Як журналісти жаб давили...

Багато галасу наробив на „ХайВей” фоторепортаж нашої колеги із назвою „На Закарпатті стартував сезон полювання на жаб” Окрім власне коментарів (переважно обурених), репортаж сприяв створенню аж двох гілок Хай-форуму. Не кожного дня кілька фотографій викликає подібну реакцію. Вважаю за потрібне продовжити тему, бо насправді вона стосується не нещасних жабок, а питання куди ширшого – як наші ЗМІ дивляться на природу. Бо очами цих ЗМІ дивиться на оточуючий світ більшість інших наших співгромадян. Увага: аборигени виходять на полювання! Це почалось у травні 2004 року. Тоді телеканал, що зве себе „зіркою українського телебачення”, видав у національний ефір кумедний (на думку авторів) сюжет: виявляється, у закарпатському селі Тур’ї Ремети на Перечинщині місцеві мешканці здавна їдять жаб, зовсім як французькі „жабарі”. Мовляв, місцевих мешканців за їхні дивні кулінарні звички сусіди також жабарями кличуть. У тому пам’ятному сюжеті був показаний сімнадцятирічний абориген, який похвалився, що за день може відловити до 400 тваринок. Як він це робить, хлопець продемонстрував захопленим журналістам – відловив пару квакушок, відрубав їм задні лапи сокирою, кинув подихати – а здобич (освіжовані лапки) поніс додому. Телерепортаж викликав обурення у закарпатських природоохоронців. З метою вивчення ситуації у село виїхала група біологів Ужгородського національного університету. Вони вияснили подробиці дивного полювання, яке триває не цілий рік, а лише короткий сезон – коли жаби мечуть ікру, прокинувшись від зимової сплячки. За цей період аборигени встигають знищити близько сорока тисяч земноводних, переважно з роду „справжніх жаб”. Ці тварини не є унікальними, але вважаються рідкими у нашому регіоні. Під гарячу руку жаболовів потрапляють і рідкісніші екземпляри – зокрема, жаба прудка (занесена до Червоної книги) та жаба гостроморда (претендент у червонокнижний вид). На полювання доводиться виїжджати і в інші села – бо навколо тварин меншає. Біологи заявили, що місцеві селяни ловлять жаб не тільки задля задоволення власних кулінарних потреб, але й на продаж у ресторани, а також на експорт (жаб’яче м’ясо скуповували покупці із Словаччини). Причому їстівними у тварин є лише задні лапки. Їх відрубають живцем, знімають шкіру – а тоді вже або готують для себе, або продають. В 2004 році ціна кілограму делікатесу коливалась від 50 до 100 гривень. На одне кіло треба вбити близько 60 жабок. Група біологів заявила свій протест у пресі і виразила сподівання, що управління охорони навколишнього середовища розбереться в ситуації. Адже маємо справу з екоцидом – знищенням окремого виду істот. І це діло карається, принаймні, штрафами. Так, за незаконне добування чи знищення звичайних жаб нашим законодавством передбачений штраф – 2 гривні за кожну тварину. Ніби й небагато, але пригадаймо – наївний абориген на камеру хвалився, що за день може наловити 400 тварин. Якби його піймали за язик і примусили виплатити 800 гривень, мало б не здалося! Червонокнижні екземпляри „коштують” в кілька разів дорожче. З тих пір нічого принципово не змінилось. Дивна місцева традиція, помножена на бажання місцевого люди підзаробити, призводить до щорічного масового знищення тварин. Природозахисники вже не б’ють на сполох – і можна зрозуміти, чому. Бо в Закарпатті насправді є куди гостріші екологічні проблеми. Не тільки злощасний „премікс”, який попри величезну шумиху так і не покинув краю, але й зростаюче забруднення повітря через транзитний транспорт, поява нових підприємств, які створюють не лише робочі місця, але й відходи та викиди, забруднення води... Що там до тих жабок! Але проблема не в самих лише зелених істотах – для когось бридких, а для