80 років тому Сталін створив Московський патріархат та відновив діяльність РПЦ під своїм началом

До 1917-го ця церква мала назву "Російська правоверна церква грецького канону". До 1927 року РПЦ не мала офіційної реєстрації в органах влади, а тому по смерті Тихона нею керували патріарші місцеблюстителі: спочатку митрополит Крутицький Петро (Полянський), а з грудня 1936 року митрополит Московський і Коломенський Сергій (Страгородський). Під час "п'ятирічки безбожжя", яка тривала впродовж 1932-1937 років, проголосили заборонену церкву по всій території СРСР.

Однак ліквідувати релігію та церкву у стислі терміни можливості не було, то ж радянській владі довелось створити екзархат московського патріархату для Західної України та Білорусі з центром у Луцьку, висвятити для нього кількох єпископів і зберегти залишки церковного життя в Україні.

А ще через 5-ть років, під час війни, Йосип Сталін таки вирішив відновити московську церкву. Як це відбувалося і для чого "батькові народів" потрібна була церква, яка б виконувала його накази?

Нагадаємо, що у 1925 році за загадкових обставин помирає патріарх московський Тихон. Натомість нового Патріарха не обирають. Таким чином РПЦ перетворюється на відрізану від світу митрополію. Через чотири роки, у 1929-му, СРС� оголосив війну будь-яким формам релігій. Зокрема масово знищуються церкви. А у 1931 році в Москві зруйновано одну з найбільших російських церков – Храм Христа Спасителя. На його місці згодом збудують громадський басейн під назвою "Москва".

Раптово, вже під час Другої світової війни, у 1943 році Сталін вирішив відновити РПЦ. Пізно вночі 4 вересня у Кремль привезли залишки церковної верхівки – містоблюстителя патріаршого престолу Сергія, митрополита Ленінградського Алексія і митрополита Київського і Галицького Миколая, екзарха України. (Обов'язки екзарха з 7 жовтня 1939 року виконував архієпископ Мінський та Білоруський Пантелеймон (Рожновський), а з 28 жовтня 1940 року — митрополит Волинський Миколай (Ярушевич), котрого було призначено 15 липня 1941 року з титулом митрополита Київського і Галицького, священноархімандрита Києво-Печерської Лаври).

Таким чином вперше після "жовтневої революції" 1917 року зустрілися глава держави і керівники Російської православної Церкви. І саме з цього часу РПЦ практично стала частиною державного механізму, безвідмовно виконуючи всі вказівки радянської влади.

Тоді, під час зустрічі з представниками російської православної церкви для виборів нового патріарха Сталін відвів усього три дні. Собор одностайно обрав митрополита Московського і Коломенського Сергія "патріархом Московським і всієї Русі".

Алексій (Симанський) «висунув» кандидатуру Сергія. Делегатам зборів нічого не залишалося, як віддатися волі «батька народів Йосипа Сталіна» і на іронічне запитання митрополита Сергія: «чи немає у кого-небудь іншої думки», відповісти: «ні, одностайно», «одноголосно».

Звісно московський собор 1943 року, на якому не було представлено і 70 відсотків ієрархії "Руської Церкви", не міг легітимним і канонічним, а його «постанови» мати церковноканонічну силу. Проте, незважаючи на всю штучність, першим совєтським патріархом, як і було заздалегідь вирішено, був проголошений єдиний кандидат — Сергій Страгородський, що також повністю суперечить як канонічним нормам Вселенського православ'я, так і встановленій на Помісному Соборі 1917–1918 рр. процедурі обрання патріарха. Звісно, Сергій одразу починає співати осанну радянській владі й самому "вождю народів" - Сталіну.

Не обійшовся «сталінський собор» і без багаторазового славослів'я на адресу «богоданного Великого Вождя і Вчителя», комуністичної партії і уряду.

Собор також ухвалив відлучити від Церкви та позбавити сану всіх єпископів і священнослужителів, що зрадили Батьківщині (тобто СРСР) і перейшли на бік гітлерівських фашистів. На Соборі знову був утворений Священний Синод Російської Православної Церкви з постійних і тимчасових членів. Було також прийнято звернення до радянського уряду, в якому висловлювалася підтримка загальнонародної боротьби за порятунок Батьківщини (СРСР) і звернення до всіх християн світу з закликом про посилення молитви до Господа про швидке здобуття перемоги і відкриття другого фронту.

Вже 7 листопада 1943, з нагоди 26-ї річниці жовтневого більшовицького перевороту, коли тисячі священиків і віруючих, хто в таборах або катакомбах, а хто на чужині, здійснювали траурні панахиди та молебні за невинно убієнними жертвами комуністичного режиму, совєтський патріарх Сергій у московському Богоявленському кафедральному соборі відслужив урочисту літургію. У цьому соборі відбулася служба «за Богом збережену країну нашу і владу її, очолювану Богом дарованим вождем», а також проголошувалися многоліття цьому «антихристу». Такого блюзнірства християнська Церква мабуть ще ніколи не знала... Утім подібне відбувається й зараз - московські попи благословляють війну проти України та українського народу.

Для чого Сталіну раптово знадобилася церква?

"Не встигнувши почати війну першим, і побоюючись втратити підтримку народу, сталінський режим у розпачі зважується скористатися німецьким пропагандистським трюком — культивуванням у народі національно-патріотичних і релігійних почуттів", - йдеться у книзі «Совєтський режим і совєтська церква» (до речі видана у Санкт-Петербурзі у 2006 році).

• По-перше, у СРС� досі залишається багато віруючих, в тому числі серед солдатів, яких буквально пустили на убій, без зброї, без оснащення і підтримки.
• По-друге, це був такий собі пропагандистський жест для отримання західної підтримки, зокрема США - Сталін прекрасно розумів, що бех відкриття "другого фронту" війська Гітлера йому не здолати, не зважаючи на колосальні людські жертви.

