Побутове сміття – погана альтернатива дефіцитному вугіллю

Відзначився тут і очільник Закарпатської ОДА Геннадій Москаль, який загалом за ідеями в кишеню не лізе, навіть, якщо ідеї ці, скажемо так, екзотичні. 

Як повідомили низка закарпатських ЗМІ з посиланням на персональний сайт губернатора, Москаль пропонує встановити "зелений" тариф за електроенергію від спалювання сміття, бо така енергія зробить непотрібним вугілля з окупованої частини Донбасу, а заодно й дозволить очистити країну від накопичених за багато років  відходів:  «…Є два способи очищення Закарпаття від сміття, яке накопичується багато років і під час паводків ганьбить область перед Словаччиною й Угорщиною. Перший – це роздільне сортування, яке є затратним і потребує утилізації значної частки відходів. І другий – спалювання відходів із продукуванням електроенергії, опалюванням приміщень, підігрівом води й подачею залишків електрики в Єдину енергетичну систему. До нас неодноразово приїжджали інвестори з різних кран світу, котрі готові будувати сучасні, екологічно безпечні сміттєспалювальні заводи. Однак їм потрібен прибуток від продажу електроенергії, а Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕП), не встановила тариф за електроенергію від спалювання сміття. Поки такий тариф не буде запроваджений законодавством, проблему зі сміттям не буде вирішено.

За минулі десятиліття на Закарпатті зокрема й по Україні загалом накопичилося стільки відходів, що їх спалювання з надлишком перекрило би потреби в електроенергії, яку ми отримуємо від антрациту з окупованих територій на Донбасі. При цьому сучасні сміттєспалювальні заводи спроможні переробляти не тільки свіжі, а й старі відходи, тому за кілька років вони вичистили б Закарпаття від закритих і стихійних звалищ. Однак інвестор, що вкладає гроші в будівництво заводу, хоче отримувати прибуток за продану в Єдину енергетичну систему електроенергію, а на регіональному рівні це питання вирішити неможливо. Тому я звернувся в НКРЕП із проханням ініціювати внесення відповідних змін у Закон України «Про електроенергетику». Запровадження «зеленого» тарифу за електроенергію від спалення сміття стимулює інвестиції в сміттєпереробну галузь і дозволить очистити країну від відходів».

Розв’язати й справді ганебну проблему побутових відходів, від яких страждає вся Україна, та ще й зробити при цьому великий крок на шляху до енергетичної незалежності – хіба це не мрія, яку, виявляється, доволі нескладно зробити реальністю? Але в житті все виявляється на так просто.  Перед тим, як намагатися простим шляхом та ще й з вигодою вирішити проблему, варто її дослідити. Бо насправді в розвинених країнах немає однозначного ставлення щодо спалювання відходів, а у фахових колах навколо цього питання десятиліттями точаться дискусії. Наведу основні положення тих, хто до сміттєспалювання ставиться критично або принаймні скептично:

- прихильники сміттєспалювання не тільки не сприяють розвитку систем сортування й переробки відходів, але й навпаки,  не зацікавлені в них. В топках згоряє насамперед органіка (папір, картон) і полімери (поліетилен, ПЕТФ тощо), і вилучення цих компонентів із сміттєвої маси робить спалювання сміття  нерентабельним;

-  сміттєспалювальні заводи не знищують відходи до кінця. Шлаки та зола від сміттєспалення,  а це біля 30 % початкової маси ТПВ, все рівно мають бути поховані на полігонах. Певний час представники цього бізнесу  намагались використовувати золу й шлак у будівельній та шляхоремонтній промисловості. Проте з 1990-х років все більше національних законодавств включає золу та  шлак до списку небезпечних відходів, із відповідними нормами та цінами на захоронення. Стосовно шлаків та золи ще на початку 1990-х лаконічно висловився західний еколог Пол Коннет : “Нема ніяких обгрунтованих підстав, ані економічних, ані екологічних, для того, аби перетворювати три тонни малотоксичного сміття в тонну високотоксичного попелу”.

