Тотальна свідомість

Рішення Закарпатської обласної ради про визнання національності русин набуло не очікувано великого резонансу як в Закарпатті так і за його межами. Хоча по суті нічого революційного в ньому немає, бо наші ради різних скликань вже не одноразово піднімали це питання і направляли відповідні подання до вищого законодавчого органу України. Тепер лише владою зроблена спроба зафіксувати факт, що русинські національно-культурні товариства, які вже діють понад півтора десятка років повинні мати такий же статус, як угорські, словацькі, російські чи ромські і не більше. Але чомусь він викликав величезну хвилю обурення серед національно свідомої частини українців, підкресливши цікавий парадокс: саме вони найактивніше заперечують факт існування особливого культурно-історичного та етнічно-мовного середовища на Закарпатті і найбільше полемізують навколо явища, якого, за їхнім твердженням, не існує. Мимоволі напрошується думка: «Юпітер — ти сердишся — значить ти не правий». І проблема таки є. А її заперечення не додає авторитету українству, а навпаки принижує його. Показово, що в дискусії навколо русинства здебільшого акцентується на можливих політичних наслідках визнання, формальній юридичній, термінологічній стороні цього питання, ігноруючи його суть. Що в значній мірі викриває шкурницький, меркантильний інтерес зацікавлених сторін який прикривається псевдо патріотичним пафосом. Причому, як з одного, так і з іншого боку. Аргументація противників русинства найчастіше зводиться до філологічних вправ, мовляв, русин — це спільна історична назва всіх українців (чому не білорусів, росіян) й питання цим вичерпано. А поза дужки виноситься майже тисячолітня історія, коли Закарпаття розвивалося зовсім в іншому історичному, правовому, мовному середовищі ніж решта України. Тобто, весь той період, коли власне формувалася нація, державність Закарпаття жило паралельним життям з Україною по той бік Карпат і цей факт повністю ігнорується. В даному випадку для антирусинів цілком підходить сталінський метод. Якщо на Закарпатті у свій час були слов’янські князі Лаборець та Корятович, то це одна нація і крапка. З іншого боку теза про українських емігрантів на Закарпаття, які принципово відрізняються від місцевого населення, також виглядає штучно, бо міграції, економічний та культурний взаємовплив відбувався весь час і чітко визначити хто автохтон, а хто ні не можливо. Та в цьому й немає потреби. Взагалі сучасне поняття національної самоідентифікації це швидше психологічна, а не соціальна проблема, яка базується на колективному несвідомому і тому корекції на логічному рівні не піддається. Звідси й вся схоластичність псевдонаукової полеміки навколо русинського питання. Тим не менше розчулює самовпевненість наших деяких місцевих істориків, які професора Гарвардського та Кембриджського університетів Пола Магочі називають авантюристом та невігласом, очевидно вважаючи, що радянська школа україністики є вершиною світового розуму. Наскільки ірраціонально сприймаються національні питання людською свідомістю дуже чудово ілюструють аналогії, які є ніби очевидними, але мало кому спадають на думку. Не лише щирих українців, але й будь-яку культурну людину обурили висловлювання секретаря донецької міської ради, який визначив роль української мови, як мови фольклору та анекдотів і перекреслив її перспективи, бо мовляв це не мова науки. Арифметично таку тезу навіть можна підтвердити, бо справді надто мало наукових розробок здійснювалося мовою, яка пригнічувалася. Але ж коли таку саму тезу щирі українці висловлюють по відношенню до русинської мови, то вони і на хвильку не задумуються, що ображають людську гідність тих, хто на цією мовою думає. Коли російські сноби називають українську мовою селюків, то це є ознакою безкультур’я, а коли українські інтелігенти так само ставляться до русинської, то це що? Навіть у російських класиків ми знайдемо заперечення існування української мови: «Отдельного украинского языка нет. Есть лишь русское наречие». Чим це відрізняється від твердження про існування лише закарпатського діалекту? Аргумент про те, що українців мовляв мільйони, а русинів тільки тисячі є складовою старого як світ презирства великого до малого, яке, на жаль, є виявом людської природи, але не культури. Відтак залякування негативними політичними наслідками від рішення обласної ради є суцільними спекуляціями та демагогією. Бо при всіх обставинах для закарпатських русинів немає ближчого народу ніж українці. А загалом можна договоритися, що загрозу розколу несуть всі нації, які проживають на території України і їх є понад сотні. Звичайно й серед русинських організацій є ті, які використовуються для іноземного впливу, є серед них провокатори та марнославці і таке інше. Загалом русинський націоналізм нічим не кращий, але й не гірший за український, російський чи будь-який інший. Знову ж аналогія. Якщо ОУН УПА використовувалася фашистами, то в чому тут вина народу? А щодо розколу закарпатців, то це аж ніяк не проблема русинських організацій. Бо якщо з дня на день ряд місцевих новинок та політиків залякують краян іншими місцевими політиками, то це робиться не під егідою русинства. Судячи з позицій деяких ужгородських газет немає більшого ворога для закарпатців ніж В.Балога та мукачівці. Найбільша та найпрофесійніша місцева телекомпанія дуже «толерантно» називається «Мудак-студіо». І немає сумніву, що в таких взаєминах винуваті не національно-культурні товариства, а особиста та політична культура. Загалом, під будь-якою нетерпимістю, ксенофобією, вірою у власну безгрішність ховається єдина спільна риса — тоталітарна свідомість. Коли все поділяється за принципом двох звивин — або ви з нами, або проти нас. Коли існують лише дві думки — моя і не правильна. У психології такий тип характеру називають садомазохістським і для його носія прийнятним є лише тип взаємовідносин господар—раб. Тому втеча від свободи і пошук ворогів є способом відновлення душевної рівноваги. І зовсім не важливо хто ці вороги — русини, українці, росіяни, жидомасони, католики, негри і т.д і т.п. А дуже хотілося б, щоб закарпатська толерантність була не лише словосполученням для публіцистики.