"Загравання з релігією Сталіну необхідні були лише як пропагандистський маневр, здатний також сприяти розрядці недовіри до СРСР, формуванню на Заході його «прогресивно-демократичного» іміджу і т. п. Особливо це стало в нагоді під час Тегеранської конференції керівників країн — союзниць по антигітлерівській коаліції, що проходила в Ірані з 28 листопада по 1 грудня 1943 року".

Але існувала ще одна причина для зігравання Сталіна з православ'ям - це Україна.

30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголосила Акт відновлення Української Держави. У свою чергу проукраїнська частина духовенства відгукнулася архіпастирськими та пастирськими посланнями на її підтримку.

Одночасно почався процес відродження Української автокефальної церкви: на Пінському соборі 7-10 лютого 1942 року вона організаційно оформилася на підставі закону Директорії УН� про автокефалію 1919 року і обрала адміністратором митрополита Полікарпа (Сікорського). Крім того значна частина кліру УАПЦ підтримала оунівське підпілля, а пізніше, в 1943 році, виник інститут польового духовенства на чолі з о. Олексієм (Гуменюком).

Загалом церковне відродження було настільки значним, що на жовтень 1943 року на окупованій території діяло 6500 християнських храмів.

Саме церковне відродження в Україні спонукало заступника голови Раднаркому В.Молотова у липні 1941 року провести зустріч з місцеблюстителем Сергієм, щоб перетворити церкву на інструмент активної контрпропаганди, позиціонуючи себе «захисниками християн в СРСР». Для цього радянська влада використала екзарха України Миколая, котрого у грудні повернули до Москви. Самого ж Сергія евакуювали в Ульяновськ, де у березні 1942 року силами кількох ієрархів було проведено Архієрейський собор, який засудив проголошення автокефалії УАПЦ.

Таким чином "у 1943 році з'являється нова інституція, якої до того не було в системі взаємин держава-Церква, – це Рада у справах Російської православної церкви. Пізніше з'являється Рада у справах релігійних культів. Навіть на рівні інституційному РПЦ виокремлюється від решти релігійних культів. На чолі цієї інституції, яка відтепер має відати всіма релігійними питаннями, стає полковник, чи хто він там був, КДБ, Георгій Карпов. Та людина, яка в 1930-х роках була у відповідному відділі спецслужб, що займалися руйнуванням цієї Церкви", - розповідає завідувачка кафедри історії Києво-Могилянської академії Наталія Шліхта.

Згідно із запискою одного з учасників зустрічі, тобто згаданого Карпова, можна дізнатися про що йшлося на зустріч Сталіна та представників церкви. Утім частина цієї записки досі є секретною та зберігається в московських архівах.

Утім відомо, що митрополити Сергій та Олексій попросили дозволу організувати богословські курси при деяких єпархіях. Сталін задовольнив прохання, але наполегливо порадив не зупинятися на курсах, а відкривати духовні академії та семінарії "в усіх єпархіях, де це потрібно".

Митрополит Сергій запропонував створити щомісячний журнал Московської Патріархії, в якому "висвітлювалися як хроніка церкви, так і статті і мови богословського і патріотичного характеру". Сталін відповів: "Журнал можна і слід випускати " .

Митрополит Сергій порушив питання про відкриття церков у ряді єпархій та право архієреїв входити в переговори з цивільною владою з питання відкриття церков. Сталін "відповів, що з цього питання жодних перешкод із боку уряду не буде".

Митрополит Миколай попросив дозволу створювати свічкові заводи при єпархіях. На це Сталін сказав, що "церква може розраховувати на всебічну підтримку уряду у всіх питаннях, пов'язаних із її організаційним зміцненням та розвитком усередині СРСР". Свічкові заводи дозволили.

Єдине питання не було до кінця узгоджене. Митрополит Алексій порушив питання перед звільненням деяких архієреїв, які перебувають у засланні, в таборах, у в'язницях. На це Сталін запропонував подати перелік до розгляду.

Натомість Сталін запропонував виділяти державні гроші на утримання управління Патріархії: "зараз чи якщо потрібно буде надалі, держава може відпустити відповідні субсидії церковному центру". А також запропонував учасникам зустрічі вирішити побутові питання: від надання квартир до забезпечення продуктами харчування та особистим транспортом. Митрополит Сергій попросив виділити машини та приміщення для Патріархії у Новодівичому монастирі.

Сталін запропонував утворити "спеціальний державний апарат, який називатиметься Рада у справах Російської православної церкви", який здійснюватиме зв'язок між Урядом і Церквою і вирішуватиме питання. Головою Ради Сталін запропонував призначити Г.Г. Карпова і спитав думку митрополитів. Останні "дуже доброзичливо" його прийняли.

Ось так, 80 років тому виникло те, що ми зараз називаємо "Московський Патріархат".

Отже нічого дивного, що коли у 1944 році Червона Армія займає території Західної України одним зі спільних завдань РПЦ та радянської влади було знищити там Українську греко-католицьку церкву.

Також нічого дивного, що вже у наші дні у російському місті Великі Луки (Псковська область) відкрили 8-метровий пам'ятник радянському диктатору Йосипу Сталіну. А монумент освятив священник РПЦ, який подякував диктаторам (Сталіну та Путіну) за появу чисельних новомучеників.

Отець Антоній, який проводив обряд освячення, визнав, що в роки правління Сталіна було вбито велику кількість священників. «Церква постраждала в роки правління Йосипа Віссаріоновича, але завдяки цьому ми тепер маємо багато новомучеників», – радісно зазначив московський піп.

Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.

Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.

Дізнайся першим!