- спалювання сміття є одним з найбільших джерел утворення небезпечних речовин, які потрапляють в повітря, а згодом – в ґрунти та води. Згоряння полімерів, які в складі сучасного сміття становлять від половини до 2/3 від обсягу (всі ці ПЕФТ-пляшки, поліетиленові кульки, пластикові пляшки з-під напоїв, обгортки від цукерок і морозива… ) призводить до утворення численних забруднювачів, в тому числі й небезпечних канцерогенів.  Особливо небезпечними є сумнозвісні дiоксини, стiйки токсичнi речовини, що стають причиною безплiддя, вроджених патологiй у дiтей, онкозахворювань. У 80-х роках минулого століття, коли в Європі та США відчули загострення проблеми побутових відходів, велику надію поклали на сміттєспалювальні заводи. Проте вже у 90-х виявилось, що основними джерелами діоксинів є саме ці підприємства. Довелось витрачатись на складне та дороге додаткове обладнання, але й йому не вдається повнiстю впiймати цi токсини. В деяких країнах Європи сміттєспалювальні заводи довелося закривати. Останнім часом ці підприємства переживають процес повернення, особливо вони стали популярні в Швеції, на чий досвід люблять посилатись наші журналісти. Однак вони не акцентують уваги на вартості обладнання, котре дозволяє робити процес спалювання сміття безпечним. А вартість ця дуже висока, по суті, ціна на комплект обладнання для запобігання забрудненню атмосфери викидами дорівнює вартості самого сміттєспалювального заводу. Ці витрати лягають потім на платників послуги «вивіз та знешкодження сміття». Та чи готові до такого наші громадяни, які навіть за банальний вивіз сміття на звалища масово відмовляються платити?

В ході численних досліджень та дискусій фахівцями з управління відходами пропонується цілий ряд заходів, альтернативних як примітивному розташуванню на звалищах, так і небезпечному спаленню сміття. В них пріоритетом залишається сортування відходів та рециклінг (повернення в господарський обіг) максимальної кількості вторинної сировини. Непридатну решту пропонується повертати  землі, проте складним шляхом. Сюди входить і пресування відходів (адже один кубометр сміття важить всього 200-250 кг, тоді як добре спресоване, воно може займати в три-чотири  рази  меншу площу на полігоні), і утилізація через спеціальні відвідні труби біогазу, і дренаж фільтрату, і компостування органіки. Заходи ці не тільки пропонуються, але й давно та активно впроваджуються в розвинених країнах.

Бажання очільника Закарпаття в легкий спосіб позбутися сміття  гармонізує із поширеним у нашому народі підході до проблеми – палити все, що горить. Певно, це йде ще з давніх вірувань у магічну силу очисного вогню. Колись наші пращури дивилися у печерах на танцююче полум'я, в якому все зникало – і з тих пір ця віра глибоко сидить десь у наших генах. Однак сучасним людям варто б знати основні закони природи, один з яких каже: “Нічого нікуди без сліду не зникає”. Не зникає, відповідно,  і сміття у вогні - просто спочатку саме шкідливе  опиняється в повітрі, а потім у ґрунті,  воді,  і зрештою в нашому організмі. Це стосується і спалення побутового сміття на заводах, і масове захоплення спалюванням рослинних та інших решток на вулицях та подвір’ях. 

Про те, що дерева повільно поглинають токсичний пил на вулицях наших міст i сіл, знають навіть школярі. Та мало хто замислюється, що при спаленні опалого листя, обрізаних гілок і висохлої трави поглинені токсичні речовини стрімко повертаються назад. Таким чином, очищаючим вогнем зводиться нанівець вся робота міських “зелених легенiв”. Ще небезпечнiшим є спалювання  рослинностi з городів. Тому що всi накопиченi за сезон засоби агрохімії  повертаються в повiтря разом iз димом.  А якщо в багаття ще й побутового сміття накидати – то на виході матимемо повний букет токсинів у диму.

Відтак, варто закликати населення  не труїтися самому і не труїти оточуючих, намагаючись позбутися вуличного сміття найпростішим способом – у вогні. А на рівнях більш високих, ніж власне домогосподарство, перед тим, як пропонувати легкі й привабливі методи позбавлення від відходів без врахування побічних ефектів, залучати до вирішення питань фахівців. Певен, ці фахівці, яких в Україні не бракує,  переконливо доведуть, що побутове сміття – погана альтернативна дефіцитному вугіллю.