Закарпатська донна Марта з комунального двора

Сирітський комунальний двір біля залізниці, облущені 4вері, закіптюжені шибки, дощами облизані стіни. Огорожа давно зогнила, але хвіртка ще служить. Убогість колись переступила цей обчовганий поріг, щоб звідси більше не вийти. Бабця Марта стрічає з цигаркою в губах, хриплувато врівноважує кота, що норовить прослизнути поперед гостя. Заходимо в те, що вона називає кухнею.

Але ні дровами, ні газом тут не пахне. Зрідка назбирає на пилорамі трісок, щоб на буржуйці запарити якусь кашку. Сісти ніде - я примощуюсь на ящику, господиня стоїть, як командор. Обличчя - наче у вождя індійського племені: смугле, посічене зморшками, мудре. Одне око по-вольтерівськи прищурене.

Зприводу своєї зовнішності несподі-вано зауважує словами Чехова: над-мірна краса, як і надмірний розум, непристойні. Але не це головне. Головне - пляшки. Вони скрізь: на хиткому столику, на підвіконні, підлозі і в різних темних закапелках. Через шар пилюки вгадую колір і конфігурації.

- Ось пивна від графа Шенборна. Тут біля герба й прізвище відлито. А ще раніше пиво розливали в такі високі, темні. На денці ніби вибита корона, - стукає бабця Марта нігтем по склу. Пляшка худа і чорна, ніби увібрала в себе всю злиденність і гіркоту епох.

- А в цих євреї розвозили на возиках лимонад. За що ми, діти, збирали їм на задвірках алюмінієві горщики і рожеві квітки лікарської цинторії. Відкриваєш порцеляновий корок на дротах - і пахуче-шумовий напій вдарить у погар...

Це штофи для паленки, кварта для дамських солодощів, винні бутлики. Такого скла вже немає.

Скло справді гладеньке і блискуче, як рояль. Пальці відпочивають на ньому.

- Бачите, - хитро підсміюється бабця, - пляшку чоловіки пестять, як жінку. Тому я й почала їх колись збирати...

І ось теорія Марти Іванівни. Мало які вжиткові речі оточені такою активною аурою, як пляшки. Пляшка, глек були одним із перших знарядь первісної людини. Вони давали живильну вологу, силу, життя. Асоціювалися з жінкою, груддю. Та й сама пляшка -витвір, видихнутий з грудей майстра. Яка ще річ, твір мистецтва похизується таким способом витворення? Чи не звідси й слово на позначення творчості - натхнення...

Це один, так би мовити, естетичний бік справи. А ще ж який цікавий географічний! Пляшка - то є жменя піску, землі, з якої вона виготовлена. Аж дух захоплює, коли подумаєш, що в цій тісній, дрімучій кухоньці вміщується ціла планета. Бо всіляких химерних бутликів бабця Марта поназбирувала з усіх усюд. В очах рябіє від етикеток. Хтось посмакував іспанським вином, а бабці Марті досить андалузь-кого скла, щоб погладжуючи його, приємніше було читати улюбленого «Дона Кіхота». І тоді, біля погарчика домашньої ізабели, вона й сама здається собі якоюсь донною.

- Баба моя була пральнею в графському маєтку. Прасувала високим гостям сорочки, коли ті з Відня приїздили на полювання, а потім збиралися на бал у Білому палаці. Розказувала, що молоді австріяки любили задиратися з нею. Хто знає, може, і в моїх жилах десь заблукала аристократична кровинка.

Днями товчеться серед людей. Погомонить у сусідів, допоможе дітей доглянути, хворих розраяти, старим прибратися, кіоскерів підмінить, порадить, як документ оформити, сама й напише, по інстанціях проведе. Де Марта - там гостре слово, сміх, весела дискусія, там розсмоктуються проблеми. Бо справді: глянеш, як по-сократівсь-ки безтурботно живе ця самотня і бідна пенсіонерка - то й своя біда змаліє на очах.

