"Ми-ко-ло, го-ла!", або Знаний закарпатський футболіст — про себе і минуле

Ось із такої зримо у пам`яті відтворюваної картинки хочеться розпочати свою оповідь про людину — вихідця з гірської глибинки, котра багато своїх літ улюбленій грі мільйонів не просто віддала, бо й серце і душу в неї вкладала, з нагоди його гарного ювілею. Адже завтра в Ужгороді він, головний спеціаліст із оргмасової роботи управління у справах молоді та спорту ОДА Микола Тимчак з гострим відчуттям гола, котрий на футбольному полі завжди вмів хутко рішення прийняти, і коли в зручній позиції знаходився хтось із його колег по команді, не скупився точний пас віддати, щоби атака не стала "проколом", а таки завершилася кра-сенем-голом, зустріне свій 60-й листопад. Знаю ювіляра вже понад ЗО років не лише як вправного технічного футболіста, а і як авторитетного серед аграріїв нашого краю фахового зоотехніка, вмілого організатора і справжнього сподвижника розвитку масової фізкультури і спорту, великого поціновувача культури й традицій гуцулів і просто порядну людину, кмітливу й незрадливу, колегу хоч і запально-емоційного, але надійного. Відтоді як з ним запізнався, то й сам у футбол також закохався.

Народився ювіляр на Рахівщині у Великому Бичкові і був у батька Юрія Юрійовича, робітника місцевого лісохімкомбі-нату ім. І.Локоти, та матері Юлії Олексіївни, домогосподарки, єдиною дитиною. Ще навчаючись у старших класах Вилико-бичківської СШ, уже виходив на заміну, а відтак і отримав постійну прописку в основі тамтешнього "Хіміка", який виступав у вищій лізі чемпіонату області. Після закінчення 11-го класу у 1964 році йому по-спортивному впертому поступати до вузу не судилося, але заманливі перспективи перед ним все одно відкрились, оскільки на Рахівську картонну робітником запросили, а точніше грати у футбол за фабричну команду, яка виступала на першість області. Там зумів багато голів забивати і тому через 4 роки у травні 1968-го його запросили у мукачівський футбольний клуб "Карпати" (головний тренер — Іван Осуський). То вже була команда майстрів рангом вище, яка успішно виступала в західній зоні класу "Б" на першість колишнього Союзу. В першому ж сезоні виступів за "Карпати" із 19-ма забитими голами здобув пальму кращого бомбардира. Три сезони поспіль, граючи за цю команду, М. Тимчак потрапляв у список "33 кращі футболісти України другої ліги команд класу "Б", за що був удостоєний звання кандидата у майстри спорту. Відтак наприкінці 1970-го буапереве-дний до основної команди області — ужгородської "Говерли", де кілька літ як форвард радував численних уболівальників філігранною технікою й ефектними голами, яких за сезон забивав до десятка. Завдяки самовідданим, злагодженим колективним діям Миколи Тимчака, Томаша Пфайфера, Володимира Піньковського, Степана Варги, Олександра Поллака (капітан команди), Степана Войтка, Миколи Іван-ча, Івана Вернера, тезків Василів Медвідя та Мелеша, Вікторів Дубіно та Грушка, Юрія Чіркова, Івана Качура, Степана Гаджі й Миколи Русина під керівництвом начальника команди Олександра Малеця, головного тренера Дезидерія Товта і тренера Івана Пажо в 1972 році ужгородська "Говерла" навіть виборола срібні медалі чемпіонату країни у другій лізі серед українських команд класу "А". Після цього М. Тимчака призвали до армії й два наступні роки він одягав футболки львівського СКА та СКА "Луцьк", а після демобілізації знову виступав за ужгородську команду.

