На Міжгірщині масово зникають звірі

Красномовна дата. Десь в 1415 році Волове згадується вперше в письмових джерелах. Селище засновано переселенцями з Потисся з метою — вирубування смерекового лісу та сплав його до Тиси. Звичайно, що відомості про лісистий край принесли мисливці. Об’єктами мисливства в той час були пухнасті звірі: куниця, горностай, тхір, білка, видра, лисиця. Цінне хутро цих звірів мало добрий попит в басейні Тиси і не тільки. Впольовану вироблену здобич було неважко перенести через Боржавський хребет. Мисливці харчувались переважно рибою та копитною звіриною. Найбільш легкою здобиччю були тури, які з часом повністю щезли з лика землі.

Поскільки стаття про диких звірів, то варто передати умови, в яких вони проживали. Міжгірська долина являлась типовою карпатською долиною. Праліси були смерековими і тільки на південних околицях проростали букові ліси. Днище долини проростало верболозом, вільхою, грабом, буком, ясеном, смерекою та рідкими дубами. Тобто ліси були типовими заплавними. Із них хіба що залишились назви зворів та урочищ. Подекуди були мочаристі поляни. Звичайно, це був рай для пухнастих та копитних звірів і супроводжуючих їх хижаків.

В цю райську гірсько-лісову ідилію втрутилась людина. За дуже короткий час всі цінні пухнасті звірі були переловлені. Здавалось, що настав мир для їхнього існування та відновлення. Та не так сталось, як гадалось. На зміну сезонним мисливцям прийшли постійні лісоруби. Ловити поодиноку звірину в них не вистачало часу. Мета була інша — ліс. Почали вирубувати заплавні ліси, їхню обитель, пристанище, кормову базу. Ті лісоруби, які були скалічені надмірною роботою і не могли працювати на лісорозробках та сплавах, почали випалювати зруби і заводити домашній скот. За короткий час гірсько-лісиста ідилія перетворилась на поля, де випасались корови, коні. Копитні та залишки пухнастих розбрелись по схилам. Але і там поля все розширялись і відчувався постійний пресинг людей.

Отже, середовище зруйновано. Жити звірям ніде. Так мало бути за законами розвитку природи. Та як з’ясувалося, природа мала незадіяні резерви. Звірі почали пристосовуватись до людських поселень та територій їхнього впливу. Хто з цих симпатяг виживав? Насамперед, — тхір. Любитель заплавних лісів поселився на горищах будинків, в стайнях, стодолах. Став надзвичайно сторожким, невидимим, невловимим. Харчову базу пристосував до наявної. Став ласуном курячих яєчок, самих курей та сільських горобців. Не маючи природних ворогів, крім домашніх котів, з прекрасною харчовою базою збільшив свою популяцію до надмірної. В бій з ними вступають тільки давні бійці — коти. Тому часто ночами чути їхній бойовий гуркіт на горищах та закутках. Коти зробили своє діло і популяція їхня зменшилась. В дечому їм допомогли і неперевершені мисливці – люди. Є й інша сторона проживання цих звірів серед нас.

Як знаємо, за нашими традиціями за померлим палять багато свічок. Як не дивно, цей свічковий запах приманює тхорів. Вони сходяться до скорботних жител, як на шабаш. В нічних потемках починається міжвидова, видова непримирима боротьба. Невидимі тхори і домашні любимці стають об’єктами містифікації. Від того гуркоту стигнуть жили навіть у міцних людей. Але є користь і від цих сусідських хижаків. Вони люблять розоряти осині гнізда. Але чомусь земляні. Осині соти під дахами не чіпають. Тхори, які поселись на вашому обійсті, живину чіпати не будуть. Але від яєчного делікатесу ніколи не відмовляться. Тому наявність яєчних шкарлупок в непередбачених для хазяйського ока місцях, не варто розцінювати як об’єкт злого умислу дружелюбів. По чорному вони вам не гадають. Зрівняйте їх комплекцію і закутки, де ця шкарлупа знаходиться. При всьому бажанні туди вони не протиснуться. Будьте впевнені, що ваші здавалось ідентичні дії щодо ворожіння, до добра не приведуть.

Із зникненням дерев із заплав зникли і білки. Серед нас їм не вижити. В лісорубську давнину ліс посеред селища не ріс. Фруктових дерев було мало. Яскравим свідченням безлісості є чудова фотографія салону “Шипіт” з видом на Міжгір’я в 40 роки минулого століття. Інколи, втративши орієнтир, білки в погоні за легкою їжею, як грецький горіх, тимчасово поселяються серед нас. Настає рай для котів для відточення мисливських здібностей. Однак і природа має зрушення. Прекрасна жіноча котяча половина дає позови будь-якого місяця, забувши про іменний березень. Як би котам не похизуватись. Хоча і важко ожирілим лазити по деревам. Але, що тільки не зробиш для прекрасної половини. Для білок таке хизування завжди трагічне.

Прудкого горностая навіть в лісах не зустрінеш, не те що серед нас. Щезли з лиця Міжгір’я борсуки. Лишилась одна лиш назва на околиці селища в урочищі Борсучини. Судячи з усього, цих звірів було чимало. Основна причина їх зникнення — це, звичайно, кормова база. Не стало традиційної борсучої мазі, яка є панацеєю від туберкульозу. Так, варіантів у цих звірів у природі не залишилось. Людські житла вони не вподобали. Тому і щезли з райського кутка.

У неперевершеного плавця річкових заплав та плес — видри теж залишалось мало шансів для виживання. В 70-х роках минулого століття в наслідок масштабних гідротехнічних перебудов всі заплави та плеса в межах Міжгір’я були знищені. При цьому, хоч кормова база в вигляді риб не підірвана, але місць для відпочинку не залишилось. Якщо вони і зустрічаються, то дуже рідко. Існуюча швидка гірська течія їм не до смаку. Традиційні заплавні зарослі верболозу майже відсутні.

Така доля і куниці. Звичайнісінький перелов та знищення традиційного місця проживання витіснило цих хижаків у гори, де вони зустрічаються рідко. Хоча промислового лову на них немає, та їх багато не розвелось. Основна причина — відсутність традиційного місця проживання, яке заселене людьми.

Все міняється. Сучасна державна політика ведення господарства в Міжгір’ї призведе до того, що люди покинуть ці місця, або їх залишиться дуже мало. Як тільки з’явиться заплавний ліс, то всі його аборигенні мешканці знову повернуться. Давайте відноситись до цих диких звірів з повагою. Небагатьом з них вдалось вижити серед неперевершених мисливців – людей.