Андрій Любка про тореадорів з Виноградова

Чомусь здається, що випасти на долю вони могли тільки тобі. Так і думаєш собі у певному віці: чому ж я притягую ці проблеми й негаразди, немов магніт?

У своїй минулій колонці я писав, що книжка Ніцше стала для мене якщо не найважливішою, то принаймні найвпливовішою. Так чи сяк, а багато в чому для мене її можна назвати переломною. Ех, так воно часом трапляється, коли поет береться щось аналізувати: вмикаються здивування й гіперболізація одночасно, події набувають планетарного масштабу, а вигляд пляшки з-під мінеральної води може розчулити до сліз. От поруч з моїм лептопом стоїть пляшка мінералки – і скільки важливих хвилин з нею пережито, як вона ставала порятунком у час спраги, як я нервово відривав приклеєну етикетку, не знаючи куди подіти руки під час пошуку слів для нового речення! Ну і пішло-поїхало, ви ж розумієте.

Так само можна описати все своє життя, описуючи псів з моєї вулиці, їхніх господарів і пригоди, з ними пов’язані. Попереду мене ще чекає безсмертна поема про яблуню у сусідському дворі, на яку я дивився, ніби на оголену дівчину. Героїчна епопея про газову трубу, по якій я, немов еквілібрист, пройшов над прірвою до сусідського абрикосового дерева, вже на підході. Хоча насправді варто написати роман про листоношу тьотю Ілдіку, яка вже стільки років у один і той же час заходить на нашу вулицю з торбою листів і преси. Скільки разів я бачив її з вікна, і скільки разів завмирало моє серце, коли вона зупинялася біля нашої поштової скриньки: це ж перші газети, які я сам передплачував, перші листи, адресовані мені, перші журнали з моїми віршами! І як вона постаріла за ці роки! Скільки всього про наші життя, вподобання й зацікавлення вона знає, жодна електронна шпигунська система не зможе досягнути її рівня знань!

Усе, що я хочу цим сказати – кожна подія важлива й чимось особлива, кожна книжка була часом, який ми пережили, корисним чи порожнім, але таки нашим пережитим і неповторним часом. Тому я цілий тиждень мучився, згадуючи, що в минулому тексті Ніцше я надав особливої ваги, а «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка ніби навіть трохи принизив. А кілька днів тому я приїхав у рідний Виноградів – і все стало на свої місця. Бо я побачив наш город-сад біля будинку, мій особистий дитячий полігон, на якому я воював, перемагав, зазнавав поразок, нападав і відступав, кричав від болю і гордо дивився в небо, а іноді, ніде правди діти – навіть полов бур’ян, хоч як це не соромно для такого вояка.

Добре пам’ятаю такий же серпневий день, як сьогодні: небо дзвенить, від спеки неможливо дихати, повітря фруктове й солодке, земля тверда, як недостигла груша. Майже всю ніч напередодні я читав під ковдрою з ліхтариком «Тореадорів з Васюківки» - центральну книжку мого дитинства, про що я тоді ще не знав.. Читав і зіниці мені розширювалися, як футбольні м’ячі при накачуванні. Тому зранку я зібрав ватагу перевірених бійців – Рому і Мітю (ей, де ви зараз, по яких світах?) і вирішив діяти. У книжці було багато прекрасних ідей для пригод і героїзму, але конкретно на моєму городі можна було втілити хіба дві: хатку на дереві і землянку. Ідея з хаткою одразу виглядала більш привабливо: можливо тому, що ми вже бачили такі в американських фільмах. Одразу ж і взялися до справи.

Як узялися, так і облишили. Річ у тім, що на городі в мене росли два вишневі й одне абрикосове дерева. Щиро кажучи, не надто високі й зараз, через понад п’ятнадцять років. Але нам у той ранок вони видавалися справжніми баобабами. На одне з них швидко заліз, але навіть під моєю приблизно тридцяти кілограмовою вагою дерево захиталося, як маятник. Я боєць, як уже було сказано, перевірений, тому від страху вчепився в тонкий стовбур, немов потопельник за соломинку. Почувся тріск і я впав разом із вишнею на землю, як янгол. Поки я лежав на землі і охкав, прибіг пес і зализав мені рани. Це мене роздратувало, я рвучко підвівся і копнув дурну тварину (вибач, собако!). Аби зламане дерево не помітили дорослі, ми з хлопцями так-сяк прив’язали його до паркана (і справді, «поломку» помітили тільки через декілька днів, коли вишня засохла).

Труднощі бійця тільки загартовують. Після поразки на висоті ми вирішили докопатися на глибину. Я видав бійцям списи й щити лопати і ми заходилися рити город, щоб збудувати землянку. На глибині півметра на шляху нам зустрівся дракон труба, яка в наші плани не входила. Ну правда: у нас могла бути труба димаря, але для чого нам у наших підземних хоромах керамічна каналізаційна труба? Тож ми вирішили її розбити, як вороже військо. Запах після цього стояв приблизно такий же, як після бою зі скунсами. Тому нам не залишалося нічого іншого, як нашвидкуруч знову закидати яму землею. Тим часом надійшла обідня пора, і повернувся додому мій дід. Здається, він одразу все зрозумів: аж надто зосереджено я читав якийсь підручник на веранді. Дід недовірливо спитав відколи це я влітку почав захоплюватися алгеброю. Та нічого, - відмахнувся я. – просто треба дещо повторити, засвоїти пройдений матеріал. Запах біди витав у повітрі, і дід, мабуть, вже хотів відлупцювати мене задля профілактики, але немов у казці, на поміч прийшла листоноша, яка саме в цей момент викрикнула наше прізвище біля хвіртки. Я побіг до неї, обіцяючи собі завжди ненавидіти алгебру й цифри. Що ж, хоч щось я у житті виконав повністю.

Зараз я думаю, що то був один із найщасливіших днів у моєму житті – наповнений мріями, пригодами й небезпеками, справжньої дружбою й братерством аж до загину. А все тому, що напередодні була казкова ніч, яку я провів із книжкою «Тореадори з Васюківки». Я сам тоді захотів стати тореадором.

За кілька днів, коли «пригоди» було викрито й мені добряче перепало на горіхи, я сидів і дивився у низьке й зоряне серпневе небо, думаючи, що більш нещасної людини в цій галактиці не існує, що я завжди притягую на свою долю всякі негаразди, немов магніт. Я був самотнім і мені здавалося, що моя ситуація якась трагічна, і в цьому трагізмі особлива. Минуло п’ятнадцять років, я сиджу на тому ж місці під серпневим небом, переді мною розкритий лептоп, поруч пляшка мінеральної води. І все б нічого, та досі хочеться стати тореадором.