Створену у результаті Другої світової війни соціалістичну систему регулярно лихоманило. Керівництво Радянського Союзу ціною неймовірних зусиль ледь встигало «розрулювати» економічні негаразди та політичні кризи, які перманентно виникали у Чехословаччині, Болгарії, Польщі, Угорщині, не гребуючи при цьому й військовим втручанням, чим ще більше загострювали суспільні проблеми у власній країні та створювали собі головний біль на міжнародній арені. У 1967 році у суспільну стагнацію почала стрімко занурюватися Чехословаччина. Політична закостенілість і особиста обмеженість президента і партійного очільника Чехословаччини неосталініста Антоніна Новотного пришвидшили зростання невдоволення керівництвом країни не лише у середовищі народних мас, але й у самій владній верхівці.

Тривала «підкилимна» боротьба закінчилася  у січні 1968 року. Відразу після новорічних свят – 5 січня - компартію Чехословаччини очолив лідер словацьких комуністів Олександр Дубчек, який своє дитинство і юність провів з родиною у столиці радянської Киргизії місті Бішкек та російському Нижньому Новгороді, а партійну освіту здобув у Москві.  Адекватно оцінюючи настрої співвітчизників О.Дубчек та його оточення започаткували масштабні суспільні реформи, які увійшли в історію під назвою «Празька весна». Суть реформ, котрі мали за мету надати соціалістичному ладу «людське обличчя», зводилася до значного розширення суспільних прав і свобод, діяльність громадських організацій, ліквідацію цензури у ЗМІ, запровадження ринкових елементів в економіці.

Читайте також: Ініціатора "Празької весни-1968" Олександра Дубчека два дні таємно утримували на Закарпатті (ФОТО, ВІДЕО)

Тогочасні лідери СРС� та країн-сателітів –  передовсім Польщі, НДР, Болгарії та Угорщини  – побачили у цьому реальну загрозу соціалістичному ладу не лише у самій ЧССР, а й у світовому масштабі. Упродовж березня-липня 1968 року керівники цих країн Леонід Брежнєв, Владислав Гомулка, Вальтер Ульбріхт, Тодор Живков та Янош Кадар на численних зустрічах у Москві, Варшаві, Дрездені різко критикували керівництво компартії Чехословаччини за курс на політичну лібералізацію в країні, однак безрезультатно.

29 липня 1968 року у словацькому прикордонному містечку залізничників Чєрна-над-Тисою, що поблизу закарпатського міста Чоп, партійно-урядові делегації СРС� і ЧСС� на чолі з Л.Брежнєвим та О.Дубчеком упродовж декількох днів вели виснажливі перемовини щодо «нормалізації» ситуації. Чехословацький лідер обіцяв Брежнєву врахувати зауваження «братніх партій», однак реально жодного практичного кроку у цьому напрямку так і не зробив…

Наслідком такої непоступливості, чи хоча б формальної видимості якогось маневру, стала військова інтервенція. У ніч на 21 серпня 1968 року розпочалася операція «Дунай» у результаті якої на територію колишньої Чехословаччини з боку СРСР, Польщі, НД� та Угорщини ввійшло 300 тисячне військове угрупування країн Варшавського договору. Вулиці чеських і словацьких міст заполонила бронетехніка, мали місце криваві сутички між демонстрантами та інтервентами. Військова присутність унеможливила подальші реформи й соціалізм у ЧСС� так і не набув рис «людського обличчя».

Радянські військовики відразу ізолювали керівну верхівку компартії Чехословаччини, а першого секретаря ЦК КПЧ О. Дубчека, главу уряду О. Черніка, спікера парламенту Й. Смрковського та ще трьох впливових партійних чиновників –  Крігера, Шимона і Шпачека - доправили літаками на військовий аеродром, а звідти - на бронетранспортерах до заміської резиденції Закарпатського обкому поблизу с. Кам’яниця під Ужгородом.  

