Професор Василь Комендар: Нащадки нам не пробачать

Квіти Нарциса У період цвітіння Долини нарцисів – природничої пам’ятки світового значення, любуватися на диво-квіти, особливо у вихідні, приїздять до тисячі небайдужих, у тому числі з багатьох країн світу. Маленькі білі зірочки, п’янкий аромат яких може навіть приспати людину назавжди, зустрічаються нині хіба на альпійських луках, на висоті 900 м над рівнем моря, а в долину тихоплинної річечки Хустець, яка знаходиться всього лиш на висоті 200 м, кажуть, потрапили, втікаючи від льодовика багато тисяч років тому. У радянські часи тутешній колгосп вирішив залучити в господарювання землі Кірешського урочища, до якого належать і 2 га Долини нарцисів, і проводив тут меліоративні роботи, активно вносив добрива. Зараз заповідна територія заростає вербами і потерпає від браконьєрів, які своє захоплення квітами виражають, вириваючи їх жмутками, разом з цибулинками. У боротьбі за збереження цього масиву, де поряд з нарцисами, занесеними до Червоної книги, ростуть ще близько 400 видів рослин, професор, викладач Ужгородського Національного університету Василь Комендар часто використовує силу друкованого слова. “Коли після закінчення аспірантури, ще у хрущовські часи, я повернувся з Києва на Закарпаття, нарциси росли не тільки в нинішній Долині, а й, наприклад, поблизу іншого села на Хустщині – на околиці Ізи в урочищі Білі Млаки. Там вони росли на сфагновому моху і науковці довели, що це мігранти з тайги. Їх знищили, проводячи меліорацію. А я три роки боровся, щоб визнали, що нарциси в Кіреші – мігранти з льодовикової епохи. Тут же знайшов і півники сибірські – їх було 17 особин. Вивчення стабільної ознаки – кількості хромосом у Ленінграді, а також колеги з Томська підтвердили, що ці рослини аналогічні тим, що ростуть у тайзі. На тих землях колись був колгосп і керував ним нагороджений Орденом Леніна Василь Симканич. Він вирішив запровадити, в тому числі в урочищі Кіреш, травопільну систему. Я ж там мав “агентів” – студенти слідкували, щоб він не взявся орати, палити траву, вносити гербіциди. І ось на деканат біологічного факультету прийшла телеграма без підпису (її дав працівник Хустського райкому партії): нарциси в небезпеці. Я негайно написав статтю і відніс її того ж дня, в п’ятницю, в провідну тоді обласну газету “Закарпатська правда”. Там заступник редактора, сам з Хустщини, Микола Рішко, прочитав, але ж, каже, газета вже готова до друку, а щоб статтю поставити в номер, треба затвердити її в облліті. Проте він зважився: “Беру все на себе”. Текст швидко дали в друк і підвальну статтю в номері замінили моєю. Там було написано, що голова колгоспу, орденоносець – губитель природи. Він написав на мене скаргу і секретар обкому партії Юрій Ільницький дав вказівку провести пленум Хустського райкому щоб вирішити що робити в Кірешському урочищі – орні землі чи заповідник. Пленум вирішив, що все-таки треба зробити заповідник. Зараз він входить до Карпатського біосферного заповідника. А торік я написав дуже критичну статтю, що у нас нема Долини нарцисів, а є долина верб. Мене одразу запросив нинішній голова Закарпатської облдержадміністрації Олег Гаваші, дав доручення негайно сформувати комісію і Долину нарцисів почали очищати. Знаю, що там хочуть зробити музей. Треба, щоб в області було побільше таких ділянок, адже Закарпаття – туристично-рекреаційний край. Це б підняло і економіку, й рівень життя людей”. Вигода перемогла екзоти Зате інше закарпатське диво – унікальний дендросад, який з 1896 року на ділянці 0,3 га у центрі Ужгорода висадив вчитель міської гімназії Іштван Лаудан, врятувати не вдалося. З екзотичних рослин, які, подорожуючи різними країнами, Лаудан привозив додому і висаджував у своєму саду, нині доживають вік на території міської дитячої лікарні гінго дволопатеве, тис ягідний, сосна чорна австрійська, магнолія Суланжа, кипарис болотний та криптомерія японська. З перших років радянської влади будови поступово витісняли диво-рослини. На чужоземні ялини і сосни «вживу» прибивали електричні та телефонні дроти. Вже у часи незалежної України з Далекого Сходу приїздили дендрологи, хотіли взяти насіння акліматизованих дерев і дуже здивувалися, що не знайшли за описами, відомий далеко за межами Закарпаття, сад. Багато років Василь Комендар просив керівництво університету взяти під опіку сад Лаудана, трактувати його як частину Ужгородського ботанічного саду. Нині ще один вчений-ботанік Адальберт Рішко дуже багато працює на цьому крихітному острівці, навчився розмножувати болотний кіпарис, гінго. Ліси – форпости благополуччя Чимало статей надрукував Комендар, на багатьох, у тому числі міжнародних форумах, доводив, що ліси – основа нашого життя і благополуччя, а варварські вирубки стали причиною катастрофічних повеней, зокрема, на Закарпатті. “У лісовому господарстві, -- стверджує Василь Іванович, -- хаос — рубають де хочуть і не дозволеними способами. Навіть букові ліси, де категорично заборонено суцільні рубки. Кажуть, повені нанесли мільйонні збитки, а насправді