Болісні «пологи»

19 років незалежноcті. Тоді майже всі громадяни УРС� сприйняли розвал Радянського Союзу за велике щастя й вірили, що рівень життя різко зросте. На жаль, розчарування прийшло зовсім швидко. Зламавши одну систему, ніхто не знав, як збудувати іншу.

Тому перша половина 90-х запам’яталася насамперед масовим безробіттям, розвалом державних підприємств, гіперінфляцією. Держава вмила руки й зізналася, що допомогти своїм громадянам нічим не може, тому виживати кожному довелося самостійно. Мабуть, тому найпопулярнішою приказкою тих часів стало китайське прокляття: «Щоб ти жив в епоху змін».

Напередодні Дня Незалежності ми попросили ужгородців згадати перші роки після СРСР.

Петро Кіндюх,директор Ужгородської ЗОШ № 5:
– ГКЧП докорінно змінив і мою професійну діяльність, і плани на майбутнє. Влітку 1991-го я перебував на стажуванні у Фран­ції в лінгвістичному університеті в складі радянських спеціалістів, яких готували до роботи в африканських країнах, що розвивалися. Прилетівши до Москви, підписав трирічний контракт на викладання математики в одному з ліцеїв Республіки Конго.

У суботу, 17 серпня, ще гуляв Арбатом, а в понеділок 19-го, повернувшись до Ужгорода, побачив у ранкових телевізійних новинах на головній вулиці столиці танки й БТРи. Великий і непорушний Союз усе-таки розпався. Немає країни – немає й контракту. До Африки я так і не потрапив. Однак французька мова продовжувала відігравати важливу роль у моєму житті – того ж тижня мені запропонували посаду директора п’ятої Ужгородської школи з поглибленим вивченням французької.

А потім настав нелегкий період. Зарплата вчителя знизилася до рівня, еквівалентного десяти доларам. Багато педагогів покидали школи й шукали більш прибуткову працю. Особливо це стосувалося чоловіків, яким треба було думати, як прогодувати сім’ї. Хтось пробував себе в приватному бізнесі, інші подалися на стихійні ринки. Багато хто «човникував» – регулярно їздив до Угорщини, Словаччини, Югославії, щоб продати нехитрий товар і заробити кілька десятків доларів. Бувало, їздив на базарний бізнес і я. Якось, поїхавши з електротоварами, побачив на забугорному ринку як продавця... начальника відділу освіти. Незручно стало обом. Ми вдали, що не помітили один одного. Відчув, що це не моє, і на цьому закордонний бізнес припинив.

Мав пропозиції піти на більш оплачувані посади, але радий, що залишився працювати у школі. Ті, хто в 90-х залишився педагогом, пройшли справжню школу виживання, загартувалися. Цей досвід актуальний і нині, хоча в цілому ситуація значно поліпшилася.

Вважаю, що Україна 1991 року здійснила правильний історичний вибір, незважаючи на всі «дитячі» хвороби становлення. І тоді, й тепер оптимістично дивлюся в майбутнє.

Мирослава Каламуняк, директор Ужгородської швейної фабрики:

– У свята заведено згадувати тільки позитивне. Тому, оглядаючись назад, теж хочеться відзначити щось краще. Найперше згадуються ті великі емоції, натхнення від того, що нарешті Україна здобула незалежність й український народ житиме у своїй державі.

Але я особисто й наше підприємство, як, зрештою, й усі інші, пережили величезну люд­ську проблему, коли втратили все, оскільки зламалася радян­ська планова економіка. Звичайно, ми критикували проблеми Союзу за страшенні дефіцити, за той держплан, який ніяк не могли скомпонувати так, аби всього вистачило. Але, з іншого боку, в тій системі все було просто й зрозуміло. Ми чітко знали, скільки маємо пошити халатів чи жіночих суконь, скільки для цього придбати тканини й куди цей одяг збути.

Зрештою, ми були молоді в ті часи й згадуємо краще. І поступово забуваються порожні полиці в магазинах, наші більш ніж скромні одяг і взуття, однотипні помешкання, однакові меблі та один і той же килимок на стіні кожної квартири. Коли ж ці встановлені стандарти зруйнувалися, стало дуже й дуже складно.

Однак була віра. Віра в те, що в нашій державі буде краще. Ця віра, мені здається, допомогла нам вижити.

Нам треба було зберегти роботу. Пам’ятаю, як ми платили зарплату халатами чи жіночими піджаками. Грошей не було або ж вони миттєво знецінювалися. Доводилося й продавати свої вироби за кордоном. Я теж везла піджаки до Словаччини, а потім видавала вторгованим зарплату.

Згодом настав час бартеру. Ми, наприклад, міняли одяг на електроенергію, яку потім продавали й отримували якісь копій­ки. Чи міняли електроенергію на ковбасу й роздавали її робітникам. Тобто просто виживали, але – ще раз підкреслюю – вірили в краще. Зрештою, фабрику врятувала давальницька сировина. Ми досить швидко знайшли замовлення за кордоном – там, де був ринок і гроші. Із 1996 року і до кризи (яка нас зачепила раніше, ніж інші підприємства) фабрика розвивалася.

