Павло Вольвач: Закарпаття — найіскристіший український регіон

Павло Вольвач – цікаве явище сучасного літературного процесу. Як Мідянка є самобутнім обличчям закарпатської літератури, так і з творів Вольвача неповторно прозирає український Схід. Його збірку поезій висував на здобуття Шевченківської премії такий метр, як Микола Вінграновський. Роман “Кляса”, який здобув премію “Коронація слова”, критики назвали знаковим і культовим. Недавно Павло Вольвач відвідав Закарпаття, ставши одним зі облич “Ужгородського книжкового Миколая”. Зустрічі з ним були окрасою ярмарку. -- Павле, як би ти себе означив? -- Людина, яка існує поки що в літературній та журналістській формі буття. Але не знає, якими можуть бути її форми самовираження, вже завтра. -- Ти народився у Запоріжжі. Для закарпатців -- це майже терра інкогніто... - Це мільйонне індустріальне місто, заселене переважно вчорашніми селянами та їхніми нащадками. В мовному вимірі -- це умовно російська лексика накладена на умовно український спосіб думання. Доволі безлика архітектура, кволість традицій і культурного прошарку. Нечисленна “інтєлєкєнция”, російськомовна, ясен май, і вже зовсім рідколистна національно-“швідома”, зрідка вкраплені в пролетарсько-різночинницьке море. Труби, домни, газовий сморід, мордобій по святах і не тільки. Тобто, саме те місце, щоб з’являтися поетам. Цілком серйозно. Й те, що через місто тече Дніпро, що посеред самісінького Запоріжжя лежить Хортиця, дається – хай майже невловимо – але таки дається взнаки й накладає свій відбиток. Це вам не Донбас, і тим паче – не Крим. Тут, якщо придивитися й добряче напружитися, можна відчути, що в повітрі мерехтить героїчна пам’ять. Мерехтить і поколює в кожен нерв. Тож посеред цієї, як комусь здається, “культурної пустелі”, іноді виникають, і щораз частіше, чудернацькі речі. А якщо додати до цього містерію Степу, Кам’яну Могилу, сільське Запоріжжя (в значенні не міста, а вже краю), махновщину, Гуляй Поле, то й взагалі... Одне слово, розмах і потуга. На жаль, поки що ніким і нічим незадіяні. -- Твої найяскравіші дитячі спогади? - Сонця багато. В місті, у діда в селі. Город, баштан, бричка торохтить.... Азовське море, запорізький базар чи “базарь”. І все аж вижовкле від сонця. -- Як ти жив до літератури? - Вів досить безтолкове, сумбурне життя, в якому ніяк не міг визначити своє місце. Люмпен-пролетар, маргінал, підпільний екстреміст? Заводи, прохідні й вулиці, на яких відбувалися основні сюжети тогочасного мого життя. Братва. Якісь жінки. Виглядало це все доволі романтично й абсолютно бездумно. І в результаті, диво-дивнеє -- вірші, які я почав писати у віці, коли більшість піїтів уже завершують, спиваючись, йдучи в депутати чи відкриваючи власні фірми з продажу пилосмоків. Вірші прийшли абсолютно зненацька й абсолютно закономірно. І стали опертям, сенсом. Отож, як не дивно, за мурами бездонних заводів і в нетрях запорізьких вулиць-провулків я не канув, в тюрму не сів. А навпаки -- відчув своєрідне прояснення. В 1986 році вийшла перша збірка “Маргінес”, довкола якої було багато розмов – якщо, звісно, так взагалі коректно казати, враховуючи наклад в 1000 примірників... Втім, як би там не було, тоненький метелик на сорок з чимось віршів, як кращий поетичний дебют в Україні, був відзначений премією ім. Василя Симоненка. На неї, пам’ятається, я купив в “Енеї” блок цигарок і кілька пляшок коньяку. Тоді якраз галопувала інфляція. Посиділи з кимось. Уже й не пам’ятаю з ким. Мабуть, що й з Іллєю. Саме він, один з чільних представників поетичної “київської школи”, екзотичний і таємничий Валерій Ілля, який за комуністичної влади не надрукував жодного рядка, (його верлібри високо цінували Бажан, Тичина й, скажімо, гуру російського авангарду Геннадій Айві), а до спілки заходив, як сам казав, “хіба що до туалєту”, першим щось відчув в