Повернення Художника сонячного шляху, або Csontvary fields forever (ФОТО)

Про Тиводара Чонтварі Костку у Закарпатті говорять все більше і згадують все частіше. Цей світознаний геній є батьком експресіонізму, емоційно-світоспоглядальної школи у світовому образотворчому мистецтві. Щоб зрозуміти силу постаті цього митця, варто знати, що експерти упевнено ставлять його ім’я поруч з іменами, відомими кожній людині, що бодай краєчком вуха чула про поняття «мистецтво».

У десятці геніїв усіх часів разом з Леонардо

Ось що пише лише один з мистецтвознавців: «Чонтварі входить в десятку найбільших геніїв всіх часів разом з Леонардо ... Матіссом, Ван-Гогом, Врубелем і т.д. Це приголомшливої сили художник, самобутність його унікальна. Це ні на що не схоже, це Мусоргський в живопису. А якщо і схоже на професійне мистецтво – то це мистецтво так потім пластично спотворене, що стає насмішкою над професіоналізмом. … Будь-які розмови про професіоналізм залишаються на дні калюжі, а глядач підноситься в небесні сфери пізнання таємниць людської душі та світу. … Краще навіть використовувати не назву "примітивіст" для такого роду художників, а "живопис чистих сердець"».

Відповідь на закономірне питання «чому про нього згадали на Закарпатті?» є наступною. Тому, бо Тиводар Чонтварі жив на цій землі, вчився в ужгородській гімназії, купався у закарпатських річках, гуляв сонячними луками поблизу Середнього. І хтозна, чи не ця земля народила в його душі те, що послало йому вже у зрілому віці пророче видіння: "Ти станеш найкращим у світі художником сонячного шляху, кращим за Рафаеля!"

«Добре пам’ятаю, як в Ужгороді…»

Біографія Тиводара Чонтварі останнім часом публікувалася у різних виданнях Закарпаття. Утім, для тих, хто вперше зустрічається із постаттю «сонячного художника», нагадаємо головні віхи його життя.

Народився Михайло-Тиводар (мав подвійне ім’я) 5 липня 1853 року в місті Кішсебен (Австрія), нині Сабінов (Словаччина) у сім’ї доктора Ласло Костки, лікаря та фармацевта. Із Кішсебена родина Костків переїхала до Середнього і Тиводар та четверо його братів потрапили до Ужгородської гімназії. Тиводар згадує: «Добре пам’ятаю, як в Ужгороді я найбільше любив ігри, подорожі, полювання, плавання, катання на ковзанах, навіть вивчав природу тканин, тому зрозуміло, що мій шкільний атестат був далеко не блискучим. Це стало причиною, що тато віддав мене в Епер’єш навчатися підприємництву.»

Після 3,5 років роботи торговим службовцем, Тиводар вивчив професію батька –фармакологію. Одного разу, перебуваючи в аптеці, він схопився за олівець і намалював на рецептурному бланку побачену ним з вікна просту сцену – проїжджаючий під вікнами віз, запряжений буйволами. Відтоді  мрія стати художником охопила його.

Доторк до Мункачі

Після цього він їде до Риму, потім у Париж, де зустрічається з відомим угорським художником Мігаєм Мункачі. А потім повертається на батьківщину, і протягом чотирнадцяти років працює в аптеці, прагнучи домогтися матеріальної незалежності. Зібравши невеликий капітал, їде вчитися живопису спочатку в Мюнхен, потім до Академії живопису в Дюссельдорфі, де директор поставив Костку до відома, що він знає вже більше, ніж студенти академії, і навчатися в них Тиводару не потрібно. Тож чоловік подався до Парижу, але ту манеру живопису, яку викладали в паризькій академії, Костка відкинув і подався на пошуки вільного стилю. Він називав її „академічною мішурою”. У 1895 році їде в подорож по Італії, щоб малювати пейзажі.

Саме пленерна творчість є ключовою ознакою малярства Чонтварі. Він не творив у майстерні, змальовуючи те, що бачив довкола себе з натури. Утім, луги, гори, небо, міста на його картинах виходили не такими, якими були насправді, а, скоріш, такими, якою була їхня внутрішня природа і сутність. Художник мав дивовижну знатність бачити єство речей своїм серцем.

Доторк до Ван Гога

Задля пейзажів, які найбільше надихали автора, він подорожував по Греції, Північній Африці і Близькому Сходу.
У 1900 Тиводар змінив своє прізвище Костка на псевдонім Чонтварі. Вже в 1907 і в 1910 відбулися його персональні виставки в Парижі, але вони не принесли йому визнання. Не отримали його картини визнання і в Угорщині, та й автор мав репутацію божевільного через дивакувату поведінку, аскетичний спосіб життя та схильність при спілкуванні впадати в пророчий тон.

