Як закарпатці до Сербії їздили (ФОТО)

І. 

Себе вони називали руснаками, а свою мову – руською бесідою. Так само, як і наші предки на Закарпатті чи в Галичині. За два з половиною століття, живучи за 600 кілометрів, вони не тільки не розчинилися серед значно сильніших етносів – сербів, угорців, німців, словаків, але ще й витворити свою специфічну мікрокультуру, бо всього руснаків на світі є близько 15 тисяч чоловік.

Наша команда, чи як кажуть у Воєводині – «екіпа», складалася з чотирьох осіб. Олександр Масляник, уродженець Рахова, відомий у Львові журналіст. Свого часу очолював Львівське телебачення і радіо. Нині пан Олександр є редактором і видавцем єдиного в Україні гуцульського журналу «Гражда». Дізнавшись про руснаків, він запалився ідеєю відвідати їхній край і став співорганізатором поїздки.

Нові колеса його чорного японського джипа «КІЛ» були нашими «ногами». Зате «очами» стали два молоді працівники телеканалу «Тиса-1» -- відомий журналіст Максим Мельник та  оператор Віктор Рейпаші, які все знімали на камеру. Максим, попри 31-річний вік, має за плечима вже чимало досвід – визнавався кращим телеведучим закарпатського телебачення, отримував нагороди міжнародного телефестивалю «Наш рідний край». 

Бюст Гавриїла Костельника на тлі кафедрального харму у Руському Керестурі

Четвертим учасником експедиції був автор цих рядків, оскільки єдиний побував поміж руснаків раніше і навіть написав про них книжку. Саме презентації останньої у Сербії і були тим моментом, що спонукали готуватися до дороги.

У понеділок, 22 квітня, «екіпа» вирушила з Ужгорода по сьомій ранку. На жаль, на кордоні у Чопі  довелося застрягти на три години. Поки ми стояли на мості через Тису, затиснутими зусібіч автівками, почалося знайомство у джипі. Адже раніше наші дороги не пересікалися. З’ясувалося, що Олександр Масляник незабаром видає книжку віршів і прози, Максим Мельник вчиться на режисера художніх фільмів у Братиславі, а 25-річний Віктор Рейпаші зняв уже чимало документальних стрічок. Так що команда виявилася  творчою і різносторонньою.

ІІ.

Максим Мельник та Віктор Рейпаші знімають українських фермерів у Вербасі

Перед нами стелилася пласка Панонська рівнина, яку ми мали перетнути майже з одного краю до другого – від Карпат і аж по Фрушкогору у Сербії. Не дивно, що угорським племенам, чи як кажуть серби – «маджарам», сподобався саме цей рівнинний простір без жодного острівку лісу чи гаю, де вільно могли випасатися табуни кочового народу.

Перетинаючи Угорщину, щоправда, довелося кілька разів заблукати, бо з вказівниками тут доволі туго. Але, на щастя, оператор володів угорською, тож ми вибиралися з халепи. Ми дивувалися відсутністю рекламних щитів на угорських дорогах, скромністю життя пересічних поселень південно-східної Угорщини, відсутністю кав’ярень на трасах та пунктів обміну валют. Нарешті «Мадьорорсаг» було перетнуто і ми під’їхали до угорсько-сербського кордону. Тут нам навіть не довелося виходити з авто: через три хвилини наш джип уже мчав по автобану на Новий Сад. Шенгенська віза дає українцям можливість перетинати Балкани без проблем.

Проминувши містечка Вербас та Кулу, ми звертаємо у напрямку хорватського кордону і через десять хвилин перед нами відкривається мета нашої подорожі – шеститисячний Руський Керестур, єдине поселення в Сербії, де абсолютну більшість складають руснаки. Шукаємо в центрі вулицю Іле Лоле Рібара і нарешті паркуємося перед будинком під номером 93. Дванадцятигодинна мандрівка скінчилася і ми з хвилюванням тиснемо на дзвінок. Адже людей, які згодилися нас прийняти, ми ще не бачили.

До нас виходить господиня, молода струнка білявка і кличе до хати. В кімнаті знайомимося із 26-річною Самантою Рац та її чоловіком Петером Стоїльковічем. Виникає незручна пауза, адже українська для них не вельми звична, а до руснацької чи сербської (Петер – із Південної Сербії) поки що не звикло наше вухо.

Експозиція сільського музею у Коцурі

Петер, вояк Сербської армії, що оженився в Керестурі, наливає всім домашньої горілки. Ми здивовані, що не пропонують закусити, але по важкій і втомливій дорозі хочеться розпружити нерви. Після чарки розмова пожвавлюється, а після другої починає бити ключем, і ми спілкуємося слов’янським есперанто – суміші з різних мов. Б якщо співрозмовники не розуміють якогось слова, шукаємо відповідника в інших народів.

