Пішки від Хуста до Тячева (ФОТО)

Але новий час приносить і нові традиції. Уже сім років на Закарпатті існує  піша проща з Хуста до Великого Бичкова – місця, де народився великомученик Теодор Ромжа. Особливістю цієї серпневої ходи є те, що вона – молодіжна. Тобто, основу її складають підлітки і молодь. Хоча залюбки йдуть навіть молодші школярі. Пройтися пішки з Хуста до Тячева (половина шляху) вирішив і я. (Оскільки другу частину – з Тячева до Великого Бичкова подолав у пішій прощі 2010 року).

23 серпня 2014 року

На майдані біля Хустського кафедрального собору почала збиратися молодь, яка з’їжджалася з різних куточків області.

Вітаємося з єпископським вікарієм для Східного Закарпаття о. Тарасом Ловскою. Він вбраний у синю рясу та чорну грецьку шапочку (скуфію), що надає йому імпозантного вигляду. На жаль, здоров’я не дозволяє йому перебувати довго на сонці, тому він приєднається до прочан тільки духовно. Я цікавлюся, чи не пише колишній ректор Ужгородської духовної академії яку-небудь наукову роботу, адже в єпархії вкрай сутужно з інтелектуальною працею. Каже, що над цим подумовує.

9.30

У соборі розпочалася служба Божа за всіх, хто йде в прощу. Чудовий Успенський храм з двома вежами заповнений по вінця молоддю. Чимало юнаків і дівчат навіть стоять. Усі радісні й збуджені у передчутті чогось нового. Отець Тарас після богослужіння просить помолитися в дорозі за дівчину Мар’яну з Ужгорода, що була учасницею всіх шістьох попередніх прощ. Але цього року захворіла і не може йти. ( У неї – рак). Вікарій говорить про велике благо – можливість рухатися. Просить оцінити цей Божий дар у дорозі. Також згадує про День незалежності, який зробив нас вільними і дав можливість вільно молитися. Поцілувавши ікону з мощами Теодора Ромжі прочани шикуються в колону.

10.30

Під дзвін Хустського собору процесія вирушає в дорогу. Попереду несуть хрест, далі ікону Теодора Ромжі, за нею гасло, що повідомляє про пішу прощу з Хуста до Бичкова. Керує процесією молодий священик Василь Кузьма з Анталовець. Він є головою комісії у справах молоді Мукачівської греко-католицької єпархії. Його заступник – отець Павло з Ужгорода у брилі. Обидва прийшли зі своїми юними вірниками. Всі зайві речі прочани склали у два мікроавтобуси, тож більшість іде без рюкзаків і торб.

Прошкуємо стародавнім Хустом. Попереду рухається машина ДАІ (влада сама запропонувала), тому всі дають нам дорогу. Процесія співає і молиться, і це викликає емоції  у зустрічних. Хтось усміхається, радіє, хто зосереджено мовчить. Повз замкову гору минаємо автобусну станцію. Далі прямуємо біля Хустської фетро-фільцевої фабрики, відомої своїми капелюхами. 

Я починає озирати головні убори прочан. Чого тут не зустрінеш: і бейсболки, і брилі, і капелюхи, і хустки, ба навіть – бандани. Але більшість, як і я – йдуть з непокритими головами. День видався сонячний, але не спекотний. Тож терпіти можна.

11.30

Ми йдемо...

При виході з Хуста зупиняємося під горіхом. Уже нас встигли по ходу порахувати і називають цифру у 300 чоловік. З владикою Нілом, одягненим у традиційний францисканський одяг – коричневу до п’ят сутану, оперезану білим шнурком, перемовляємося  кількома словами. На голові у нього біла бейсболка, що надає йому модерного вигляду. Каже, що вперше бере участь у цій прощі. Але ще студентом ходив пішки з Тернополя до Зарваниці, коли там навчався.

Найбільше нам радіє локомотив із робітниками, який чистить залізничні насипи від заростей. Він час від часу нам сигналить, рухаючись паралельно з нами.

12.00

Сповідь під час прощі на обочині траси

Минаємо залізничний переїзд і поворот на Бороняво – одне з найбільш прочанських місць на Закарпатті. Там знаходиться відомий василіанський монастир, але село розташоване збоку від траси, тому ми його оминаємо. Старенька бабця біля переїзда пропонує нам купити трилітрові банки із сушеними грибами. Тільки куди їх брати?