когось – милих та беззахисних. Проблема у ставленні людей, і насамперед – журналістів, до нашої природи. Починаючи з виходу того злощасного репортажу, не минає й року, як навесні (в залежності від морозності зими це може бути й березень, і травень) кілька журналістів вважає за обов’язок виїхати у Тур’ї Ремети і зробити черговий „ексклюзивний репортаж”. Чомусь їм здається, що про новий сезон жаб’ячого геноциду повинні дізнатися як не вся Україна, то принаймні ті закарпатці, які ще не чули про дивні традиції перечинського села. Ось і цього року новина про те, як на Закарпатті стартував сезон полювання на жаб, пронеслась не лише по шпальтах газет та телеефіру, але й на радіохвилях, а також у все популярнішому Інтернеті. Ну, а на нашому сайті весь процес ловлі, мордування та приготування жаб був викладений у підбірці якісних фотографій. Інтернет взагалі переповнений усякими страхіттями. У російському сегменті, куди більшому за український, подібні репортажі зазвичай ідуть під жаргонною рубрикою „Жесть” (себто „Жах”). Тому можна чекати, що невдовзі якійсь „ВОФФКА” чи „УДАФФ” запостить історію закарпатських жаб – аби весь рунет знав про „диких українців – пожирачів жаб” (у яких навіть професори на полювання виходять). Так, життя – не дуже гарна штука, і процес забою корови на м’ясокомбінати забажав би бачити не кожен з нас, але ж яловичину любимо! Можна б таке сказати й про вбивство жаб. Та тут інша справа. Дуже прикро, що журналісти, які вже традиційно виїжджають на місце масового забою земноводних, зовсім не розуміють, що стають свідками хай і не найстрашнішого, але злочину. І якщо вже потрапили на місце злочину, то подавати його треба саме так – а не як веселий курйоз. Врешті, є розуміння етики – показувати жорстоке поводження з тваринами (хіба може бути щось гірше для істоти, коли її четвертують і лишають помирати?) у час, коли телевізор дивляться діти, м’яко кажучи, нерозумно. І не варто кивати на засилля жорстоких фільмів та комп’ютерних ігор. Глядачі усвідомлюють, що в даному випадку мають справу не з хворою уявою, а з реальністю. Цікаві досліди, або кілька слів про екологічну етику Тут ми підходимо до ширшої теми - ставлення працівників ЗМІ до природи. Адже саме журналістськими очима бачить світ пересічний телеглядач чи читач преси. Серед вчених існує теорія, що сучасна людина (тобто здебільшого міський мешканець, який працює більше головою, ніж руками) нерідко страждає на біофобію - страх і ворожість до живого. Чинників цієї фобії чимало, наприклад, кіноіндустрія конвеєром плодить мутантів, виродків, віруси, що вирвалися з лабораторій, та іншу живу, але смертоносну гидоту. А ще діє потужна реклама, яка закликає стерилізувати унітази, підлоги, ванни і саме повітря. Бактерії в цій рекламі мають вид злісних чудовиськ, що кишать усюди, і як ще ми живі - часом тільки дивуєшся. Може, під впливом біофобії і народжуються сюжети, в яких „усе живе” ділиться на шкідливе (тоді його треба знищувати) та їстівне. Наприклад, одною з улюблених тем вітчизняних „акул пера й мікрофона” є вовки, які розгулюють селами. Популярна ця тема і в закарпатських медіа. „Сірі” звинувачуються у всіх гріхах - і овець жеруть, і домашніх собак, і оленів з козулями. А тому убивство кожного з цих хижаків подається як чергова радісна звістка. І це в той час, як у сусідніх з нами країнах Карпатського регіону - Словаччині, Румунії і Польщі полювання на вовка заборонене, бо звір цей рідкісний. Карпатські екологи стверджують, що й в Закарпатті чисельність вовків вдвічі нижче офіційно визнаної, тоді як кількість звірів, яких убивають перед періодом розмноження, насправді удвічі вище, ніж офіційно представлено. Подекуди біологи намагаються пояснити у пресі: вовки живуть у Карпатах десятки тисяч років. Разом з ними завжди жили десятки інших видів тварин. Лише зовсім недавно (сотні років тому - тобто хвилини в масштабах вічної природи) зникли з карпатських лісів тур, лось, зубр, тарпан. У 20-м столітті список тварин, що пішли, поповнили сарна, альпійський бабак, чорний гриф, рожевий пелікан. Хіба їх вовки з’їли? Та й овець, на думку захисників вовків, хижаки поїдають в основному по недогляду пастухів. Але слабо звучить голос захисника природи. Хто його послухає ? Куди цікавіше невимогливому читачу серед гарячих повідомлень про зґвалтованих бабусь і зарізаних онуками дідусів знайти страшилку про кровожерливих сірих хижаків. Дістається від журналістів і зміям. Ті – підлі тварюки, роблять напади на ягідники і кусають людей. Тобто не люди сотнями на квадратний кілометр висаджуються на збір чорниць (яфена) і шкребками вичісують чагарники, заодно давлячи усе, що під кирзачи потрапить, - а змії, які тисячами років жили у чагарниках, є агресорами. А скільки нашими журналістами показано "народних умільців", які майструють опудала з тіл диких тварин, часом червонокнижних! Скільки захопливих репортажів про "народні промисли", які по суті є первісним збиранням ягід, грибів, лікарських трав, але в загрозливих промислових масштабах. Зрозуміло, що людям треба жити – але в ХХІ сторіччі існують більш прогресивні шляхи розвитку (культивування диких рослин, розведення грибів тощо), і варто уділяти увагу їм, а на примітивним та ворожим щодо довкілля промислам. У зв’язку з таким ворожим ставленням деяких своїх колег по журналістській справі до дикої природи, автору пригадалась давня гумореска Леся Подерв’янського "Цікаві досліди" http://doslidy.kiev.ua/stories.php . Той описав дегенеративну школу, в якій відповідні її рівню учителя викладають таким же дітям урок біології. Жабі відриваються лапки (щось дуже знайоме!), їжаку розпорюють живіт, білочку жарять на електричній дузі. І все в пізнавальних цілях, задля того, аби діти засвоїли: кожна тварина - ворог народного господарства, і його треба знищувати. Таким чином пан Лесь висміював радянське утилітарне ставлення до всього живого, що відбувалось під гаслом „Ми не чекатимемо милостей від природи, взяти їх від неї – наша задача”. Та не хотілося б ображати колег. Може, вони просто не знають, що окрім журналістської етики, є ще й екологічна етика. Що це таке – можна легко дізнатись з Інтернету, з яким кожен сучасний журналіст добре знайомий. Варто набрати у пошуковику ці слова щоправда, російською - "экологическая этика", - і той виведе не куди-небудь, а в Київ (http://www.ecoethics.ru ). Бо тут знаходиться Київський еколого-культурний центр, активісти якого, випереджаючи час, проголошують і вимагають дотримувати Декларації прав дикої природи - подібну Декларації прав людини. І не з тиші кабінетів проголошують, а борючись за ще не загублену природу, і навіть часом перемагаючи. Наприклад, за їхнього наполягання кілька років тому Верховною Радою був прийнятий закон, що забороняє весняне полювання (в чому Україна виявилася самою передовою країною серед усіх держав СНД). Ще цей Центр воює з квітковою мафією в столиці, яка наварює мільйони на кримських і карпатських первоцвітах, бореться за заповідники, на які регулярно хтось з можновладців зазіхає... А ще пропонує, причому безкоштовно, купу літератури, що допомагає журналістам писати на теми охорони природи, більш того - учить розуміти природу. Навчилися би наші журналісти хоча б азам екологічної етики, і тоді, може, репортажі про загублених тисячами тварин з’являтися і будуть - але не веселих тонах, а вже у тривожних. Із незначними змінами вперше опубліковано в закарпатській газеті „Старий Замок „Паланок”