Закарпатці беруться за коси після Святої неділі

Властиво виходити в поле косарям по-різному. Зазвичай у гірській місцевості косовиця стартує одразу після християнського празника Святої неділі, коли селяни засукують рукави і беруться до соковитого буйнотрав’я на городах біля хат. Відтак, впоравшись з невеличкими присадибними клаптиками-ділянками, практично без перепочинку вже після свята Петра і Павла масово сім’ями і з необхідним сільськогосподарським реманентом карабкаються високо в гори, де сінокісні площі явно довші і ширші, щоправда, зелених рослин не так густо, як у пониззі.

 

За маківки літа сіножать у розпалі — на шовкових грунях, мов гриби після дощу, з’являються пірамідної форми копиці. Стебло до стебла — та й маєш стіжок сіна. Мовиться легко, а на ділі складно, бо хоч з одного боку і приємно трудитися на лоні природи, де на диво свіже повітря, а ще подекуди є криниці з фантастично чистою водою, як з іншої сторони систематично випробовують різного калібру труднощі. Мало того, що на верховинських дебристих крутосхилах нелегко косити і гребсти, але й часто-густо негода ставить землеробам несподівані дошкуляючі підніжки. Що не кажи, а цьогорічні сінокоси із-за проблематичних метеоумов можна охрестити екстремальними — з неба раз за разом лило, та ще й як з відра. Не так роси, як дощі цього літа падали на покоси. Доводилося, як кажуть за таких сльотавих випадків, поміж ливні турбуватися про запас корму худобині.

 

Себто сповна раціонально використати не лише кожну погожу днину, але й сонячну годину. Як на землю, так і на небо повсякчас зиркали косарі, вміло застосовуючи мудрі способи з дідівського досвіду заготівлі, зокрема, використовували остерви, на які клали збіжжя, щоб сохло за мокви. Звичайно, такий метод коштував додаткових сил і часу. Парадоксально і прикро, бо цього сезону все вийшло навпаки: коли росла і достигала трава — сонце з дня в день жахливо пекло, а як почалися жнива — хмуре небо не на жарт розперезалося тривалими зливами.

 

Курйозні обставини виявилися як не на руку тому, щоб спорилася робота в полі, так, на жаль, і урожаю. Із-за ранньої засухи родючість трав зменшилася як не на половину, так точно на четвертину. Не дивно, що ціни за закупки сіна на Міжгірщині одразу підстрибнули: за метр скошеної і висушеної трави працьовиті господарі, які припаслися надлишковим ресурсом провізії для своїх тварин, просять від 70 до 100 грн. Хто газдує, той і має…

Де гурт, там видно труд. Любо було попозирати, скажімо, як на косогорих наділах у великому “ансамблі” з косами і граблями дружно трудилася родина міжгірця Миколи Дунаєва, в тому числі поруч була зовсім юна малеча. В кліп ока скосили і висушили траву на значному угідді. З року в рік майстер виробничого навчання профліцею свою відпустку з сім’єю проводить на сінокосах, які вважає активним відпочинком.

 

Не цурається косовиці і репинець Михайло Кіс — працівник відділу освіти райдержадміністрації, Микола Дерич — заст. директора Голятинської ЗОШ І-ІІІ ст. або, приміром, екс-голова РДА Василь Дерич, який за пенсійного віку в рідному Майдані гострить косу, піклуючись про надійний тил хліва за майбутньої зими. Хто живе на селі — набиває собі мозолі, незважаючи і на статус інтелігента. Хоч важкувато трудитися, зате переважає шана до землі. Сієш — значить і пожинаєш плоди своєї праці.

 

Подібних позитивних прикладів, коли мило людям клопотатися на землі, можна цілу низку назвати. Для взірцевої ілюстрації і 57-річний Михайло Лазір з райцентру. Як зник завод, де трудився колись, не розлучився тракторист з улюбленим ділом. Викупив підтоптаного “сталевого коня”, привівши його в ідеальний порядок, і став у великій пригоді горянам-аграріям, бо не те сіно, що в полі, а — стодолі. Знає добре ціну сінокосам — пунктуально, хвилина у хвилину, відгукується обслуговуванням клієнтів за замовленням, до всього за транспортування ще вилами допоможе завантажити на причіпний кузов збіжжя при потребі.

 

І все-таки за сінокісної ідилії, правді бути, верх бере песимізм — останніми роками люди відбилися від землі. Нескошені території видніються то тут, то там… Корів, овець, кіз щораз меншає в осідках, стада і отари тануть, як сніг навесні. Одні дивну причину пояснюють тим, що нині не вигідно газдувати, бо хісна з хліва, як кіт наплакав. Інші стверджують, що мають повно молока, сметани, сиру і м’яса, але за безцінь нема резону здавати делікатесну продукцію, яку не замінить теперішня заводська.

 

І то нею хіба що торгувати на ринку в Міжгір’ї, бо слід молокозаводу в селищі щез кільканадцять років тому. Доцільно доказують відсутність господаря на луках та полонинах і ті, хто мовить про дефіцит вільного часу, бо чоловікам із-за безробіття за місцем проживання треба брати торби і йти в далекі заробітчанські мандри. У попередні часи, як-не-як, а верховинці примудрялися працювати на підприємствах та в організаціях, які були під боком (на жаль, вже позачинялися), і встигати виходити на сіножаті. Хиба вдвічі суперечлива, бо в дорадянський час горяни вирушали навіть у заокеанські подорожі не лише заради пошуку джерела заробітку на хліб для сім’ї, але й для того, аби купити у себе на батьківщині землицю, завдяки якій відтак зміцнити родинний достаток. Сіль землі на своїй вітцизнині не так гірка, як солодка — так розуміли сутність життя-буття предки…

 

Дивування з теперішньої ситуації викликає і факт прогресу: зараз можна не лише махати косами, за яких надмірно витрачається людська фізична енергія, але й у підмогу застосувати механічні косарки. Що поробиш, колись пращури купували землю, а тепер нащадки воліють її продавати заїжджим сучасним нуворишам. Необхідно своєчасно серйозно задуматися, щоб, оголошуючи анафему косі, не стояти на одній нозі на своїй землі, котру треба любити як матінку-годівницю, та ще в поті чола, за що вона віддячує потім плодами.

 

…Лиш після свята Іллі погода трішки розщедрилася на ясні дні, з світання до смеркання ласкаючи сонячним промінням землю. За очікуваної сприятливої безхмарної пори на полях, мов мурашки, заметушилися як люди з косами та граблями, так і вантажні машини, підводи, звозячи до хлівів фураж. Як правило, у верховинському краї коси дзвенять і восени, коли проходить другий, а то й третій укіс — заготівля отави, котра відростає на місці скошеної трави. Хто вартий косити, той годен газдувати.