Руснацька бесіда дуже віддалена від закарпатських діалектів і має іншу природу.  У ній чимало сербізмів, яких ми не знаємо. Відчутні впливи словацької і польської. Коли контакт  вже налагоджено, приходять Самантині батьки – Елемір та Ірина Раци. На вечерю вони кличуть нас до себе. Виявляється, родина живе з двох бізнесів – трунарського та горілчаного. Таке незвичне поєднання  викликає у нас посмішку, і ми відразу проголошуємо Елеміра (або «Міко» по-сільськи) «веселим трунарем». Він щиро сміється.

ІІІ.

Белградська фортеця, збудована ще турками

Тиждень перебування у Воєдині видався напрочуд змістовним і насиченим. Наприкінця всі почувалися втомленими і  виснаженими. Знімали у Руському Керестурі та Коцурі – двох найбільших поселеннях руснаків, у сусідніх містечках Вербасі та Кулі, у Новому Саді – столиці Воєводини, і , ясна річ, у Белграді. У підсумку матеріалу задокументовано на два фільми – про життя Руського Керестура та про українську діаспору у Сербії. Лишилося ще й на серію репортажів, які демонструватимуться на «Тисі-1».

Презентації книжки викликали несподівану цікавість. На кафедрі україністики Белградського університету зустріч проводила засновник тутешньої україністики,  професор Людмила Попович. Відвідали її і представники Посольства України в Сербії. У Новому Саді промоція «Блукаючого народу» відбувалася у міській бібліотеці, що нараховує понад півмільйона книжок і є другою після Національної книгозбірні «Матиці Сербської». Вів презентацію голова «Союзу русинів українців Сербії» Богдан Віславський. Цікаво, що директор бібліотеки, хоча є сербом, але з цікавістю пробув до кінця (більшість виступів тут лунало сербською мовою).

В гостях у владики Юрія (Джуджара) у Новому Саді -- глави греко-католиків Сербії

У Вербасі зустріч проходила у спільному українсько-руснацькому товаристві «Карпати». Тут свої думки про книжку висловлювали і по-українськи (перекладач Ярослав Комбіль, журналіст Василь Дацишин) і по-руснацьки (академік Юліан Тамаш та письменник Микола Шанта). Все завершилося, як і годиться, запальними піснями і танцями у супроводі гудаків та паленки.

У Коцурі довелося поспілкуватися з місцевим літературним осередком, який нараховує понад два десятки членів. (Це на одне село!). А в Руському Керестурі слово на презентації виголосили настоятель місцевого кафедрального храму отець Михайло Малацко, редактор часопису «Шветлосц» Микола Цап, голова Національної ради руснаків Сербії Славко Рац та секретар місцевого самоврядування Руського Керестура Йоаким Надь. Вела зустріч молода поетеса Саманта Рац, в яка нас і прийняла на тиждень.

До гостей з України всюди ставилися дуже доброзичливо і навіть запросили на наступні відвідини – у День паприки, що відбудеться у серпні. Показово, що про приїзд українців зняло сюжет і Воєводинське телебачення та радіо, і тижнева газета «Руске слово». Значить, подорож закарпатців на південь стала подією не тільки для нас.

IV.

Олександр Масляник презентує свої видання у Белградському університеті

У Сербії ми зробили для себе кілька відкриттів. По-перше, що сербська мова не така вже далека від української. Це тільки з першого разу майже нічого не розумієш. Але якщо за кілька днів вухо звикне до іншої інтонації, то  більшу частину мовленого абсолютно сприймаєш. Сербська мова навіть ближча до української, ніж чеська. До слова, вираз «Бога му!» тут теж побутує. Очевидно, до нас він примандрував із Балкан. Цікаво, що якщо по-сербськи буде «ти хочеш», то по-руснацьки – « ти сцеш». Такі дива!

По-друге, тут неймовірно курять. Жартують, що в Сербії не палять тільки собаки та кішки. Справді, ми весь час перебували посеред димової завіси. І це попри те, що всюди висять знаки, що куріння заборонено.

По-третє, попри війни, бомбардування і блокади, Сербія виглядає нічим не гірше за Угорщину та Словаччину. Навпаки, здається, люди тут живуть краще. Особливо у Воєводині, яка дає значну частку бюджету Сербії.

По-четверте, стільки м’яса за тиждень ми не з’їли у своєму житті. Таке враження, що тут його споживають на сніданок, обід і вечерю. Жодна зустріч не обходилася без чудової фруктової домашньої горілки  (з абрикос, айви, яблук, груш, сливи і так далі). Щоправда, п’ють тут із маленьких чарок і лише кілька разів. Так що впитися вельми непросто.

Балкани спростовували наші стереотипи про себе, а ми – про далеку Україну. Виявилося, що нас об’єднує значно більше, ніж ми думали. Просто треба час від часу навідуватися в гості. Бо краще раз побачити, ніж сто разів почути.