Адальберта й Магдалину Ерделі хоронили в один і той же день - 20 вересня (ФОТО)

 Сто відсотків, що це небеса подали якийсь знак. Тобто фундатор крайової школи живопису Адальберт Ерделі відійшов у засвіти 19 вересня 1955 року, натомість його дружина Магдалина Ерделі-Сливка трагічно загинула 17 вересня 2004-го. Як відомо, Адальберт спочиває на Калварії, а Маґдушка – на Барвінкоші.

Пані Маґдушка занадто безпечно жила в будинку-музеї 

«Як вам там ведеться, Адальберте Михайловичу?». Автор на Калварії на могилі митця 25 травня 2013-го

Як відомо, одне одного подружжя називало Розі. «Айно, і він мене Розі, і я його Розі. Відки з’явилося це ім’я, я не знаю, не тямлю», - казала мені пані Маґдушка, яку я свого часу, мовити б, модифікував на Розіку. Також нагадаю, що Маґда мала 16 років, коли прийшла до 41-річного Бийла як модель, натурниця. А згодом берегла родинне вогнище, допомагала йому в роботі, у тяжкі часи душевно розраджувала, надихала на творчість. 

Колись я був доволі частим і бажаним гостем в оселі пані Магдушки, оскільки вона добре знала мого діда – терапевта Степана Мейсароша. До того ж не мала дітей, тому й спочатку прив’язалася до мене. Я ледь не щотижня добротно обідав у вдови, пив каву з ерделівської філіжанки. Захоплення постаттю митця, інтуїція  керували  мною брати постійно диктофон, купувати все, що пропонувала мені Магдушка. А це – чимало фотографій, шаржів, блокнотів із записами Ерделі, три останні  його листи. Я не платив бозна-які, фантастичні гроші, але що ці суми  спустошували мою кишеню – факт. Окрім того, попри все з першого ж  дня знайомства я був легко шокований  тим, як безпечно жила ця жінка в будинку-музеї, а також здивований її довірою. Пані Магдушка не відмовляла нікому подивитися багату колекцію полотен Ерделі, яку ревно берегла. Вірте чи не вірте, але я передчував, що рано чи пізно щось трапиться. І я намагався переконати жінку встановити сигналізацію, але марно. Хто її знав, той мене зрозуміє.

Нагадаю також, що вперше злодії викрали на замовлення чотири картини у ніч із 7 на 8 листопада 2000 року. Так сталося, що першому, кому подзвонила пані Магдушка, був я. Довго просторікувати, але я був глибоко вражений початковими примітивними, занудними, формальними  кроками стражів порядку… Після цієї ночі пані Маґдушка стала, мовити б, фільтрувати гостей. Я не потрапив, висловлюючись фігурально, у  список персон нонграта, але то вже було не те, що раніше.  Жінка мимоволі приймала всіх, вся і все насторожено, крізь призму пережитого. І я це добре розумів. І не нав’язувався. Родич Ерделійки за власні кошти поставив ґрати на двері й вікна будинку. “Живу, як у тюрмі”, –  так після цього часто  жартувала Ерделійка. Через рік-два старенька ніби призабула ту страшну ніч…

За останні 10-12 років жоден «картинний» злочин не розкритий

Похорон пані Маґдушки на Барвінкоші був малолюдним…  

Але чорнюща година для крайового мистецтва невблаганно наближалася. І в ніч на 17 вересня 2004-го  пані Магдушки не стало. Покидьки (я на сто один відсоток переконаний, що ті самі – “листопадові”), перекусивши пасатижами ґрати і зв’язавши 88-річну стареньку електричним дротом,  викрали  з будинку всі, тобто понад 50 полотен. Померла пані Магдушка від розриву серця. Ясна річ, новина за кілька  годин облетіла і сколихнула увесь Ужгород. Я  ж почув її від  уже покійного головного редактора “Трибуни” Ігоря Гавриліва. Все  ніби повернулося на круги своя. Я знову став свідком (щоправда, дуже поверховим) присутності  у дворі Ерделійки п’ятьох-шістьох оперів.

Похорон  пані Магдушки був до болю малолюдним та й не без неприємного ексцесу.  І  Господь так вирішив, аби  прийняла  її  земля 20 вересня – у той же день, коли й  богемного Ерделі, лише з різницею в 49 років. А похорон Майстра, до слова, був надзвичайно велелюдним.

Тим часом опери в пресі били себе в груди (трагічна ж подія набула резонансу не лише в Україні, а й за кордоном), що картини, замовника злочину і вбивць Ерделійки знайдуть і під землею, причім у стислі строки. Минав час, а результат був нульовим. Щоправда, тоді країна дихала президентськими виборами, опісля – Помаранчевою революцією. Але це ж не алібі!.. Різні живуть чи то легенди, чи то реалії про викрадену колекцію. Ніби її  більшу частину підкинули спадкоємцю-ужгородцю, ніби окремі полотна висять в оселях нинішніх урядовців, ніби окремі – в Угорщині, де Ерделі, як відомо, також дорого котується на так званому чорному ринку. Одне слово, легенди легендами,  реалії реаліями, але злочинці – на волі. Та Бог їм суддя!.. До слова тут буде: за останні 10-12 років з осель краян викрадено чимало полотен Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Федора Манайла, Андрія Коцки, Антона Кашшая, а жоден (!) злочин  не розкритий.

І  таке. Серед інтелігенції колись модно було говорити, що новий власник обійстя подружжя Ерделі натворив там лиха, вирубавши сад митця і збудувавши сучасний котедж. А хто в цьому винен? Ні, абсолютно не новий власник, а насамперед ми – так звана еліта суспільства. Не підказали, не переконали, не привели туди вчасно сильних світу цього.  Та що вже сталося, те сталося. Це також життя. Зрештою, те, що сталося, цілком  відповідає духу  нашого часу.

Згодом ректор Закарпатського художнього інституту Іван Небесник видав монографію про життя і творчість генія, а  чільний крайовий художник, мистецтвознавець Антон Ковач і його приятель Іштван Ліврінц – пристойний альбом  робіт майстра.

Двічі на рік я схиляю голову над могилою пані Магдушки. Вона спочиває неподалік від моєї бабки по батьковій лінії. І крихта поезії: я переконаний, що дві могили – Адальберта на Калварії й Магдалини на Барвінкоші –  поєднані між собою чарівною, невидимою для людського ока  райдугою.