21-річна закарпатка служить у Збройних силах України

Яна в армійській атмо¬сфері зростала: вона представник уже четвертого покоління військовослужбовців у своїй родині. Пам’ятає, батько часто брав її до себе на роботу. Бувало, залазила на бетонний паркан і споглядала плац піхотного полку, де маршували строєм молоді солдати. Неподалік стояв величезний танк – дівчинка завжди мріяла на ньому покататися. 

 

Нині Яна працює телеграфісткою у Виноградові, хоч народилася в Магдебурзі, а виросла й навчалася в Ужгороді. Завжди любила малювати, тож після школи без проблем вступила до художнього інституту. Проте через сімейні труднощі покинула навчання. Працювала офіціанткою в кількох ресторанах, складала мозаїку в арт-салоні, продавала букети в квітковому магазині...

 

А потім з роботою стало сутужно, і дівчині порадили звернутися до центру зайнятості. Незабаром Яна влаштувалася на роботу в місцевий військкомат, а через півроку потрапила на службу до Збройних сил України. І досі не покидає малювання – її роботи незвичні й глибокі.

 

Яна пишається, що вона, дів¬чина, багатьом утерла носа – не тільки хлопцям, а й тим, хто тривалий час у неї не вірив, вважаючи, що в житті вона нічого не зможе досягти. Всю інформацію про службу за контрактом дізналася у військкоматі. Оформила документи й подалася до 179-го Об’єднаного навчально-тренувального центру військ зв’яз¬ку ЗСУ в Полтаві, де за три місяці пройшла курс молодого бійця.

 

«Усе було, як кажуть, за повною програмою: дощ, бруд, полігон, зброя, заняття з технікою, біг на довгі дистанції з перешкодами, підйом о шостій ранку й відбій о десятій вечора, жахливе недосипання й голод, – розповідає дівчина. – Відпочивали щосуботи після обіду й щонеділі – і це тільки за умови доброї поведінки і високих оцінок». Відтак усі контрактниці поїхали до своїх військових частин – так Яна потрапила у Виноградів.

 

Дівчина здивувалася, коли побачила ту кількість представниць прекрасної статі, яка прибула служити з усієї країни – близько двохсот. Пригадує, що на перших порах було дуже важко. «Жорсткий режим, безліч суворих правил, за недотримання яких перепадало на горіхи, – пояснює вона. – Іноді здавалося, що нерви не витримають, хотілося плакати – і ми всі ридали по черзі, заспокоювали одна одну. Проте тепер я розумію, чому тоді на нас так «тиснули» – армії потрібні залізні леді, сильні духом, тілом і головою. Багато дівчат зламалося і пішло ще до підписання контракту».

 

Батьки зраділи за доньчин вибір – особливо пишається Яною мама. А тодішній коханий хлопець злякався і не захотів бути поряд із сильною дівчиною. Знайомі ж ніяк не можуть повірити, що вона служить і «ходить у берцах» – Яні так личать жіночні сукні й туфельки.

День присяги особ¬ливо за¬пам’ятався армійці: «Було дуже спекотно, мій стрій смажився  на сонці уже близько півтори години, у кожного з нас на плечі був автомат – страшенно боліла рука від важкої зброї.

 

Та щойно виголосили моє прізвище – вже не хвилювали ні спека, ні біль:  мене переповнювала гордість. Промовляла присягу й не могла повірити, що роблю це і що це я, що це не фантазія і не епізод з фільму, а все набагато серйозніше, ніж можна уявити. Це справжня відповідальність».

 

Уже другий польовий похід неймовірно вразив Яну: контракт¬ниці жили в наметах у сосновому лісі, харчувалися з одного казана, удень вивчали техніку, а вночі здобуті знання застосовували на бойових чергуваннях. 

 

«Ми так само, як і строковики, крокуємо строєм, у нас бувають «тривоги», перевірки, у нас теж є ФІЗО і ганяють нас не гірше за «морських котиків», – каже дівчина. – Дуже багато часу проводимо на службі. Звісно, при складанні нормативів з фізичної підготовки нам роблять поблажки, утім зовсім незначні».

 

Перспективою служби дівчина називає стабільність. Янин контракт закінчується через два роки, і вона ще не впевнена, продовжить його далі чи ні – часу на роздуми має багато. «Служба загартовує характер, дисциплінує, розвиває відповідальність, – каже молода військовичка. – Усередині людини з’являється міцний стрижень, характер стає жорстким. Справді, це не жіноча справа, однак я не жалкую про свій вибір. Так, це важко, але ж я змогла подолати всі перешкоди і пишаюся цим. А якщо мені це до снаги, то й інші впораються». 

 

На думку Яни, жінки йдуть служити з різних причин: хто через безвихідь, адже роботу знайти дуже важко, інші бажають випробувати себе на витривалість. Яна хоче втілити свою мрію, проте яку саме – тримає в таємниці. Каже, обов’язково поділиться, як усе задумане здійсниться.