У 1910 р. період творення закінчився. Напади хвороби ставали все більш тяжкими. Малював він тепер вкрай рідко, лише ескізи своїх сюрреалістичних видінь. В останні роки він писав книги: памфлет «Енергія і мистецтво, помилки цивілізованої людини» і дослідження «Геній. Хто може, і хто не може бути генієм». Остання головна картина «Поїздка по берегу» була написана в Неаполі в 1909.

Таким чином, Чонтварі, який народився у один рік з Ван Гогом, почав малювати вже коли Ван Гог помер. І, як не дивовижно, саме з цього моменту його доля стала нагадувати у чомусь долю автора «Соняшників». Так само він не продав за життя жодної своєї картини. Так само його мордували внутрішні переживання, душевна хвороба, яка стала, з одного боку, стартером і джерелом його геніальності, по всьому вкоротила йому віку. Чи не шукав дух голандського постімпресіоніста заспокоєння у волаючому експресіонізмі Чонтварі?

Шедеври, що нині б вартували сотні тисяч – як тент для покриття возу

20 червня 1919 Тиводар Чонтварі помер, як пишуть, від артриту. Родичі, проконсультувалися з фахівцями, ті запевнили їх у повній художній неспроможності Тиводара як художника, і незабаром картини були виставлені на аукціон не як твори мистецтва, а як звичайні шматки полотен. Багато із них так і були куплені задля господарських цілей. Шедеври, що нині б вартували сотні тисяч (а уцілілі – саме стільки і коштують) використовувалися як тент для покриття возу. Добряче просякнута олійною фарбою тканина не пропускала вологу, а масштаб полотен, які художник малював у останні роки їх творення забезпечував тент хорошого розміру. Картина завбільшки 4 на 7 метрів була для автора нормою.

І тільки чудо врятувало спадок митця від знищення. Випадковий колекціонер, Гедеон Герлоч (на фото),  скупив всі картини оптом за мізерну суму, чим задовольнив недалекоглядних племінників і зберіг спадок великого Чонтварі протягом багатьох десятиліть.

Сьогодні основні роботи художника зберігаються в музеї міста Пейч (Угорщина). У музеї на вдячність до рятівника картин, Гедеона Герлоча встановлено йому бюст. Саме у це місто і вирушила експедиція за слідами творчості митця.

Згадати забуте, віднайти втрачене – благородна місія, яку поставили собі за ціль члени неформального творчого угруповання UNgANG. Повернення імені Тиводара Чонтварі, тісно пов’язаного із Закарпаттям (про що детальніше – згодом) – стало першим великим проектом групи ентузіастів, до якої увійшли закарпатський скульптор Михайло Колодко, шоколадьє Валентин Штефаньо, відомий не тільки кондитерськими, але й рядом мистецьких проектів, журналіст та фотограф Людмила Федоришина та автор цих рядків. Безперечно, учасниками та ентузіастами проектів у рамках UNgANG є й інші люди від мистецтва і науки, однак саме згадана команда наприкінці червня здійснила експедицію в угорський Пейч, місто, де зберігається найбільша колекція уцілілих картин Чонтварі.

На власні очі

Про експедицію йшлося вже давно. Майже рік тому, у серпні 2012-го ідейний натхненник проекту Михайло Колодко захопився постаттю Чонтварі не на жарт. Зізнається – знав творчість цього художника і раніше і захоплювала вона його у сенсі своєї непересічності та неповторності. Адже, направду, полотна художника сонячного шляху не упізнати неможливо, побачивши їх хоча б раз. Утім, як каже Михайло, він і гадки не мав, що митець такого рівня є, мовити б, нашим земляком. Після того, як у розмові зі знаним істориком Йосипом Кобалем, скульптор відкрив для себе, що Чонтварі сформував свій світогляд в Ужгороді – поглянув на нього інакше. У сенсі того, що ця Срібна Земля здатна породити постаті, повні містичних ідей, переживань, глибин. А те, що Тиводар Чонтварі Костка є абсолютно містичною постаттю у мистецтві – дослідники вже навіть і не обговорюють, бо це є очевидним для тих, хто занурився у світ його картин. Деякі з дослідників його творчості вважають Чонтварі шаманом, людиною здатною проникати у тонкі духовні світи.

З Генеральним консульство Угорщини в Ужгороді UNgANG налагодив дружні стосунки та співпрацю у царині культури. Ще з часів презентованої шоколадної скульптури Ференца Ліста, з якої, власне почалася серія гастролей угорських музичних колективів у Закарпатті. Тому і цього разу Генеральний консул Йожеф Бачкаї виявив великий інтерес до такої спільної точки дотику історії Закарпаття та Угорщини, як Тиводар Чонтварі і пообіцяв влаштувати поїздку для групи дослідників його творчості до міста Пейч.

Цього літа ця поїздка відбулася. Віриться, що плідно. Наразі важко систематизувати і «причесати» усі факти, емоції, враження від відвідання найбільшої колекції полотен Майстра. Усе це – справа часу. Статті – публіцистичні та енциклопедичні, пошук слідів родини Костків у Середньому та Ужгороді, ймовірно – видання фотоальбому репродукцій картин митця. Ідей чимало і реалізація їх – справа часу.