йдеться про мільярди, бо ґрунти на схилах гір формувалися тисячоліттями, закріплялися лісами і криволіссям, а тепер після вирубок відбувається вимивання ґрунту і каміння, формуються зсуви і селеві потоки. Держлісгосп – і господар, і сам себе контролює. Я писав про те, чому у нас частішають повені і пересихають колодязі. Швейцарія заробляє з туристично-рекреаційної галузі. Але там зрубану деревину забирають гелікоптерами – не шкодують грошей, але зберігають природу. А у нас в лісі потужні трактори, причому йдуть і там, де гірські потоки, форелеві господарства, розбудовані ще в радянські часи”. У тому числі як захищати ліси вивчали на двох біобазах університету. Першу на полонині Руна (близько 1200 м над рівнем моря) започаткував ректор-біолог Ткаченко. Там були закладені унікальні досліди по відновленню верхньої межі приполонинських лісів. Комендар назвав їх форпостами, бо вони першими сприймають вологу атмосферних опадів і переводять їх з надземних у підземні, регулюють водний басейн річок. Часто, коли не було транспорту на полонину з Тур’я Ремети або й з Ужгорода йшли зі студентами пішки. Пізніше, коли ректором був Чепур, побудували табір відпочинку «Скалка», але міністерство не виділяло коштів для його обслуговування, тоді ректор продав будиночок на полонині, як вважає Комендар, за безцінь, туристам, а штатні одиниці перевів на «Скалку». А наприкінці 80-х на Руну прийшли військові, встановили сучасні локатори. І в колишньому двоповерховому будинку біобази жили солдати. Коли ж покидали полонину – будинок підірвали. У Колочаві біобазу зробили коли Комендар був деканом біологічного факультету. Тамтешній голова колгоспу, раніше голова сільради, буквально «вписав» двоповерхову хатину в довколишній ландшафт біля джерела славнозвісної мінеральної води «Буркут». Там були шафа, піч і жодних замків на дверях. Надпис закликав: «Збережи колибу – вона збереже тобі життя». У подяку Комендар підказав голові колгоспу деякі ідеї і той використав силу гірського потоку для автопоїлок худобі. Також пустив воду через гноївку і на цьому добриві на полонині замість жорстких білоусників забуяла трава. З усіх цих приводів у різні інстанції летіли анонімки. Пізніше будиночок на Красній хотіли викупити як дачу для заводчан з Прибалтики, пропонували 300 тисяч карбованців. Але голова колгоспу поступився за півціни університету. Доказ діалектичного матеріалізму -- чай Ще один біль Комендара – чай. Наприкінці сорокових років Сталін вирішив довести, що на основі діалектичного матеріалізму, марксистсько-ленінської філософії вчені СРС� можуть змінювати закони природи, просувати північні рослини на південь, а південні – на північ. Створили, авторитетну комісію, яку очолював академік зі світовим ім’ям, виділили кошти. Так на Закарпаття потрапив чай, плантації якого заклали в кількох районах області в різних кліматично-географічних умовах. “Опорний пункт” зробили на Червоній горі поблизу Мукачева. Науковці Ужгородського університету провели чимало досліджень, захистили дисертації. Вже після смерті «вождя народів» ужгородці побували в Грузії, в інституті чаю і домоглися коштів на продовження робіт. Василь Комендар: “Пізніше я звернувся з обґрунтуванням до міністерства освіти і нам виділили кошти, щоб на плантації на Червоній горі побудувати якусь хатинку, де б жили охоронці ділянки, пололи, вирізали ожину, доглядали за чаєм. Тодішній керівник лісгоспу, донька якого вчилася у нас, допоміг металевим вагончиком, який насилу доставили у ліс, де знаходиться ділянка. Я мріяв зробити там лабораторію. Проте фінансування раптом припинили. Пробував залучати інвесторів, шукати кошти, але згодом мізерних зарплат науковців не вистачало навіть на бензин, щоб доїхати на ділянку. Отож ми мало там бували, а якось прийшли, а з вагончика не залишилось і залізячки – все розікрали. Ділянки ж заросли чагарником – найбільший ворог чаю в тих місцях – ожина і акація, лише де-не-де з під них пробивалися чайні гілочки. На фактично заховану в лісі двогектарну ділянку внадились і люди – рвали його як просто гарні квіти, які цвітуть у жовтні-листопаді, як ліки, у тому числі від онкохвороб, викопували з корінням для перенесення на присадибну ділянку, не знаючи, що викопаний чайний кущ ніколи не приживеться. Колись у цю культуру держава вклала мільйони і ми домоглися високих результатів – чай цвів і давав плоди та насіння, всередині 80-х його зібрали чимало, висіяли, кущі пішли в ріст. Шкода, що ми їх втратили – через підживлення занадто концентрованим розчином. Закарпаття – найпівнічніший регіон, де чай можна вирощувати у промислових обсягах. Ми могли б мати український чай, заробляти чималі кошти. Після моєї чергової кричущої публікації на цю тему, нинішній голова облдержадміністрації Олег Гаваші видав розпорядження, спрямоване на те, щоб врятувати цю культуру. Однак для цього потрібні чималі кошти і я вірю, що знайдеться людина – меценат, справжній патріот, яка не дасть піти у небуття унікальним закарпатським рослинам, бо якщо ми їх втратимо – нащадки нам не пробачать».