Ніна Гецко: Моє сімейне щастя мені не вибачили...

Створений ними міжнародний інтелектуально-економічно-творчо-спортивний центр «Віжи-3000» розшифровується так - вічне життя. Спочатку він мав назву «Віжибу» - вічне життя буде.. Зрозуміло, що тільки завдяки спорту. Життя спортсмена та ще й рівня олімпійських ігор - це завжди життя «на колесах». Нещодавно в Ужгороді у спорткомплексі «Юність» пройшов турнір з гандболу, присвячений олімпійській чемпіонці Ніні Гецко, тут ми її і зустріли.

Про неспокійне життя олімпійської чемпіонки, про приємні спогади, творчі пошуки і сучасні спортивні орієнтири кореспондент обласної газети «НЕДІЛІ» розмовляє з олімпійською чемпіонкою Монреалю 1976 року

-  Ніно Романівно, за своєю батьківщиною - Грузією не сумуєте, хотіли б її відвідати?

-  У своєму рідному місті Застафоні я була дуже давно - 15 років тому. Й досі мрію туди поїхати, але там у мене вже майже нікого не залишилось. Приємно була вражена, коли приїхала туди - виявляється, мене ще там пам`ятали, зустрічали урочисто, тоді вся школа вийшла з квітами. Мої батько й мама - росіяни. Тато ніс на Кавказі військову службу. Старша сестра - Неллі народилася в Білорусі, а я - в Грузії. У Грузії взагалі дуже всі дружно жили, пам`ятаю, тоді двері ні в кого не зачинялися, ніхто нічого не крав, діти вільно бігали з однієї хати в іншу. Коли сестра вийшла заміж за українця, ми всі вирішили переселитися на Закарпаття, в яке я одразу ж закохалася.

-  З 1989 по 1998 рік ви були воротарем відомих у світі гандбольних команд «Вашаш» Будапешт, «Стьярна» Ісландія, чороногорської «Будучності». У вас були наміри залишитися за кордоном?

-  Звичайно, були, але мене не підтримав мій чоловік Юрій, адже він корінний закарпатець і сказав, що свою батьківщину не покине. Клуби неодноразово запрошували мене грати, пропонували хороші умови. Одного разу, коли я грала в Ісландії, чоловік все ж таки покинув Закарпаття і переїхав з сином до мене, щоб той вчив мову. Нам пропонували дім, належні умови, але через два тижні чоловік вирушив додому, а ще через рік і я остаточно повернулася в Берегово. Нещодавно запрошували працювати тренером воротарів до чорногорської «Будучності», але я відмовилась - вважаю, що робота тренером в гандболі - не для жінок. У всіх клубах я була основним стражем воріт. Так я стала тричі чемпіоном Ісландії, тричі володарем кубка Ісландії у складі клубу «Стьярна», чемпіоном і володарем кубка Югославії у клубі «Будучность», тоді ж стала кращим гравцем Югославії. Важко було витримувати конкуренцію. Дуже допомагала Юрина мама. Вона взяла на себе всі домашні клопоти. До речі, коли я змінювала країну, неодмінно вивчала мови, тепер знаю, окрім української і російської, ще п`ять мов - англійську, угорську, грузинську, сербську, ісландську.

- Розкажіть про Олімпіаду 1976 року в Монреалі. Що пройшла на своєму шляху збірна СРСР, щоб стати олімпійськими чемпіонами?

-  Олімпіада в Монреалі взагалі була першою для жіночого гандболу. Чоловічий гандбол вже брав участь в олімпіадах з 1972 року, до речі, тоді чоловіча збірна СРС� теж стала олімпійськими чемпіонами. А для жінок це був дебют На Олімпіаду в Монреалі поїхали тільки два воротарі з СРС� - киянка Наталія Тімошкіна і я - з маленького Берегова. Основу збірної складали гравці київського «Спартака», тоді це був лідер СРСР, її очолював Ігор Турчин, потрапити в неї мріяли мільйони дівчат з усіх кінців СРСР. Туди потрапити навіть на тренування було щастям. Гандбол у колишньому Радянському Союзі за рівнем популярності міг змагатися з футболом. Зі «Спартака» узяли дев`ятьох, з Азербайджану - двох, одну з Латвії (Каунас) і одну з Росії (Краснодар). У фіналі ми зустрілися з румунами і перемогли. Мені тоді було лише дев`ятнадцять років.

