Весілля під хмарами

Як справити весілля (захист дисертації, розлучення, народження дитини, ювілей – хіба мало гарних приводів?! ) так, щоб воно запам’яталося на все життя? Хтось радить зробити це на повітряній кулі, хтось – під водою, хтось – за кордоном. Одні – у величезній компанії на кшталт Ноєвого ковчегу, інші – тільки з найближчими людьми. У кожного свій магічний рецепт – як заворожити долю певним обрядом так, щоб усе життя далі стелилося шовковим рушником. Як не дивно, до прадавніх народних традицій звертаються усе рідше, бо вони забуваються. А відтворення потребує чималих духовних зусиль. Наважуються на таке лише одиниці, але вони не шкодують, бо фольклоризм-етнографізм і виявляється оптимальним безпрограшним варіантом у наш стрімкий час перемін і нестабільності, коли усе на ходу, все нівельовано і стандартизовано до непристойності. Серед тих, хто ризикнули – ужгородська студентка Люба Павлишин. Вона радо показала фото, де є на що подивитися, але на інтерв’ю довго не погоджувалася. — Любо, хто той щасливець, що повів Вас під вінець? — З Василем Блинтею ми познайомилися кілька років тому, він вчиться на економіста, пробує себе у підприємництві. Родом з Верхнього Водяного на Рахівщині, тому й вирішили робити гуцульське весілля. Тим більше, що його батько все життя пропрацював у сільскому клубі, добре знає всі обряди. Мати Василева нещодавно повернулася з Італії, де працювала кілька років. Мої батьки-художники теж захопилися цією ідеєю, особливо мама. Для неї це був шанс спробувати себе в новій іпостасі дизайнера. — А як це все сприйняли на Рахівщині? — Казали, що то якесь кіно знімають. Там уже під старовину не гуляють, намагаються за міськими стандартами. То їм і самим було трохи незвично. Я була у білій сукні ручної роботи, з гуцульською вишивкою. Замість фати — коронка з обруча, оздоблена святковим гуцульським орнаментом. Зачіска проста, у косу вплетені гуцульські кульки з вовни різних кольорів. Весільну сукню придумала сама. Якось в ательє на Корзо побачила киптарик і сорочку. Підійшла до швачок і замовила сукню. Дівчата якраз розшивали костюми для Закарпатського народного хору.Наші свідки-дружби Катя зі Львівського університету і Сашко з Ужгородського теж були у вишиванках. Весілля співпало з фестивалем “Гуцульска бринза” у Рахові. Взагалі-то, ми хотіли одружуватися влітку, але я отримала запрошення до літньої школи у Німеччині (навчаюся туристичної справи), то ж вирішила скористатися – коли ще буде нагода! Весілля же довелося перенести на осінь. У п’ятницю прощалася з батьківською хатою на Заньковецькій, тут зібралося багато моїх друзів, у суботу зранку поїхали сімома машинами до Рахрва, там зареєструвалися (по дорозі ще зупинялися у Діловому, там є ресторанчик, весь нашпигований антикваріатом), вінчалися у Ясині, потім гуляли у Квасах, наступного дня фестивалили в Рахові. — Чим запам’яталося вінчання? — Це було у Струківській церкві. Вона на пагорбі, звідки видно далеко-далеко. Батюшка казав, що у нього такого гуцульського весілля ще не було. Поставився до нас дуже тепло, просив прислати фотографію, що ми вже і зробили. Сам він – як із якогось казкового кінофільму. Всередині – малий простір, дерев’яні стіни, старовинні ікони, над ними – вишиті рушники, навколо – дерев’яні підсвічники, у вазах – польові квіти. Було дуже спокійно, містично. Пахло медом, ладаном, свіжими травами – мабуть, так пахло у раю. Це була година якогось тихого щастя – злиття з природою, церквою, рідними. Пам’ятаю тільки Василеву долоню. Вінчали нас не металевими коронами, як у місті, а вінками з барвінку, мімози, ромашки, пижми, сплетеними напередодні моїми подружками у мене вдома. Довідка. За переказом, село Ясиня заснував у першій половині XVI ст. Іван Струк з галицького села Зеленого. Випасаючи на Закарпатті овець, він забарився аж поки перевал не засипало снігом. Зрозумівши, що овець вивести не вдасться, Струк збив їм кошару у ясеновій