З плином п’яти десятиліть безпосередніх учасників тих подій залишилося не багато. На наш погляд найбільш повна інформація у відкритих джерелах міститься у мемуарах їхніх безпосередніх учасників -  тодішніх партійних лідерів України і Закарпаття Петра Шелеста та Юрія Ільницького, а також у спогадах колишніх військовиків. Цитати з їхніх споминів, що містить як політичний, так і чисто особистісний фактаж про тривожні дні літа 1968 року, пропонуємо вашій увазі.

«Я думав, що це Польща»

Юрій Ільницький: «Після наради 7 травня у Москві справа почала набувати швидких обертів. Мені зателефонував Шелест і попросив, аби я організував йому зустріч з Біляком (перший секретар ЦК компартії Словаччини – авт.). 22 травня 1968 року ця надзвичайно таємна зустріч відбулася у с. Кам’яниця поблизу Ужгорода. Вони цілу ніч вели переговори про те, щоб Чехословаччина  виступила із Зверненням по допомогу до Радянського Союзу.  Пізніше Біляк «організував» такий документ…

Тим часом в Закарпатську область почали підтягувати війська. У червні у лісах навколо Ужгорода було дуже багато військових – як строковиків, так і мобілізованих резервістів. 20 серпня мені зателефонував Брежнєв і сказав, щоб цього вечора ще перед вступом радянських військ хтось зустрів на кордоні дружину і сина Біляка.  На кордоні моя дружина зустріла їх, обняла, вручила квіти, посадила в автомобіль і привезла на нашу квартиру о пів на одинадцяту вечора. Як тільки ми приїхали з кордону до нас знову зателефонував Брежнєв і запитав де дружина Біляка та попросив дати їй трубку. А за годину через кордон рушили наші війська.

22 серпня зателефонували мені з Москви, що в Закарпатську область привезуть шість членів президії ЦК КПЧ: Дубчека, Черніка, Смрковського, Крігера, Шимона, Шпачека. Просили добре їх влаштувати і забезпечити належний високий рівень перебування. Я уважно вислухав розпорядження, але чинив так, як вважав за потрібне. Вирішив поселити їх у двох будинках у Кам’яниці.

…Було за північ. Я вже збирався на відпочинок, як мені зателефонував по ВЧ Брежнєв, запитав, як почуваються наші гості. Я відповів, що Чернік у депресивному стані, а всі інші грають більярд, мають добрий апетит, все гаразд. Брежнєв звелів забезпечити прибуття Дубчека в Ужгород у мій службовий кабінет. Я негайно передав наказ генсека начальнику управління КДБ у Закарпатській області Жабченку попередивши, щоб Дубчек був у темних окулярах (бо його можуть впізнати). Коли Дубчек зайшов у кабінет і побачив мене, то мовив: «Тепер знаю, де я. Бо мене везли бронетранспортером і я думав, що це Польща».Найперше, що він зробив – схопив з мого стола свіжі газети і став їх читати.

Ми розмовляли з Дубчеком у робочому кабінеті на п’ятому поверсі. На вулиці стояла спека і вікно було відчинене. Він підійшов до вікна і став розглядати площу. Я згадав, що 1948 року син президента першої Чехословацької республіки Томаша Масарика – Ян Масарик, міністр зовнішніх справ тодішньої Чехословаччини, викинувся з вікна. Подейкували, що це зробив не він сам, а йому «допомогли». На всякий випадок я підійшов до Дубчека і не припиняючи розмови, ніби між іншим, зачинив вікно і став побіля нього. Потім по внутрішньому телефону я замовив обід на двох, який принесли нам у кімнату відпочинку. Я взяв ложку їсти борщ, а Дубчек до обіду не береться. Мені стало зрозуміло чому: мабуть боїться, що їжа отруєна. Тоді я переклав тарілки і першим почав обідати. Після цього й Дубчек став неохоче їсти…

Невдовзі зателефонував Брежнєв, розпитав як справи, і повідомив, що з моїм гостем розмовлятиме М. Підгорний ( голова Президії Верховної Ради СРС� – авт). Так і було. Після розмови з Підгорним Дубчек сказав: «За мною прилетить літак до Мукачева. Я ним маю полетіти на Москву». Пізніше Підгорний телефонував і мені й дав доручення забезпечити поетапну відправку до Москви й інших членів президії ЦК КПЧ. Сталося це 23 серпня