моїх, таких не подібних на його власні, віршах, й дуже підтримав. Він же передав “Маргінес” Вінграновському. -- А чому йому? -- Вони зналися. До того ж, Ілля вважав Миколу Вінграновського найкращим українським сучасним поетом – “У рамках класичної поетики він недосяжний, Микольця...” Я, до речі, приблизно теж так вважав, читаючи його поезії ще підлітком, і вважаю тепер, усвідомлено, розгортаючи цю оцінку на все українське ХХ-е століття. І ось, ти дізнаєшся, цей чоловік так високо висловлюється про твої вірші... Потім – більше. Ти сидиш з ним на лавочці в скверику, п’єш пиво й розумієш, що дива ще бувають... Потім, ризикну стверджувати, все це переросло в дружбу. А у Миколи Степановича, зазначу принагідно, був абсолютний слух не лише на слово, а й на людей. І в останні роки його близьке коло було зовсім нечисельне, на пальцях однієї руки можна рахувати. Тому я все це сприймаю, як Божу ласку. Промисел долі. -- Як переїхав до Києва? - Склав спортивну сумку і поїхав. Знімав кутки, квартири, кочував Києвом. - Навіщо? - Бачиш, дивна якась штука... Нікому в голову не приходить питати про це, скажімо, в Герасим’юка, Матіос, Шкляра, чи Андрусяка... Та в кого не плюнь! Майже всі ж -- не кияни. Тому й переїхав, що далі йду. Бо народжений не в одній із “столиць світу”, а в провінції і, як більшість провінціалів, маю енергетичний “завод”, закрутку, щоб іти, рухатися далі. - А що дав переїзд? - Якщо через призму премій всіляких дивитися, посад чи просто соціальної ваги, то нічого – “пустой чєловєк”, з погляду так званих “майстрів життя”. Мені потрібне було нове середовище й новий виток біографії. Я їх здобув. І здобуваю далі, пильно вдивляючися навкруги... -- І що ти розгледів? - Я довго не міг вловити суті Києва. Ну, там -- місто для життя, кручі, каштани, “як тебе не любити”, й тому подібні банально-вітринні речі я й раніше знав. А от проглянути кудись вглиб... Зараз, може, лишень наблизився до цього, і вже можу обережно натякнути, що потроху відчуваю це місто. Прекрасне місто. Особливе місто. З неймовірно високим, натхненним небом, якого, мабуть, нема більше ніде в світі, і яке може свідчити про щось дуже глибоке й значне. Водночас, Київ видається мені дещо розвезистим, нечітким, занадто м’якеньким. Не можу це зараз сформулювати, але якихось залізних рихв йому явно не вистачає. Буде нагода, порівняйте Дніпро в Запоріжжі, біля Хортиці, і київський Дніпро в районі Гідропарку, з дурнуватими “чортовими колесами” на горизонті. Іноді він здається просто водою... -- А про яку Східну Україну ми не знаємо, котру знає Павло Вольвач? - Повторюся: це потуга. Притлумлена, нівечена-перенівечена, завжди спрямовувана проти самої ж себе. Наша нездійснена Америка. Вулкан, який не спрацював, так, здається, сказав гарний київський критик і поет Тарас Антипович. Справді, вулкан. І не спрацював. Але без нього України не буде. Або це буде зовсім інша Україна, про яку мені не хочеться навіть думати, не те, що говорити. -- А чи має майбутнє українська мова на східних теренах? - Важке. Важуче. Як, до речі, майже повсюди в Україні. Але виснажливі схлипи-речитативи про мову вже піднуджують. Мова буде, коли стане престижною. А для цього Андрухович (чи Матіос, Шкляр, Вольвач, Гаврош, Рошко, і всі разом, і ще сто разів по сто) мусять давати талановиту живу українську книжку. А “Вася-Клаб” (чи “Кому Вниз”, чи “Океан Ельзи”, чи “Гайдамаки”) творити сучасну українську музику. А Тихий, Шапіро й Томенко – українське, наснажене сучасними вітрами, кіно. Українське телебачення, журналістику, інформаційний простір загалом. І так далі. Творити спільний модерний талановитий український проект. І обов’язок держави -- допомогти опромінити ним усі щаблі, всі найдальші й найцілинніші закапелки суспільства. Створити клімат. І чітко реагувати на будь-які антиукраїнські прояви. Не так і