хащі, а сам повернувся додому. Навесні він виявив усіх залишених овець живими та ще й приплодом. Струк збудував на тому місці каплицю і хату з найбільшого ясеня, пень якого був такий широкий, що довкола могло сісти 12 людей, а в долині заснував село. 1824 р. на місці Струківської каплиці збудовано Вознесенську (Струківську) церкву. — По Рахівщині ви всюди їздили на бричці з візником у гуцульському вборанні. Де взяли? — Нам там порадили, що є такий газда – возить молодий. Візок застелений вовняним коцом, для наречених і дружб. Дуже гарний дядько, всю дорогу нам співав і сипав приповідками. Після машин їхати на конях – то було неповторне відчуття. Довідка. Володимир Шухевич (один з предків командира УПА Р.Шухевича) писав у своїй шеститомній “Гуцульщині”, що із церкви молоді “виходять разом, ступаючи і тримаючись за руки. На дворі цілуються князь з княгинею, а обернувшись три рази довкола себе дивляться одне на одне через дірку сиріного калача, перев’язаного на правій руці, а се на те, аби бачили своє щастя і не відумерли від себе!” — Який мали весільний калач? — Ой, дуже красивий, ми сфотографували. То була величезна паляниця, розписати різноколірними кремами, прикрашена фігурками. — Чому для наступної частини весілля вибрали Кваси? — Там гарний готель-ресторан – весь дерев’яний. Правда, ресторан оформлено не у народному стилі, а так би мовити по-сучаному, по-модному. Проте нам довзолили переобити по-своєму. Ми закрили сучасні зображення композиціями із рушників. Рушники вишивала ще моя бабусі, подарувала моїй мамі, тепер вони перейшли до мене. Зробили щось подібне як у “Тінях забутих предків” С.Параджанова. Від усього віяло старовиною. Батько мій був дуже щасливий, радісний, мама трохи втомлена. — Cтіл був якийсь особливий? — Гуцульска кухня. Копчені ребра з кислою капустою, токан із бринзою та тертою картоплею, голубці по-квасівськи – маленькі, як пальчики. Тістечка пекли вдома у нареченого. Обов’язковим був мед – він постійно використовується у гуцульських обрядах. Так що можна було кричати не “гірко”, а “солодко”! Староста щедро частував усіх. Гуляли аж до ранку. Довідка. Один з перших дослідників Гуцульщини буковинський німець Р.Кайндль так писав про тамтешнє весілля: “В знак свята ставлять на столи ялинки, прикрашені різноколірною шерстю, і запановує радісне розважання за святковою учтою; впродовж всієї ночі танцюють і грають. Коли вже світає, зшивають вінок для молодої з листя барвінку, прикрашений золотими блискітками й монетами, прикріпляють до вінка також часник, як запобіжний засіб проти всього злого”. Йому вторить В.Шухевич: “У хаті сідає князь під образами проти деревця, а побіч них самі поважні люди; коли ті похарчувалися досхочу, при чім напилися гербати з перцем, горілки, меду, пива, вина страшно лихого, квасного як оцет (вижити після такого коктейлю могли лише справжні гуцули! – С.Ф.), встають, а на їх місце засідають другі до харчування. На весіллі мусить кожне, і найменше дитинча, сидіти за столом і харчувати. Під час того іде у хоромах чи на дворі (як до пори) танець і спів аж до самого вечора, часто до самого ранку”. — Яка була музика? — Запросили місцевий ансамбль професійний – вони постійно грають на весіллях, офіційних урочистостях, наступного дня мали бути у Рахові на фестивалі. Але як побачили нас, що то все під давнину, сказали, що будуть грати аж до ранку, поки останній гість ще танцюватиме – як воно і годиться за традицією. Шість музикантів з народними інструментами і сьома солістка, яка ще грала на дримбі. — Білосніжка і шість гномів? — Ну, хай буде так, хоч то швидше з якоїсь гуцульської казки про братів і сестру. Потім ми їх бачили на фестивалі, вони дуже були задоволені. — А ви двоє втомилися? — Все проминуло якось так швидко, було стільки вражень, що ми просто не встигли втомитися. Так що, Сергію, і Вам раджу одружуватися тільки по-гуцульськи. Дай Бог! Сергій ФЕДАКА "Старий Замок "Паланок"