Семінаристи у саморобних  паперових капелюхах-корабликах уже охриплими голосами затягують молитви. «Пісня № 17» -- оголошують вони. Всім роздали роздруковані пісенники. Тож кожен бажаючий може їх підтримати. Хтось підспівує, а хтось іде мовчки. На протилежній обочині кілька молодих священиків, сповідають прочан на ходу. Вони так і подорожують парами, спілкуючись.

Переді мною хлопець і дівчина йдуть, тримаючись за руку.

Сокирниця

Сонце починає припікати. Я з жалем дивлюся на священників, чимало з який убрані у ряси. Перед моїми очима миготить червона футболка з написам «Умерти за Христа – жити вічно!». Такі майки носять  чимало прочан. Їх роздавали під час минулих прощ. На жаль, економічна скрута не дозволила і цього разу виготовити особливий сувенір на пам'ять.

Згадую думку, що якщо не пити взагалі, то спрага минеться. Перевіряю цю мудрість на собі.

12.30

Футболки з гаслами

Заходимо у село Сокирницю, відоме старовинною дерев’яною церквою та діалектним словником, укладеним завкафедрою української мови Ужгородського національного університету Іваном Сабадошем. Погодьмося, не кожне село має свій окремий словник. А Сокирниця має, за що шана і честь її уродженцю-мовознавцю.

Жінки визирають із воріт у синіх легких халатах, накинутих поверху на одяг, і приклавши натруджені долоні до очей дивляться на дітей, що йдуть, співаючи. 

Я вихапую з-під ніг яблучко, що вдячно впало на дорогу. Чудовий засіб для тамування спраги.

Вчуся писати на ходу. Нелегко, але іншого виходу нема.

До мене підступає хлопчина у бейсболці та зеленій майці і перепитує, коли ми зайшли в Сокирницю. Почувши мою відповідь, записує в мобільний.

- Для чого тобі?

- Тато просив. Йому цікаво, за скільки ми пройдемо.

Знайомимось. Міша Гендей, 17 років, з Хуста. Буде зварювальником. Я з повагою дивлюся на його великий рюкзак.

Після Сокирниці починаю відчувати ноги.  Спрага справді минула.

Наша колона розтягнулася на кілька сотень метрів. В самому хвості йде владика Ніл. Зауважую, що владика Мілан завжди був попереду. Навіть у цьому простежується характер людини.

13.30

Стеблівка

Заходимо у Стеблівку – село знамените екзотичними буйволами. Їх навіть винесли у герб цього поселення. Щоправда, вони у таку спеку, певно, хлюпочуться десь мочарах Тиси.

«Богородице, діво, радуйся!» -- лунає з динаміків, які несе на собі «доктор звук» -- молодий хлопчина зі спеціальним пристроєм на плечах.

Згорілий Стеблівський шедевр

Чимало людей, виходять з хат дивитися на процесію. Деякі -- цілими родинами, з дітьми на руках. Бабусі хрестяться. Одна старенька стоїть, тримаючись тремтячими руками за спинку стільця. Інша витирає сльози сухенькою зморшкуватою долонею.

Афіша сповіщає про День села, який відбудеться 1 вересня.

Здалеку чути бемкання дзвонів, якими вітають прочан. Отож тут ми маємо перший привал. 

14.00

Розважання у новій Стеблівській церкві

Велика стеблівська церква збудована півтора сотнею родин. Біля храму нас зустрічають стеблівці з павізами. Потім спільна молитва у церкві, кондак і тропар Блаженному Теодору, виступ місцевого молодого священика, який також з нами бере участь у прощі. Двоє прочан з Ужгорода розповідають про з’їзд світової молоді у Ріо-Де-Женейро, де їм випало бачити Папу Римського Франциска.

Перекуска під стінами храму

Тут нас годують у затінку під стінами церкви. Смачні голубці, калачі і півгодини відпочинку під грушкою. Можна навіть прилягти. Щоправда, я вирішую подивитися згорілу перлину цього села – дерев’яну церкву, що розташована поруч. Бачу, що її перекрили, а значить – законсервували від подальшої руйнації. Начебто збираються відновлювати. Що ж, дай Боже!

15.30

Ось і Буштино!

Знову вирушаємо в путь. Знайомимося із великобичківським помічним священиком Орестом Штогрином. Я запитую про монашок, що йдуть у незвичних синіх шатах. «Це сестри Пресвятої євхаристії», -- розповідає він. – Так виглядає їхнє традиційне вбрання». Він розповідає, що дехто вже всьоме бере участь у прощі. Чимало молоді між собою здружилося і традиційно тут зустрічаються.

