«Нині іракці кажуть, що краще терпіли б терор Хусейна»
Дівчина-мусульманка про їх війну, наш побут і роль жінки в Корані
Ім’я та прізвище симпатичної дівчини з проблематичного Іраку важкувато вимовити і ще важче запам’ятати, навіть викладачі через пів року її перебування у нас плутають — Заінеб Назав Кодгум. Заінеб перебралася до України за порадою батьків, котрі розуміли: військовий конфлікт, розруха і невизначеність — не для молодої амбітної студентки. Та й не зважаючи на те, що війни дівчина майже не бачила, в її розмові слово «мир» повторюється надто часто. Це мрія, — одна з основних умов, аби можна було повертатися додому й облаштовувати власне життя.
Наша співрозмовниця (студентка УжНУ, факультет РГФ) вже трохи розуміє українську, адже встигла недовго повчитися й у Києві, однак розмовляючи на серйозні теми переходить на англійську. Зазначає, що багатослівність для мусульманської жінки — м’яко кажучи, не чеснота. Та не зважаючи на численні табу, спілкування вийшло по можливості щирим. Хоча і наперекладатися з іноземної мови довелося добряче.
— З якого саме міста в Іраку походить твоя родина і як вийшло, що ти опинилася у нас?
— Вважаюся громадянкою столиці (Багдад), хоча народилася в маленькому містечку поблизу — Алказалії. Родина також вкоренилася в Багдаді: батько і понині працює там стоматологом, мати — вчить математики в школі. Я була студенткою столичного вузу, до отримання диплома залишалося не так багато… Головною причиною переїзду сюди стала війна, яка не давала змогу довчитися і отримати повну вищу освіту. Приїхавши до України спочатку вчилася в Києві. Пізніше поїхала до Ужгорода за порадою друзів.
— Для емігранта спогади про батьківщину завжди докучають. Що тобі закарбувався в пам’яті?
— Кожну мить бачу тамтешні місця перед собою. Згадую родину, сумую за друзями. Там пройшли найкращі роки життя, там я залишила частинку себе. Можливо тому багато часу «сиджу на телефоні»: обдзвонюю батьків і знайомих.
— Чи застала ти введення військ США в Ірак і чи не постраждала твоя родина?
— Так, я ще була там, коли з’явилися солдати. Родина відносно не постраждала, хоча чи можна назвати життям перебування в зруйнованій країні? До того ж ми з батьками порізну, за тисячі кілометрів, тож це додає хвилювання, а підтримка телефоном не замінить живого спілкування.
— Як сприймають люди американський контингент і їхню політику щодо Іраку?
— По-перше, іноземці зі зброєю, це завжди трактується як загроза незалежності, акт агресії і втручання у наші внутрішні справи. Ще гірше те, що вони прикриваються «миротворчою місією». Але весь світ побачив, що це призвело до війни, як досі триває і збройним сутичкам не видно кінця. Від себе скажу, що це не миротворча, це передовсім вигідна місія! Втім, спочатку багато людей раділо з того, що режим Хусейна усунено. Нині ж навіть ті, хто через репресії Саддама втратив когось із родини кажуть, що тоді було не так вже й погано, якщо порівнювати з теперішньою ситуацією.
— Яка на твою думку найбільша біда у вашій країні?
— Можливо е банально, однак коротко кажучи — сусіди і США (чим не українська ментальність! — Авт.). Щодо перших, то гадаю, арабським країнам слід підтримувати одна одну. А багато країн, які мають кордони з нами не те, що відмовляються допомагати — ще й кривду роблять. Не називатиму конкретно — кому цікава ця тема, все знає краще за мене. Щодо Штатів, то вони буцімто везли нам мир, а насправді ж його відібрали — чи не найвищу cуспільну цінність!
— А як щодо релігійних розбіжностей всередині Іраку, поглядів на розвиток країни, амбіцій ваших лідерів, канонів Корану щодо іновірців?..
— А ви гадаєте, що під час війни це все кудись зникне і перетвориться у позитив? Загалом, все, що ти перечислила — умовності. Ми розвивалися і дискутували найкраще тоді, коли в наше життя брутально не втручалися! Приміром, мій наречений шиїт, а я сунітка — і проблем у спілкуванні між родинами не було. Справді, у нашій країні два різні погляди на розвиток: одні прагнуть законсервуватися, жити і діяти строго згідно Священної Книги, інші ж прагнуть полегшити життя зокрема жінкам, не так стоїчно сприймають релігію і хочуть користуватися досягненнями світової науки, техніки та культури.