-  Багато хто мріє побувати на Олімпіаді, з чим вона у вас асоціюється, які враження залишились з Олімпіади ?

- У канадському Монреалі вільного часу не було. Дуже сувора дисципліна, все розписувалося по хвилинах. Серйозно було і з допінг-контролем, забороняли пити кока-колу, потрібно було їсти лише все натуральне, інакше не пройдеш допінг-контроль. У місто ми вийти не могли - олімпійське селище було огороджене з усіх боків. І я пам`ятаю, коли неподалік побачила дискотеку, то дуже здивувалася - я не розуміла, як це так: для нас такого поняття, якдискотека, клуби, розваги, не існувало, нас виховували інакше - відбій, зранку тренування, потім гра. Після того як ми етапи чемпіонами, для нас зробили три вихідні дні - це, мабуть, було більше щастя, ніж тоді, коли ми отримали золоті нагороди. Можна було йти куди заманеться, робити що хочещ. А Монреаль -  дуже велике місто, і було на що подивитись. А я тоді товаришувала з литовською дівчинкою з команди -  Алдоною Чісайтіті. В Монреалі проживала дуже велика литовська діаспора і Алдона зустріла там своїх друзів, які нам показали усе місто. Тому я з нею, напевно, нагулялася найбільше (сміється).

До речі, я їхала на Олімпіаду за такої умови, що після її завершення переїду до київського «Спартака». Я планувала це зробити, але не дозволив Юра. Після Олімпіади ми з ним одружилися. Народився син. І я на деякий час «вийшла» з гандболу. Моє сімейне щастя мені не вибачили. На Олімпіаду в Москву я не поїхала, навіть не запрошували до збірної. Довелося дуже важко попрацювати, щоб знову з цієї маленької команди Берегова мене помітили і запросили до збірної СРСР. Нарешті мене туди запросили ще раз, у 1982 році, - тоді ми в Будапешті стали чемпіонками світу.

- Що найбільше вам запам`яталося за кордоном, як до вас ставились люди?

-  Коли я грала в Ісландії, то дуже була здивована. Там люди - як маленькі діти, довірливі, добрі. Якщо говорити про демократію, то треба поїхати туди і подивитися, що таке демократія. В Ісландії не знають, що таке чайові, що таке вкрасти. Ставляться до приїжджих з великою повагою, дуже гостинні. А в Чорногорії в мене дуже багато друзів, мене зараз часто туди запрошують. Чорногорія подобається за те, що нагадує мені мій рідний Кавказ. Усюди, куди б я не приїжджала, було відчуття, що я ніби вдома. І на тебе всюди чекали й називали бажаним гостем.

-  Кому завдячуєте за свої досягнення?

-  У мене було два тренери - Йосип Зупко та Ігор Турчин. Вони дуже схожі: емоційні, фанати улюбленої справи. Наприклад, Зупко контролював моє навчання в школі. Тато мій такого не робив. Ці люди виховали нас, особливо Турчин, який дав дорогу в життя десяткам всесвітньо знаних майстрів. Ігор Євдокимович мав звичку добряче насварити. Але це приносило свої плоди. Високоінтелігентна була людина, а головне - професіонал. А найбільшим противником мого захоплення гандболом стала мама. Після кількох тренувань в мене порвалися кеди й вона, сподіваючись на те, що я припиню займатися гандболом, довгий час не поспішала купувати нове спортивне взуття. Але, незважаючи на це, я все ж тренувалася, хоча й в шкарпетках. Місце у воротах я зайняла не відразу. Була висока, дуже тонка й слабенька. Тренер подумав та й поставив мене у ворота. І вгадав. Мені там сподобалося, бо залежала сама від себе. Спочатку боялася м`яча, а потім звикла. Траплялися воротарські травми. Кілька разів пережила струс мозку. Таке воно, воротарське життя.