А що залишається робити, як не ставати стоїком і спартанцем на старі дні. Дітей нема, щоб подбали, на державу теж мала надія. Ні разу за вечір Марта Іванівна не поскаржилась на свою долю. На здоров`я - так: одне око здало зовсім, до другого книжку підносить впритул. А читання для неї - це як вечірня молитва. Від пляшок ми перейшли до книг. У «світлиці» Іванівна попередила: «На порядки не дивіться. Сусідка каже «бардак», а я вважаю -творчий безпорядок».

«Творчий безпорядок» включав тріщини в палець на невизначеного кольору стінах і стелі, лахміття павутини в кутках. І гуска. Сіра дорідна гуска чинно ходила посеред кімнати. Тут її миска, ліжничок на день, а вночі вона забирається до хазяйки на ліжко. І тепло, і приємно - жива душа.

- Не говоріть голосно, - попередила бабуся, - щоб Пітюшка не розсердилася. Вона не любить, коли я когось приводжу. Та що вдієш, ще їй на завтра їжі немає. Сама я перебула б якось. А її голодною не залишу. І вона заговорила до гуски лагідно, серйозним тоном розповідаючи, хто прийшов. Птаха відповіла, розуміючи ґелґотанням, і заклопотано пішла в свій куток.

Коли тепло, вони гуляють із Пітюшкою по вулицях. «Я живу в злагоді з природою, це й тримає мене на світі». А в холодні вечори жінка читає Пітюшці класику. Наприклад, Надсона.

- Ні, Надсона я вам не дам, і не просіть. І німецькі балади не дам, і словнички риб, птахів, вітрів...

- Чого словник? - перепитую.

-  Вітрів. Хіба вам не цікаво все знати про вітри?

Над цим якось не думалося.

- А я кожен день записую собі в щоденник про все, що зі мною сталося за день, що бачила, якою була погода. Уявляєте, хтось колись візьме й прочитає, що було з бабцею Мартою 12 грудня певного року. І яка стояла надворі погода...

Погода за вікном не радувала. Не гріли й холодні стіни. Але цього не помічала бабуся з дівочою фігуркою, що спритно перекидала заяложені книжки, цитуючи з них напам`ять цілі абзаци. Були серед них і видання з авторськими автографами, що адресувалися їй: від Юрія Станинця, Иосифа Жупана, Юрія Мейгеша. Аякже, колись вона була вправною друкаркою, помилки сама виправляла в текстах. У канцеляріях, де працювала, не раз казали: «У вас, Марто Іванівно, розуму більше, ніж треба для роботи».

Розум знагодився й нині. Та ще руки. Цілій вулиці заклепує діряві каструлі й чайники. Майстерня - на тій же кухні. Годинники ремонтує, коли має регулу. Просто погріє, покрутить їх у руках і запустить. І оживають стрілки. Речі теж відчувають добру ауру. Чому знервованим не піддаються замки, не слухаються машини? А коли розв`язуєш тугий вузлик, досить лише лагідно подмухати на нього. І чому так довго й благодатно живуть колекціонери? Вони розгадують природу речей, які довговічніші за людину, і знаходять у ній своє місце.

Все в цьому світі має своє місце, свою приналежність, свою історію. Через те й не віддала бабця Марта маленької різьбленої`пляшчини, якою колись її стара сусідка ділила в жидівському шинку питво. «Це часточка тої людини в мене на полиці. І це - безцінне».

Безцінні, я вірю, й ті щоденники, де людина без літературних хитрувань і самомилувань пише історію своєї душі. Бо справді, безсмертя наше, наших близьких і далеких проступає для грядущих у тій же пляшці, книжці, листівці, картинці, списаному зошиті - надбаних і збережених такими мудрими людьми, як ця аристократка духу з мукачівського комунального двора.

І дай, Бог, вам, Марто Іванівно, і вашій Пітюшці, здоров`я, радості, добра і терпіння на нові і благі літа!