Хоча Микола у 19 років покинув отчий дім, та його ненька з Великого Бичкова частенько спершу в місто над Ла-торицею, потім у місто над Ужем навіщала і завжди по-своєму докоряла, що футбол — то не професія й аби певний хліб у руках мати, мусить, як і багато великобичківців, вищу освіту здобувати. Саме за порадами, а, точніше, на категоричні вимоги мами Микола ще в 1966 році поступає на заочне відділення Львівського зооветеринарного інституту (нині — Львівська ветеринарна академія імені С.Гжицького), яку закінчує у 1972-му. Ось так і поєднував упродовж шістьох літ улюблену гру у футбол із наукою, що, звісно, давалося важко. Але таки здобув диплом зоотехніка, й одружився на ужгородці, чорнявій угорці Моріці, з якою познайомився після одного з домашніх матчів рідної йому «Говерли». Ще один із палких шанувальників цієї команди — директор тодішньої Закарпатської птахофабрики Адальберт Левчак, дізнавшись, що футболіст Микола Тимчак є і дипломованим фахівцем у галузі тваринництва, переманив його на посаду бригадира сектору птахофабрики. За рік роботи птахівником зумів так себе зарекомендувати, що тодішні начальник управління сільського господарства облвиконкому Іван Роман та його заступник Юрій Петрище запросили Тимчака в це управління, де пройшов щаблі зоотехніка, старшого зоотехніка й начальника відділу по роботі агропромислового об`єднання. В апараті облсільгоспуправління Тимчак засидівся аж до 1990 року, коли його обрали головою обласної ради фізкультурно-спортивного товариства «Колос», яке незмінно очолював упродовж 16-ти років. Цей період виокремлює у своєму житті не лише як найбільш відповідальний, але і як найважчий.Незважаючи на те, що «Колос» через украй погане фінансування мусив шукати різні шляхи виживання саме під орудою нашого ювіляра, котрий виявився і непоганим менеджером, ця структура здобула собі добре визнання. Щороку проводилися обласні сільські спартакіади, й обласна збірна «колосівська» команда успішно виступала у всеукраїнських сільських спортивних іграх із дев`яти видів спорту. Я горджуся тим, наголошує Тимчак, що у нашому «Колосі» починали писати свою спортивну біографію такі спортсмени, котрих тепер знає не тільки все Закарпаття, як майстри спорту гірськолижники Михайло Рен-жин, Йосип і Катерина Пеняки, майстер спорту міжнародного класу, велосипедист Володимир Дума, фристайлісти Іштван Фелдеші, Станіслав Кравчук, Енвер Аблаєв та інші.

Є що цікавого згадати Миколі Юрійовичу, але найбільше приємних споминів, безумовно, пов`язано з футболом. Основними факторами успішних виступів ужгородської «Говерли» на початку 80-х років минулого століття, вважає: тоді понад 90 відсотків її гравців були вихованцями закарпатського футболу, а на ігри «Говерли» ходило стільки людей, що всіх не міг вмістити стадіон «Авангард». Ось якби тепер сповна спрацьовували ці два фактори, каже М. Тимчак, то наше «Закарпаття» нині боролось би не тільки за збереження прописки у вищій лізі України, а принаймні хоча б за місце в першій десятці провідних футбольних команд. Свою футбольну молодість та зрілість Микола Юрійович згадує і зараз, коли разом із колишніми майстрами шкіряного м`яча виходить на зелений газон стадіону в складі ветеранів ужгородської «Говерли». Серед них і чимало тих, хто в незабутньому для нього 1972 році на чемпіонаті України виборював «срібло».

Скажемо і про таку деталь. Усюди Микола Юрійович Тимчак встигав завдяки надійному домашньомутилу в особі люблячої дружини Марії Йосипівни, з якою виховали двох доньок— Вікіцу та Моріку; Тимчаки вже мають двох внучат, шестирічного Данила й чотирирічну Мілу...

З роси і води тобі, друже Миколо, на многая і благая літ. Нехай тебе повсюди й завжди супроводжують життєві гаразди і відлуння таких любих серцю вигуків «Ми-ко-ло, го-ла!».