9 вересня у Мукачеві відбулася підсумкова нарада міністрів оборони усіх країн, які брали участь у подіях в Чехословаччині. З цивільних осіб був присутнім тільки я. Коли перейшли до конкретного аналізу дій А.Гречко (міністр оборони СРС� - авт.) став «тиснути» на чехословацького міністра генерала Дзура. Це була чесна і віддана нам людина. Якби не він – не знаю, як би склалася ситуація в Чехословаччині – напевно була б велика стрілянина. Правда, у цьому й наш земляк, генерал-полковник Вальо – перший заступник Дзура -  відіграв значну роль. А Гречко вимагав від Дзура, аби той передав у розпорядження союзних військ аеродроми, казарми, полігони… Дзур не погоджувався, посилаючись на Конституцію і закони. Гречко був роздратований. Тоді Дзур звернувся до мене: «Ви тут єдина цивільна особа, то скажіть, хіба так можна?» Я спочатку трохи розгубився – Гречко маршал, міністр оборони, член політбюро. Гречко надав мені слово. Я сказав, що й у нашій країні без дозволу ЦК і уряду теж ніхто б не насмілився розпоряджатися такими об’єктами. Тому буде вірно, якщо президент Л.Свобода і М. Підгорний домовляться. Не знаю чому, але мої слова подіяли і надалі розмова пішла і іншому руслі». 

«Такі вчинки «друзів» не забуваються…»

Петро Шелест: «Наші війська в Чехословаччині, а порядки там – правих, антисоціалістичних, антирадянських елементів. ЦК, уряд, Національні збори виступають проти нас, наших дій, вимагають негайного виведення військ.

Нарешті Брежнєв дав вказівку розвідці і військовим приховано вивезти з Чехословаччини, проти їхньої волі та бажання Дубчека, Черніка, Смрковського, Крігеля, Шимона, Шпачека. Голова КДБ України Нікітченко отримав вказівку підготувати на 6-8 чоловік ізольовані місця (але не у в’язниці) забезпечити відповідну охорону і безпеку, гарне харчування. Усі 6 чоловік у бронетранспортерах були таємно вивезені в Ужгород та розміщені у заміських особняках у Карпатах.

Ускладнення наростало. Гаєк (міністр закордонних справ ЧССР- авт.) у Раді Безпеки ООН виступив з різкою антирадянською промовою. Таким чином чехословацьке питання вже офіційно переросло у міжнародне. Та й не могло бути інакше – з країни таємно вивезено до нас усе керівництво: перший секретар ЦК КПЧ Дубчек, голова уряду Чернік, голова Національних зборів Смрковський, і три особи з вищого керівництва КПЧ. По суті, вести мову можна було тільки з Людвігом Свободою – Президентом Чехословацької республіки. Тільки через нього можна якоюсь мірою розрядити просто катастрофічну обстановку. Розмова з ним відбулася. Вона була не легкою, майже принизливою для нашої сторони.

23 серпня о 22.00 з Ужгорода в Москву були доставлені всі політичні заручники. Дубчека і Черніка зустрічали на звичайному «службовому» рівні. Свободу зустрічали в Москві з пошаною. 25-27 серпня у Москві проходили «переговори» з чехословаками. Якщо взагалі ту зустріч можна назвати «переговорами», оскільки основне керівництво КПЧ та уряду було таємно вивезено з країни з використанням сили… На четвертий день переговорів підписали спільний протокол, який мав служити для нормалізації взаємовідносин між ЧСС� і СРСР. Його підписали усі учасники наради, окрім Крігеля. Ми мали намір сформувати новий уряд Чехословаччини який би затвердив президент Свобода. Але передбачувані «керівники» злякалися, побоялися відповідальності, Індра (протеже Брежнєва на посаду глави уряду ЧСС� – авт.) – «захворів». Виникло питання – як бути? А іншого виходу, як повертати додому «політичних» заручників у їхній попередній якості і не було. Свобода, Біляк, Ленарт, Кольдер таким поворотом подій були стурбовані. Дубчек, Чернік, Смрковський, Крігель, яких силою вивезли зі своєї країни і кілька днів тримали в ізоляції, не могли так просто пережити і змиритися, пробачити нам. Чисто по-людськи, з гордості такі вчинки «друзів» не забуваються».