— На жаль, поки що я не в силах щось змінити. Єдина мета мусульман — мир. Щодо іновірців (повертаючись до попереднього запитання), то Іслам не є агресивною релігією: ми миролюбні, поки нам і нашій землі нічого не загрожує. Зрештою, такої позиції притримуються більшість країн та громадян! Просто до нас часто втручалися і синонімом «іновірця» став «загарбник»…
— Чи надовго ти до нас: все обмежиться навчанням?
Найближчим часом до Іраку не повернуся, адже хочу жити як нормальні люди — в мирі, без злиднів, заробляючи собі на життя, будучи впевненим, що завтра тебе не виженуть з власної домівки. Повертатимуся лише коли зміни на краще будуть очевидними, коли відчую, що сама зможу щось змінити.
— Ти вже освоїлася в нашій країні і в Ужгороді зокрема?
Навіть досі важкувато. Дається в знаки мовний бар’єр і відмінності в психології, культурі, звичаях. Потрохи звикаю, однак друзів маю ще не багато. Хіба сусіди по кімнаті в гуртожитку. Та й однокурсники значно молодші за мене. Я ж провчилася чотири роки в багдадському університеті, а диплом в Україні не дійсний. Для вступу на факультет романо-германської філології УжНу мусила здати 15 екзаменів і починала з нуля — з першого курсу. І аж після двохмісячних відвідин І курсу мене перевели на третій. Втім, і так вдячна, що маю змогу таки здобути вищу освіту.
— Щодо твого навчання. Як надолужуєш ті лекції, що читаються українською? Українська дається важко?
— Розмовну українську вже з бідою опанувала. Однак на слух сприймаю важкувато. До того ж сприймаю лише друковані букви, тому конспекти однокурсниць читати практично неможливо. Добре, що в специфіку факультету входить і читання лекцій англійською.
— Ужгород дуже відмінний від ваших міст. Які вони?
— Ваші міста відрізняються і архітектурою будівель і дизайном. Не лише зовні, а й всередині. Тут вже можна сказати пахне Європою. Лише офіси приблизно однакові усюди! Міста ж наші описати досить важко — там треба побувати. Прикро тільки, що нині про Ірак знають як про розгромлену країну і показують лише згарища та окраїни. Ми ж намагаємося навіть у воєнний час тримати бодай історичний центр і церковні квартали в порядку.
— Жінка за канонами Корану має дуже багато обов’язків і мало прав. Згодна з цим? Притримуватимешся обрядів й наділі, живучи в Україні.
—Однак Я вже зазначала, що у нас дві верстви населення: дуже побожні й помірно релігійні. Наша родина все ж відноситься до другої категорії. Однак канони Корану поважати слід. В Україні поводжуся майже так само, як і на батьківщині. Хоча тут частіше ношу хустку і одягаюся так, аби не показувати оголені частини тіла, крім лиця!
— ???..
Справа в тому, що мій наречений категорично заборонив показуватися перед чужими мужчинами в «непристойному вигляді». Загалом, особисто на утиски моїх жіночих прав не жаліюся, а щодо інших… Втім, згідно Корану жінкам не бажано говорити про це.
— Лише припустімо, що твій хлопець з України. Прийняла би його віру й побут чи переманювала б на свій бік?
Взагалі не хочу таке припускати, вибачайте. У мене є наречений і це питання не вельми коректне. Іракські жінки хочуть створити сім’ю лише з мусульманами. На відміну від чоловіків, що їдуть шукати наречених навіть до України. Але багато було таких випадків, що поживши з іноземкою вони відчувають нестачу в покорі, дбайливості, обрядах…
— Наскільки мені відомо, мусульмани мають молитися щонайменше тричі на день у спеціальних місцях. Як ти поводишся в таких ситуаціях, адже ми для таких правил не маємо пристосованих приміщень…
— Якщо точніше — 5 разів на день. Для молитви не обов’язково особливих приміщень. Потрібно щось постелити на підлогу, щиро молитися вголос, або хоча би пошепки. Та й наші церковники, розуміючи проблему емігрантів кажуть, що головне — саме звернення до Аллаха.
— Яка твоя мета в житті і чи пов’язано це з твоєю країною?
Раніше моєю метою було стати викладачем у Багдаді. Це якщо й здійсниться, то не скоро. Нині ж хочу просто жити в мирі, мати чоловіка й хорошу міцну сім’ю.