Я не можу однозначно сказати, що ніколи не шкодувала через розвал Союзу. Це навіть не ностальгія. Просто хочеться жити в потужній державі, щоб ми вміли конкурувати з іншими країнами, щоб до нас прислухалися. Але я би більше ніколи не хотіла жити в країні, де б ми були обмежені, знали одну історію й не могли знати іншої. Ми літали в Космос, але не могли виробити достатньо швейних машинок чи м’ясорубок. Я хочу, щоб моя Україна була сильною державою і з нами рахувалися у світі.

Наталія Браславець,лікар жіночої консультації №1 Ужгородського перинатального центру:

– Розвал Союзу для мене не став несподіванкою. Уже в кінці 80-х років проблеми країни було видно нео­зброєним оком. Уся молодість минула в чергах. Майже все доводилося шукати, вистоювати. Досі пам’ятаю, як у 89-му 7 годин стояла в черзі за дитячими колготками й коли дійшла до прилавку, то хапала не лише ті, які потрібні, а всі поспіль.

На референдумі я голосувала за незалежність і робила це цілком щиро, як і більшість українців. Тепер, через майже 20 років, незважаючи на всі недоліки нашої країни, однаково б проголосувала так само.

Звісно, ніхто не уявляв, що буде настільки важко. Коли розвалилися всі заводи, почалася інфляція, стало страшно. Моя зарплата на той час становила три долари, чоловікова – сім. Зате мою бодай виплачували, а його – регулярно затримували. 10 доларів на місяць у родині з двома дітьми! Та якось жили. Пам’ятаю, зібралися в Румунію, й більш досвідчені друзі все докладно розказали: вези цукерки й продавай за таку-то ціну. Але коли я побачила цю жебрацьку країну, тих дітей, зрозуміла, що там ще гірше, і цукерки просто роздала.

Мої діти були шкільного віку, займалися хокеєм. А ковзани купити тут було неможливо. Тож довелося їхати до Словаччини й придбати їх там. А грошей же не було, то продали ще дві пляшки горілки. І так зі всім. Що треба купити? Взуття. Яке? Та будь-яке, аби лиш на ногу налазило.

Ще ми з’їздили в Югославію, купили відеомагнітофон. Тут же його продали й придбали вагончик на дачу, чому дуже раділи... Саме на дачу тоді покладали великі надії. Мали ділянки моїх батьків і чоловікових. Тоді я й зрозуміла, що посадиш сто кущів томати – це нормально, 150 – уже зі скрипом, а 300 – вже ненавидиш ті парадички. Та менше з тим: це був засіб виживання. При цьому продовжували працювати на основній роботі, хоча професією тоді не заробляли.

Тепер, звісно, легше. Я не вважаю, що ми зробили помилку, обравши незалежність. Україна повинна бути незалежною попри всі недоліки.

Тетяна ВашерҐелі,директор інформаційних та аналітичних програм телеканалу «Тиса-1»:

– Початок 90-х особисто для мене був періодом вирішення особистих проблем: становлення родини, виховання маленьких дітей. Тому, ясна річ, на першому місці стояло питання виживання. Було відверто страшно. Я людина радянського виховання, була комсомольською активісткою, займалася громадським життям. Хоч і не числилася членом партії, але комуністична ідеологія видавалася мені надзвичайно близькою. Власне, я з покоління досить зашорених людей і не сильно вирізнялася на їх тлі.

Лише тепер, аналізуючи, розумію, що визнання незалежності України для мене – зміна у світогляді. Після цього я зрозуміла, що в жодну партію не вступлю й дурити себе більше не дозволю. Головне, вважаю, щоб була вільна незалежна держава, яка поважає свій народ, і був народ, який поважає свою державу. Дивлячись на своїх дітей, бачу, що все наше життя – це якесь відкриття для них. Коли моєму синові виповнилося 15 років, взявся щось шукати в енциклопедії. На моє запитання, що саме, відповів, що Леніна, бо всі про нього говорять і стало цікаво, хто це. Я зрозуміла, що ніяких сталих цінностей, окрім сім’ї, батьків, своєї мови і культури, не існує.

Із кордоном, як чимало закарпатців, ми не зв’язувалися ніколи. Чоловік за фахом працював фотографом на телебаченні, був змушений покинути роботу, щоб прогодувати сім’ю, і шукав себе в бізнесі – починаючи від ідей на кшталт вирощування бананів на власному городі й до відкриття кафе. Ми пережили період рекету, домовлянь, становлення податкової адміні­страції. Це був період активного пошуку. Колись було легше, колись гірше. Був час, коли країна допомагала тим, що не заважала, а пропонувала: можете заробляти – вперед. Досить швидко я зрозуміла: за таких умов людина, яка має дві ноги, дві руки та голову і хоче чогось досягти, – може щось зробити. На превеликий жаль, покинуті на виживання люди старшого покоління, ті, хто через фізичний стан не може реалізуватися, з особливими потребами.

Ще одна важлива річ, яку я вже зрозуміла в досить поважному віці: держава дала мені можливість обирати. Нехай я не маю нині матеріальної можливості поїхати за кордон на відпочинок, але мені достатньо знати, що я маю на це право. За оце відчуття волі, яке принесла своя держава, я їй дуже вдячна. Дуже вдячна за те, що можу говорити своєю мовою. Бо раніше, як львів’янка, усяке чула в спину. Маю чимало претензій до цієї держави, проте ціную те, що вона мені дала.