Боротьба за демократію триває, або Як не піти грузинським шляхом

По-перше, тому, що Грузія започаткувала серію так званих кольорових революцій в країнах СНД. По-друге, в зовнішньополітичних стосунках у рамках цього простору  Сонячна республіка відіграє чи не найпомітнішу роль як головний подразник й опонент Росії та найближчий друг і партнер України. Тому реакція різних політичних сил у цих країнах дуже різна залежно від ціннісних орієнтацій. Одні зловтішаються, смакуючи вислів «троянди зів’яли». Інші болісно переживають, намагаючись зрозуміти мотиви і влади, і опозиції та зробити висновки з їх помилок.  

Найбільш відверта й прямолінійна реакція офіційної Москви, яка кляне Михайла Саакашвілі й за авторитаризм, і за жорстокість, і за переслідування свободи ЗМІ. Хоча все це з боку Кремля виглядає аж занадто по-фарисейськи. Бо коли в країні немає жодного вільного телеканалу чи навіть прямого ефіру, коли практика силового розгону демонстрацій є банальністю, то це навіть не колода у власному оці, а цілий лісоповал. Проте така ментальність совка, який нічого, крім «наш» – «не наш»,  бачити не здатен.

Реакція офіційного Києва, навпаки, найбільш стримана. По суті, жодних оцінок, крім пропозицій допомоги з вуст офіційних речників України не прозвучало. Хоча висловлювання представників різних політичних сил набагато відвертіші. Юлія Тимошенко майже повністю підтримала дії М. Саакашвілі, що характеризує її схильність до радикальних заходів. Речники Партії регіонів, навпаки, практично солідаризувалися з позицією Росії, що також вельми показово.

Реакція Заходу набагато принциповіша за українську. Генеральний Секретар НАТО Яап Схеффер різко засудив силові дії Саакашвілі, вказавши на недопустимість їх у демократичному суспільстві. З огляду на те, що заява Грузії на вступ до цієї організації вже лежать у Брюсселі, ці слова можуть мати наслідки не лише моральні. Близькі до зазначеної й оцінки інших керівників Європи та США. При визнанні того, що політичні конфлікти є внутрішньою справою Грузії, вони не могли не звернути увагу на неадекватність дій влади у стосунках із демонстрантами та проблему свободи слова. Власне, зухвале припинення ефіру опозиційної телестудії й було тією межею, яка визначає кордони в демократії. Порушення її означає повернення до насильства, що не сприймається цивілізованим товариством.

По суті, шлях Грузії до демократії й персональна роль Президента М. Саакашвілі відображають всю складність процесу культурного становлення, при якому ніколи не можна заспокоюватися. Це як і в процесі становлення особистості. Шлях від малюка до культурної вихованої людини дуже непростий і довгий, та й потребує відповідного середовища. Але ніхто не може гарантувати, що високоосвічена інтелігентна людина при певних обставинах не може різко деградувати й перетворитися на бомжа. Тобто цивілізація – це пос­тійна робота над собою, а не мета на кшталт комунізму, що обіцяє безперервну насолоду.

При всіх зовнішніх паралелях між Україною і Грузією, які часто люблять порівнювати, насправді ми доволі різні – і ментально, й історично. Та й революції у нас різні, хоча практично збіглися у часі. Якщо ще в радянський час Україна вважалася найбільш консервативною і зразковою республікою, то в Грузії бурлили процеси, які різко почали вихлюпуватися вже в перші роки перебудови. Тому не випадково Едуард Шеварднадзе став одним із небагатьох близьких соратників Михайла Горбачова: бо розумів на прикладі своєї республіки невідворотність змін. До речі, дуже показовий його приклад першого приходу до влади ще на початку 70-х років. Будучи міністром внутрішніх справ Грузії, він провів операцію в Тбілісі, коли на один день усім таксопаркам заборонили випускати машини на роботу. Але в місті виявилося й так достатньо автомобілів із чашечками, під які маскувалися приватники. Тоді їх арешти й покарання вважалися  за досягнення, і Едуард Шеварднадзе став Першим секретарем ЦК Компартії Грузії. Хоча одночасно він зрозумів і силу приватної ініціативи.

Тому грузини вважалися найкру­тішими ґендлярами на території всього СРСР. Південні фрукти, овочі, квіти з Сонячної республіки заполонили вітчизняні базари, але ліва торгівля алкоголем, ширужитком і навіть автомобілями також уважалася пріоритетом кавказців. Не випадково найгучніші кримінальні авторитети мали саме грузинські прізвища. Відповідно перехід до ринкових відносин для значної частини Грузії був бажаним й очікуваним. Однак Тбілісі запам’яталося також першими кривавими сутичками в СРСР, коли саперними лопатками армія приборкувала демонстрантів. Тобто вулична активність, як показали наступні роки, для п’ятимільйонної Грузії радше норма, ніж дивина.

Однак така сформованість квазіринкових структур мала й свій украй негативний бік. Насамперед це наявність чітко структурованих кримінальних кланів, які, по суті, становлять державу в державі зі своїми силами безпеки, фінансовими й медіа-ресурсами. Боротьба між ними і становить суть грузинських розбірок, які хтось називає переворотами, а хтось – революціями. Так до влади прийшов націоналіст Ґвіад Гамсахурдія, якого згодом вбили й запросили назад Едуарда Шеварднадзе. Той встановив певний баланс між кланами, але при цьому корупція досягла масштабів національної політики, що й вилилося в «революцію троянд». Однак, М. Саакашвілі при всіх його романтичних промовах уже з перших кроків удався до, як йому здавалося, прагматичних, але, як з’ясувалося, хибних дій. Почав збирати данину з корупційних кланів у фонд держави. Тобто замість кримінальної відповідальності, яка передбачає слідство й викриття схем, сучасний грузинський уряд пішов набагато легшим шляхом отримання відкупу. Навіть в останньому випадку з колишнім міністром оборони Іраклієм Окруашвілі його відпустили під заставу у 6 млн доларів, що, по суті, означає прихований хабар державі. Як наслідок, це не знімає проблем, а посилює боротьбу за владу, що й маємо нині.

Щодо особистої ролі Михайла Саакашвілі, то він повівся як цілком східний деспотичний правитель, розбещений владою й повноваженнями. Проте довговикохуваний імідж сучасного європейського політика зупинив президента на краю прірви. І він оголосив про дочасні вибори. Тобто боротьба за демократію триває, а отже, триває й робота над собою.