багато. -- Твої враження від цьогорічного відвідання Закарпаття? - Я здавна відкрив доконаний особисто для мене факт: Закарпаття – найцікавіший, найбарвистіший, найіскристіший український регіон. Правда, не був ще на Буковині. Я розумію, що у вас, як і всюди в Україні, живеться зараз нелегко, особистих драм і негараздів, напевно, вистачає й тут. Але все-одно, на Закарпатті є якась особлива легкість буття, соковита м’якоть щастя. Та й як інакше? Там, де сонце, кучеряві гори, б’ють джерела й росте виноград, не може бути по іншому. -- Що думаєш про закарпатських літераторів? - Думаю, що такий соковитий край не може не давати таких же авторів. Декого знаю. Ще більше – відкриваю. Ще з давніших часів шаную Скунця, Кременя, Мідянку. На відміну від двох останніх, зі Скунцем особисто незнайомий. Не пощастило і в цей приїзд запізнатися. А він до мене приходив чи не в найважчі мої київські часи. Нидію якось в черзі в один “високий” кабінет, де оббивав пороги трохи не півроку, сподіваючись на обіцяну роботу. Стою й розумію, що в черговий раз нічого не світить, що як завжди брешуть, що... Знічев’я відкриваю газету, а там на першій сторінці коротеньке інтерв’ю з Петром Скунцем. І він – кліпаю очима, – згадує й мене, та в такому ряду, що мені в одночасся ніби аж прояснішало. Ніби розламався над головою оцей непродихний світ і прибуло повітря. Незалежно від їхньої роботи, прописки, вельможної ласки. Я вдячний йому, вашому й нашому, загальноукраїнському Петрові Окунцю. Дай йому, Боже, здоров’я. Із задоволенням також назву міцного письменника й делікатну, щиру людину Івана Яцканина з Пряшева – мого доброго приятеля. -- Що тобі дала робота на радіо “Свобода”? -- Певний, досить нетривалий час – відносно непогану зарплату. Можливість на три місяці потрапити до Праги. Було таке раз в моєму житті. Ще роздивитися зсередини цю відому організацію. Точніше, те, що за її парадною вивіскою. Відчути її ауру. Зазнайомитися з цікавими людьми, як поети й водночас колеги-журналісти Надія Степула чи Андрій Охрімович. Придивитись до інших фігурантів, які, як на мене, є досить знаковими для нинішнього часу. Щось типу гоголівських персонажів, тільки не з “Тараса Бульби”, а з “Мертвих душ”. -- Яка твоя думка з приводу сучасної української літератури? - Нудна це справа – оцінювати. Краще просто писати своє. -- Що треба для того, аби стати письменником? - Треба багато чого не вміти: класти плитку, робити євроремонт, ремонтувати авта, керувати фірмою і так далі. - А що вміти? - Треба мати квадратний зад і щелепи, а також добру здатність організму розщепляти алкоголь. А якщо серйозно, то треба з цим народитися. Страждати треба! Або, принаймні, відчувати страждання інших, яке для людини є доконечним, хоча би в силу її крихкості, недовговічності, минущості. А ще -- вірити в себе, в необхідність того, що робиш. Удача потрібна. Випадок. Щоб зірки взяли і склалися саме так. -- Яку книжку ти би взяв із собою на незаселений острів? - А, може, це нагода розпочати нове життя без книжок? Якщо це острів незаселений, але курортний, то треба брати книжку чекову. Але в мене її нема. -- Про що мріє Павло Вольвач? - Колись мав мрії. Але вони мають здатність кудись з часом зникати... -- Як би хотів закінчити своє життя? - Якось почув рядок блатної пісні: “...І за вєсьолим за шампанскім умєрєть...” Стоп, думаю. Це ж філософія! Жити весело й так же вмерти -- одномоментно, в польоті. Це ж, мовляв, краще, ніж від простатиту чи ще там від чогось, в липкій від старості й хвороб постелі. А тепер думаю, що ця позиція --неправильна . І, на додачу, боягузька. Власної формули в мене наразі немає. Поки що якось думається про речі життєствердніші. -- Щоби ти побажав закарпатцям? - Щоби були щасливими! З вашими горами, вином і неповторним м’яким “ель”. І щоб в Україні. Олександр ГАВРОШ "Старий Замок "Паланок"