Історія закарпатки, яка пройшла АТО, а зараз працює в ОТЦК (ФОТО, ВІДЕО)

«Спочатку була медицина. Я закінчила Берегівське медичне училище й працювала у міській лікарні. Запропонували піти в окрему медичну роту і я без вагань погодилася. Тож із 2002 по 2006 рік я була в ЗСУ. Під час служби здобула вищу юридичну освіту. Вирішила змінити одну форму на іншу та пішла працювати у правоохоронні органи.

Передовсім завжди було бажання допомагати людям. Не важливо – чи в медицині, чи в поліції. Коли в 2014-му почалася війна, постало питання формування зведених загонів на Схід і потрібні були медики, я на шикуванні запитала про таку можливість. Наступного дня мені сказали, що я в складі загону. Пройшла навчання і – ми поїхали. Усвідомлення про те, куди ж я їду, не було до моменту, коли побачила перші зруйновані будинки. Було некомфортно, але страху не було. На другий день, коли вже були на позиціях і стався перший приліт, промайнула думка «тебе сюди ніхто не посилав, ти сама вирішила». Тоді прилетіло все. Була в Артемівську, якому згодом повернули назву Бахмут, далі Дебальцеве, Часів Яр… У містах, яких зараз, на жаль, уже нема», пише Служба зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП.

«Медик має бути холоднокровним. Робити свою роботу не задумуючись, що буде далі. Потрібно працювати швидко. Саме перші хвилини після поранення надзвичайно важливі. Якщо все зроблено правильно, це – врятоване життя. Велику роль грає час. Порівняючи з цивільним життям, де все сплановано, навіть під час операції все йде за планом, тут у тебе нема чіткого плану і від твого рішення залежить життя людини».

«На деякий час припинила службу, вийшла на пенсію за вислугою років, працювала у приватній структурі. Але було передчуття, що щось станеться. Пам’ятаю, як 22.02.22 спілкувалися зі своїми колишніми колегами й було тільки одне питання: «Чи йдемо всі разом, чи у когось, скажемо так, інше бачення?..». О 8-ій годині ранку 24 лютого ми всі були у “військкоматі”».

«У чому полягає робота на посаді бойового медика у роті охорони ОТЦК та СП? У 2022-му році найпершим завданням було навчити молодих хлопців і дівчат правильно надавати першу домедичну допомогу – в першу чергу собі…

Знаєте, були різні хлопці. Одні: «а я це знаю», «а я це бачив», «нічого складного». А були такі, які підходять і «Покажи ще раз! Чи добре? Чи правильно? Чи вклався в час?».

І коли загинув з нашої роти Женя Мелечинський… (у голосі Галини відчувається тремтіння). Пригадую: він ходив за мною постійно:

«Подивися чи добре, покажи як на руку, покажи як на стегно, як ту наліпку ліпити, що ще має бути, чи все є в аптечці?». Кажу: «Женю, у тебе все є і ти все вмієш. Ти можеш йти інструктором і вчити людей!». І коли я почула, що він загинув… Як той, хто міг врятувати інші життя, і в навчанні був кращим з кращих?..».

«У нас в роті хлопці, які повернулися з бойових дій. Повірте, я як медик скажу – була би рада, коли би у роті були всі здорові. Але… Коли говорять, що у нас служать «мамчині синочки» – це брехня.

Коли хлопці вертаються з передової, з ними дуже важко, але потрібно спілкуватися. А якщо враховувати, скільки хлопців зараз повертаються з контузіями... Цих людей треба чути. Буває у людини стрес, чимось схвильована, а ми поспілкувалися, попили каву і – легше стає. Інколи буває, що й в другій годині ночі йдемо спілкуємося. Навіть нема конкретної теми. Часом хлопець розповідає настільки особисті речі, впевнена, що ані мамі, ані дружині не розкажуть про все те, що вони пережили. З одного боку не хочуть їх травмувати, зрозуміло, але такі емоції треба проговорювати. А щоб їх проговорити, потрібно мати з ким.

Коли ти спілкуєшся з людиною, то вона відчуває від тебе якійсь позитив, а потім, коли ти сама прокручуєш в собі ці емоції, ту розповідь, інколи стає так нестримно страшно… Намагаєшся пережити разом з хлопцем ці розповіді. Але важливо не жаліти. Інша справа, що треба їх навчити, як жити і давати раду цим емоціям, але – ніколи не шкодувати. Вони герої».

Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.

Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.

Дізнайся першим!