Пейч. Музей. Колекція.

Угорське місто Пейч. Оголошене культурною столицею Європи у 2011 році. Місто, відоме знаменитою керамічною фабрикою родини Жолнай, вироби якої прикрашають фасади і дахи не тільки цього містечка, завбільшки як Ужгород, а й Будапешту та ще багатьох міст.

Сюди, у старовинне містечко, що майже поруч з хорватським кордоном, експедиція прибула ввечері. І хоч наступна ніч була Ніччю Музеїв, коли вхід у всі музеї країни був безкоштовним, увечері у картинну галерею Чонтварі не пішли. Було відчуття, що не можна накладати враження полотен «сонячного художника» на загальну емоційну картину дня. Дочекалися недільного ранку і тихими порожніми вулицями дійшли тінистої алеї, неподалік центру. Тут, просто на алеї – пам’ятник Чонтварі. Виразний, експресивний, зовсім не реалістичний, утім, цілком у дусі персонажів з картин автора. Такий самий стоїть на кладовищі Будапешту де у невідомій могилі похований митець. Михайло Колодко не стримався – торкнувся бронзового пензля, немов очікуючи, що відчує на його кінці щетинки.

Увійшли до будівлі, де розташувався музей, не відразу. Дивним було відчуття, що після майже року очікування ми нарешті тут, біля своєї цілі. Увійшли. Музей зустрів випростаною рукою – фрагментом однієї з картин. Рука вказувала на початок експозиції.

Каса, квитки і після світлого залу, де виставлено кілька ранніх робіт Чонтварі з тваринами і птахами – темний зал. Повне занурення. Сучасна система освітлення. Перед кожним світильником розташовано лінзу, що формує пучок, який вихоплював би з темряви виключно полотно і нічого зайвого. Рипучий паркет. І оригінали полотен. Це все разом, накладене на очікування, падає такою бетонною плитою на емоції, що дехто з нас просто відразу сів на лавицю посеред залу. Пережити перше враження. А потім – до картин і по колу. З залу в зал. А потім – друге коло. Підходиш ближче, бачиш мазки, людей, складених з кількох паличок і точок, утім цілком реальних. Ти віриш, що вони були на тому місці у час, коли художник змальовував їх… Враження передати словами важко.

Момент, коли бачиш полотно завбільшки з добрячий білборд – незвичайний. Хочеться сфотографуватися поруч для контрасту розмірів. 28 квадратних метрів, намальованих на відкритому повітрі видихають це повітря у тебе. І тебе надимає. Починаєш бачити усе, немов з висоти пташиного польоту. Або з повітряної кулі. Червоні гори на горизонті. У променях заходу сонця, вони такі і є. Видно, немов усе місто, а на його вулицях – десятки дрібних побутових сцен, кожна з яких могла б стати окремою картиною, сюжетом, історією.

Пропустити все це крізь себе важко, навіть споглядаючи. Як же тоді було творцеві?

Відповідь на це дає картина «Одинокий кедр». Високий розщеплений стовбур і зібгана крона, притиснена вітром, власною вагою, рамою картини і ще бозна чим. Цю роботу давно «розшифрували» – на ній автор зобразив себе. Цей кедр – це він. На скелі з видом на море, утім розтерзаний і обчухраний. Студентів факультету психології водять до цієї картини як до навчального посібника.

У цьому кедрі кожен з нас бачить своє: хтось – віху на творчому шляху, хтось – альтернативного себе, хтось – просто промовистий твір з під пензля генія. Валентин зізнається – бачить нове іменне тістечко-візитку Ужгорода із кедровими горішками. Назва його, звісно, буде «Чонтварі». Є ж «Добош» і «Наполеон»… І торт «Ужгород».

Проводимо у галереї понад годину, хоча тут, ймовірно, немає і півсотні робіт. Біля кожної з них хочеться стояти подовгу. Михайло Колодко фотографує фрагменти з міні-сюжетами і дивується наскільки сучасні каталоги за розвитку поліграфічних технологій нездатні передати і частини колористики автора.

Ми – набираємося вражень і переживань, щоб довезти їх до Ужгорода.

«Натхнення і сила волі»

Напевно, немає більш в угорському живописі ще однієї такої постаті, про яку лунало б стільки суперечливих думок, як про Тиводара Костку, «який пише під імненем Чонтварі». Цінність його творів то губилася з роками, то його ім’я знову набувало заслуженої слави та відомості. Знову й знову його ім’я огортало забуття, а його яскраві полотна причислялися до курйозів. Але про те, яким довгим був шлях Тиводара Чонтварі до визнання і належної слави, і яким неймовірно плутаним і сповненим пригод чином вдалося вберегти його полотна від знищення, знає тільки дуже вузьке коло спеціалістів.

„Натхнення і сила волі – мої крила” –  цими словами Чонтварі супроводив свою біографію в каталозі до виставки в 1908 році.