Пригоди українського письменника у Франції

У лютому «Простір літератури» - праця всесвітньовідомого французького мислителя ХХ століття - з’явиться в українському перекладі. Його зробив блискучий перекладач з французької Леонід Кононович, в широких читацьких колах відомий як «батько українського кримінального роману». Раніше він вже працював над перекладами таких відомих літераторів як Сартр, Камю, Екзюпері, Дюркгайм, Бодріяр. ─ Пане Леоніде, як прийшла ідея зробити переклад Моріса Бланшо? ─ Мені запропонувало зайнятися цим видавництво «Кальварія». Я не дуже рвався: не люблю вплутуватися у важку роботу, а стиль Бланшо дуже важкий: він мислить циклічно, і коли тобі здається, що піймав його думку за хвіст, вона раптом знову від тебе тікає. ─ Ви перекладали його у Франції? ─ Ні, над перекладом я працював біля року, а закінчував його восени в Парижі: одержав стипендію на два місяці від «Національного центра книги» у Франції. У них же ж не таке наплювацьке відношення до письменників, як у нас. В Україні письменника вважають ледарем, що займається чимсь неймовірно непотрібним. А у Франції його поважають більше всіх, адже він збагачує їхню культуру. ─ Що найбільше може здивувати українського письменника у Франції? ─ Це зовсім інша цивілізація. Мені дуже подобалося спілкуватися з різними людьми: африканцями, арабами, французами, нашими. Я постійно порівнював ту ситуацію з нашої. І зробив висновок, що добробут народу залежить не від матеріального рівня життя, а від того, що називається загальною культурою, і, насамперед, від культури спілкування. Мене дивувало, що в магазинах продавці здороваються з покупцями, що коли ввечері заблудишся, можна зайти й запитати дорогу у фешенебельне кафі й не боятися, що охорона на дверях скаже, як удома: «Вали отсюда, козел». Ще здивувала відсутність ксенофобії. Я зрозумів, що українське суспільство закрите. Якби прості люди частіше бували за кордоном, вони б утямили, що за принципом «Рівність, воля, братерство» можна жити. Найбільше вразила, навіть трохи неприємно, французька індивідуальність, що граничить із егоїзмом. Якось я, приїхавши в Сарсель, виходив з дизельного поїзда. Пустилася злива. Жінка, що стояла поруч, почала скаржитися, що вона без парасольки промокне. Ну, я без задньої думки запропонував свою парасолю і руку. Вона подякувала, взяла зонт й пішла під ним одна. Я поки її отак провів, змок, як собака. А їй навіть у голову не прийшло, що під одним зонтом можна йти удвох. У них просто не прийнято з кимось ділитися. Принцип братерства діє, але кожний живе сам по собі. ─ Пане Леоніде, розкажіть про своїх французьких котів, які по вашій волі «удостоїлися» носити імена політиків Франції. ─ Я жив у містечку Сансель-Сен-Бриз, де в 500-літньому замку розташовується Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Його в 49-му році відродив Володимир Кубійович. Тоді він умовив Ватикан подарувати українцям гектар землі в Сарселі для діяльності Товариства. Там була створена 20-томна «Енциклопедія українознавства». Зараз із людей, які над нею працювали в живих залишилися тільки Марі Довганюк і Аркадій Жуковський, теперішній голова Товариства. Він кілька разів уже пропонував Україні купити цей замок і облаштувати в ньому український культурний центр. Але його лист із Адміністрації Президента перенаправляли в Кабмін, а звідти в Академію наук, яка сказала, що грошей на утримання цього будинку не має. А я жив у цьому замку, в кімнаті Кубійовича. Спочатку було важко через урбанізацію. Мені навіть у Києві важко пробути один день, а у Франції навіть у ліс не сходиш – все приватна власність. Але я вихід знайшов - все-таки гектар землі, от і бродив там по підвалах. І виявив там зграю бродячих котів. ─ Бездомних? ─ У деякому змісті: їх адже там годують. Мене здивувало, що в котів немає імен. От я й вирішив це виправити. Кота-ватажка назвав Саркозі: він такий же нахабний і товстий, як французький міністр внутрішніх справ і економіки, якого сильно не люблять у Франції через його непопулярні закони, ще одного назвав Міттераном, а найбільш паршивенького охрестив Жоржем Марші (це генсек Компартії Франції). У Товаристві ім. Шевченко цих котів і донині так кличуть. ─ Французи так само сильно цікавляться політикою, як українці? ─ Ні, але вони різко активізуються, якщо уряд зневажає їхнього права: на наступний же день після виходу непопулярного закону французи виходять на площі Парижа, усе трощать, не боячись ні поліції, ні влади. Мені довелось побачити маніфестацію пожежників проти підвищення пенсійного віку: 15 тисяч пожежних машин цілими днями верещали на вулицях. Мене вразила французька традиція революцій. ─ Ви тісно спілкувалися з українською діаспорою у Франції? ─ Так. Там вона ділиться на дві частини. Перша - це бандерівці, петлюрівці, гетьманці. Цим людям уже по 80 років. Але вони непогано тримаються. Пам`ятаю, бабуся 106-ти років зламала плече, і їй вставили суглоб. Коли лікарі сказали про строк придатності - 40 років - вона почала скандалити, мовляв, що ж мені його, через 40 років міняти доведеться?! А інша частина діаспори - це наші емігранти-нелегали. Їм там дуже важко. У Франції для гарного життя потрібно знання мови й гроші. У більшої частини українських емігрантів немає ні того, ні іншого. Мені спочатку теж було важкувато: адже мову вивчив самостійно, і в мене не було практики. Але наші люди вміють виплутуватися із найважчих ситуацій. Мені розповідав один співвітчизник, що коли в нього зовсім не залишилося грошей, і дуже хотілося їсти, він попросту пішов ловити рибу в Луврському фонтані. Коли до нього підійшла поліція, вони довго не могли зрозуміти, як можна ловити рибу без вудки. Після демонстрації - українець попросту взяв коропа за жабри – і в кульок – поліцейські були настільки здивовані, що відпустили його. Тетяна КОГУТИЧ «Старий Замок-Паланок» із Києва