. Писали листи, збирали підписи… Реакції ніякої – все відкладають на потім. Невже треба збирати делегацію й їхати на Київ?

Ольга Найман, староста ансамблю Едельвейс», під керівництвом Степана Удварі:

– У нашого хору вже понад десятиліття є звання народного колективу – а це ж завдяки Степану Карловичу. Без його обробок народних пісень нам би цього ніколи не досягнути. Від початку хору ми займаємо призові місця на конкурсах в місті та області, даємо сотні концертів… А керівник ніяк за це не відзначений. Хоча за той час, що віддав нашому колективу, він цього сповна заслуговує.

Марія Рошко, ведуча хору:

– Я Степана Карловича знаю іще зі студентської лави. Він завжди виділявся любов’ю до музики, надзвичайним відчуттям її, оригінальністю музичного смаку. Завжди все на льоту схоплював, підбирав мелодії на слух. Його без музики важко усвідомити. Ми ще тоді жартували, що Удварі зі своїм акордеоном спить! Стосовно «Ліри» – колектив завдячує йому не тільки репертуаром, а й своїм складом – він уміє згуртувати навколо себе людей. Співати з Удварі – не просто велике задоволення. Це як відпустити душу політати. Він навчив багатьох любити народну пісню.

В Мукачеві нема такого колективу, де б він не працював. Його й зараз запрошують на заходи всюди – й він радо йде, і робить це від душі, не задля гонорару, а щоб порадувати людей. От нещодавно виступали для діточок на День інвалідів – треба було бачити їхні очі. Діти, не знаючи пісень, намагалися підспівувати, а як блищали їхні очі! Заради таких моментів хочеться співати ще й ще!

Тетяна Когутич,
Спеціально для Мукачево.net