«Вдячний долі, що мені не довелося ні в кого стріляти, і ніхто не вистрелив у мене»

Юрій Орбан, пенсіонер, житель с. Страбичово. «Строкову службу я проходив у взірцевій бронетанковій частині в Житомирській області. У 1966 році у званні молодшого лейтенанта демобілізувався з армії і став працював машиністом електровоза у депо м. Чоп. 18 чи 19 серпня 1968 року до мене в гуртожиток прийшов наряд з військкомату з наказом негайно прибути у військову частину у м. Ужгород. Буквально через два дні рівно опівночі нас підняли по тривозі і увесь мотопіхотний полк рушив у напрямку кордону.

Марш-кидок довжиною у більш ніж 800 км до чеського міста Табор, що за 100 км від Праги, тривав три дні. По ходу слідування місцеве населення часто кидало у нас те, що потрапляло під руки, викрикували різні образи. Ми з розумінням ставилися до цього, бо хто буде радіти, коли до нього їде «гість» на танку? Був випадок, коли молодий чех ліг під танк. Ми різко зупинилися і побачили, що метрів за 30 його друг фотографує цю сцену. Оцінивши ситуацію мій механік вирішив налякати хлопця: натиснув на газ, двигун заревів на всю потужність, але рушив з місця плавно. За долю секунди хлопець зірвався на ноги і втік тротуаром та причаївся у ніші стіни…

Коли ми під’їхали до словацького міста Зволен у зовнішньому баку закінчилося пальне - механік не встиг вчасно переключити подачу з внутрішнього баку і двигун заглох. Я виліз з башти, щоб прокачати повітря у насосі подачі палива. Коли чую мене хтось тягне за комбінезон вниз. Тієї ж миті мій командир, який бачив, що хтось з місцевих намагається стягнути мене з танка, по рації прокричав: «стріляй, бо в’бє тебе»! Я вихопив з нагрудної кишені пістолет і цього було достатньо, аби мій нападник втік подалі.

Біля Зволена нас обстріляли з кулемета. Це була друга доба маршу. Сидіти у башті надоїло і я вмостився на броні. Через гуркіт двигуна я не чув пострілів, а лише побачив як кулі десь у 20 см. від моєї ноги розтрощили металеву коробку, яка прикривала провід. Потім на розвилці за містом по одному з танків вистрелили з гранатомета.  Цей епізод бачив танковий підрозділ болгарської армії і вистрелив з гармати по тій будівлі…

Танки на швидкості не завжди вписувалися у вузькі вулички міст, а об’їзних шляхів тоді ще не було. Я сам бачив, як в одному з таких тісних місць кут будинку зачепив один танк, потім другий, третій…, а десятий уже прямував по розвалинах розтрощеного будинку.

На одному з привалів командир наказав мені принести відро води. Неподалік була якась установа з наглухо зачиненими воротами. Я попросив тамтешнього сторожа набрати води, але він відмовив. Коли я повернувся з порожнім відром командир вилаяв мене і сказав без води не повертатися. Тож вдруге я поїхав за водою на танку… Побачивши дуло танкової гармати приперте до воріт сторож, незважаючи на немолодий вік, кулею кинувся відчиняти та набирати воду… 

У Таборі, куди ми прибули,  стояла чеська артилерійська частина. Коли вони довідалися про вторгнення - викотили гармати і встановили їх по периметру частини. Ми оточили їх кільцем, потім інша частина стала у подвійне кільце. Але, Богу дякувати, жодного пострілу не пролунало.

Моя особиста «інтервенція» у Чехословаччині тривала три місяці. Потім мене і ще багатьох резервістів відпустили додому. Згадуючи ті події завжди був вдячний долі, що мені не довелося ні в кого стріляти, і ніхто не вистрелив у мене…»