- Розкажіть про феноменальну команду Берегова, яка, не маючи великих коштів, зуміла пробитися і виступати у вищій лізі СРСР?

-  Так, це цікаве питання. Ця команда була створена в Берегові Йосипом Зупком, який, на жаль, минулого року помер. Команда спочатку була зібрана тільки з берегівських дівчат, вже потім прийшли кращі з Хуста та Солотвина. Скільки тоді ми працювали! Ніяких канікул. Витримували такий режим тільки найсильніші дівчата. Починали в групі 40-50 осіб, а під кінець залишалося 10. З мого випуску, наприклад, залишилось шестеро. Я вважаю, що це була команда-феномен, тому що потрапити в когорту кращих клубів ССС� з якогось маленького Берегова - навряд чи хтось зможе повторити.

- Ви продовжуєте жити в спорті. Розкажіть, як ваша спільна з чоловіком фірма пов`язана зі спортом?

-  Повернувшись до Берегова у 1997 році я стала одним з. керівників нашого сімейного дітища. На фірмі організовано виготовлення понад чотирьох тисяч найменувань рекламно-сувенірної продукції, серед них і спортивної нагородної атрибутики.

- Ще підтримуєте свою форму і здоровий спосіб життя?

-  Після професійного спорту, на жаль, майже не займаюся. Востаннє, мабуть, бігала, коли брала участь у естафеті пронесення олімпійського вогню в Києві три роки тому. Тепер деколи ходжу у сауну. Я розумію, що це непрофесійно, але я так довго працювала і так важко, що коли мені не потрібно було ходити на тренування, була просто щаслива (сміється). Зовсім не вживаю спиртних напоїв, полюбляю кока-колу. У Грузії жінки не вживають спиртного, вони - добрі господині, матері. Мої рецепти страв, як каже чоловік, можуть змагатися з кулінарними витворами кращих кухарів світу.

- Скажіть, що для вас значить гандбольний турнір на вашу честь, який кожні два роки проходить в Ужгороді?

-  Без сумніву, дуже приємно, що пам`ятають про мене. Але я вважаю, що це турнір не особисто для мене, а це просто гандбольний турнір, а я беру в ньому участь, і дуже приємно, що можу чимось допомогти, зокрема спортивною нагородною атрибутикою - кубками, медалями та іншим, які ми спеціально замовляємо для турніру. Дуже задоволена його організацією. Цей турнір проходить в Ужгороді вже вчетверте. До речі, коли відбувся турнір вперше, до нас приїжджала найтитулованіша спортсменка світу Зінаїда Турчина, я і зараз з нею підтримую хороші, дружні контакти. На турнір, про який я згадувала, вона привозила команду ветеранів.

-  Після переїзду з Кавказу до Карпат ваш характер змінився?

-  Взагалі, Кавказ - це цілеспрямованість, гордість і темперамент. Якщо ставлю собі завдання, прагну одразу його виконати. Нема терпіння висидіти, перечекати, Я шаную всіх людей і болісно сприймаю, коли мене чи стороннього ображають. Відчуваючи чиюсь незацікавленість моєю особою, не переконую в протилежному. Карпати стали моєю домівкою, дали мені затишок, комфорт. Це почуття народилося від наявності хорошої сім`ї, доброго сина, чуйної невістки. Тут мене чекають, люблять. Люблю читати «Кобзар», той чи інший вірш сьогодні викликає одні думки, враження, а завтра - зовсім інші. Я - реалістична людина. Цураюся компліментів. Якщо можу щось зробити потрібне, корисне, то роблю і не чекаю винагороди. Очікую тільки поваги, такої, на яку заслуговую. Мені достатньо шани від родини, Друзів. Боляче, що так рано пішли із життя мої батьки.