16.00

Владика Ніл на привалі

Долаємо межу Хустського і Тячівського районів, про що сповіщає окремий знак та подертий синьо-жовтий прапор. З нагоди завтрашнього Дня незалежності  національний символ годилося б оновити. Семінаристи вже такими жалібними голосами виводять «Господи, Ісусе, помилуй мене, грішного», що  не помилувати їх було би неприпустимою несправедливістю.

Моя ручка відмовляється писати. І я можу тільки здійняти долоні до неба. Мабуть, спека висушує і чорнила.

16.30

Буштинський міст через Тереблю

Заходимо у Буштино --  9-тисячне селище, що має 11 п’ятиповерхових будинків. А також колосальний парк-дендрарій, рівного якому не має ні Ужгород, ні Мукачево. Тут Теребля зливається з Тисою і бокораші робили перегрупування перед виходом на значно могутніші тисянські води.

Дзвін греко-католицької церкви повідомляє, що ми зупинимось на відпочинок у цьому благодатному селищі.

Прочани

«Радуйся, радуйся, священомучениче Теодоре», -- лунає у величному буштинському храмі. Отець Ярослав Апацький ішов із нами від Хуста разом із буштинськими вірниками, а зараз молиться у своєму храмі за прочан.

Тут нас чекає також легка перекуска і вода. Багато води.  Так що найбільш непосидючі починають взаємні обливання.

17.30

Отець-камерман

І знову – дорога. До мене підбігають двоє хлопчаків.

- А ви журналіст? – бачать, що я весь час щось нотую.

- Так.

- А ви з Італії?

- Ні, - сміюся я. – А чому ви так думаєте?

Останній привал

Бо мої родичі там проживають, -- каже один із них – білоголовий Микола Тимчак. Він і його приятель Валентин Новаковський – із Великого Бичкова. Хлопцям – по чотирнадцять років, але виглядають значно молодшими.

- Ідете додому? -- жартую я, натякаючи на кінцевий пункт мандрівки.

- А ви нам дасте автограф? – раптом обривають мене.

Я сміюся від здивування і відказую, що автографи не роздаю. Мовляв, не великий пан.

Але нашу увагу привертає череда корів, що ліниво пасеться на полі. Точніше, це ми привертаємо її увагу. Це був найкумедніший епізод прощі. Почувши незвичні звуки і побачивши барвисту колону із кількох сотень людей, корови попіднімали голови і навіть перестали румигати. Вони остовпіло дивилися на нас справді «телячими» очима. Потім деякі почали надсадно ревти, а дві кинулися до нас бігти, наче до рідної мами.

Це значно підняло наш настрій, хоча я помічаю в деяких дівчат натерті мозолі.

Минаємо поворот на Руське Поле і зустрічаємо перший синьо-жовтий прикордонний стоп. Отож, із того боку Тиси відтепер буде вже Румунія. Зауважую, що там гори куди менш вирубані.

Перед Тячевом бачу незвичний білборд: «Не матюкайся! Будь людиною!». Чудове гасло! 

Тут до нас приєднується ще один «прочанин» – невеликий песик, який вибіг зі поля. Він радісно петляв поміж сотень дитячих ніг, поки не вибрав собі місце в голові колони. Час від часу він озирається і радісно дивиться на хвіст цього кількасотметрового колоритного дійства.

19.00

О-хо-хо - Тячів!

Нарешті ми в Тячеві. Минувши супермаркет «Барва», процесія влилася до цього славного міста. Тут нас здивували гарні дороги і доглянутий вигляд. Синьо-жовті прапорці нагадали про завтрашнє свято.  Біла киця дивилася на нас із паркана, а голуб туркотів нам із ліхтаря. Чи не увесь райвідділ міліції вийшов подивитися на пілігримів, які подолали пішки тридцять кілометрів.

19.30

Песик, який біг із нами разом

Дійшли! Просто неба на спеціальному майданчику у затишному куточку Тячева почалася подячна молитва. «Господь приймає нашу жертву. Ми прийшли кращими, зрілішими, ніж були», -- лунає над старим цвинтарем. 

Молодий священик у своїй експресивній проповіді закликає нас бути деревом, що дає плоди. Стати світлом. Сіллю.

Я вдивляюся у ці юні обличчя, до яких звик протягом дня. Їхні лиця як і моє, почервоніло від сонця. Але вони щасливі. Бо здолали щось у своєму житті. Пройшли пішки тридцять кілометрів. Мільйони людей у світі, може, ніколи в житті цього не зроблять. Бо ж таку відстань можна проїхати за півгодини. Для чого мучитися даремно?

Але хто сказав, що бути світлом – це легко?