До проблеми української еліти: кого ми змушені знову обирати?

До проблеми української еліти: кого ми змушені знову обирати?

„Кожний народ має тих очільників, на яких заслуговує” – так кажуть. А як на рахунок українського народу..?

Імператор повинен вмирати стоячи...

Тіт Флавій Веспасіан – римський імператор (69-79 рр.)

Все, що робить політик від виборів до виборів – це він готується до наступних виборів.

Д.Белл

 Веселі, брате, часи настали
Ми наближаємось до мети!
Чому ж тоді я шукаю іншу стежку
Чому я далі з ними не хочу йти?

  Веселі, брате, часи настали
На грудях світить нам слави знак!
Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили,
Душу кинули просто так… 
 

 Океан Ельзи „Веселі часи” 

        Закритість і „елітарність” українського суспільства породила парадоксальну ситуацію: досить широка суспільна дискусія інтелектуалів з приводу питання політичної еліти в Україні не виходить за стіни наукових установ, перетворюючи всі напрацювання в даному напрямку на інтелектуальний брухт. Українська політична еліта вважає себе настільки „самодостатньою” і „повноцінною”, що, не потребує будь-яких порад чи кваліфікованих рекомендацій. Вона не чує нічого і нікого. Їй це не потрібно...

         Схоже, в 1991 році ми змінили тільки назву і прапор... А, так, ще гімн. Але ось паразитуючу номенклатурну еліту – ні. Помаранчева революція...також не зовсім вдала спроба: тих, проти кого, начебто, боролись, самі ж привели до влади через 2 роки на парламентських виборах. „Проблема еліти в демократичному суспільстві полягає в тому, що „майданів” не повинно бути” – слова М.Попович на одному з круглих столів.

         І питання тут не в кольорах. Еліта у нас одна. Змінюються тільки обличчя і прізвища. За такого стану речей, представники української еліти ризикують ніколи не стати найбільш компетентним прошарком суспільства,  авангардом і прапором передових цінностей та ідеалів української спільноти.

         За 13 років незалежності до і, напривеликий жаль, ще 3 після Майдану Свободи, ми наче в театрі абсурду. Політики постійно говорять про консолідацію, необхідність пошуку компромісу, єднання і т.д. Але вчиняють з точністю до навпаки. Тільки от проблема набагато глибша: особи, які впливають на прийняття доленосних рішень повністю відірвані від тих, чиї долі ці рішення визначають. Кожні вибори в Україні – це безальтернативні вибори: вибори без вибору. І кожного разу українське суспільство тоне в багні популізму. Еліта в більшості своїй не відбиває і не репрезентує настроїв і прагнень більшості українців, а лише виносить на загал весь масив антагонізму і суперечностей, які зумовлені об’єктивними соціокультурними та етноісторичними причинами. І всі ці з’ясування стосунків „хто кращий” підміняється евфемізмом на кшталт змінимо життя на краще, чи щось там про справедливість... Людям від цього не легше.

          Можна робити поправку на складну історію і посттоталітарну спадщину. Крихта об’єктивності в цьому звісно є. Але згадаймо слова Р.Декарта: „Хто хоче – шукає можливість, хто не хоче – шукає виправдання”. Розмова в такому сенсі може сприйматися тільки як виправдання.

          Український істеблішмент досить примітивно, але водночас дуже вправно використовує логіку маніпулювання масовою свідомістю. Апелювання до емоційних настроїв ірраціональної природи через нехтування об’єктивними факторами і аргументами. В нашій ситуації дуже схоже на екстремістську методологію: брак легітимності нівелюється через відвертий популізм та апокаліптичну риторику. Дозволю собі декілька цитат, щоб все стало зрозумілим: „Якщо бажаєте здобути прихильність мас, ви повинні говорити їм найбезглуздіші і найбрутальніші речі” – слова Адольфа Гітлера. І ще дещо від Йозефа Геббельса: „Ми шукаємо не правди, а ефекту. Що більшою є брехня, то більше їй вірять”.

         Тільки ця псевдоеліта (прийшов вже час назвати речі своїми іменами), схоже, „не дочитала книжки до кінця...” В умовах аритмічної пульсуючої дійсності масового суспільства, натовп, крім схильності до масових афектів через маніпулятивні дії, має здатність в критичний момент вибухати. І тоді, вже цим потоком людей неможливо буде керувати взагалі... Сьогоднішня ситуація, з огляду на рівень довіри населення владі, мало чим відрізняється від передреволюційної. Далі ми всі прекрасно знаємо, що відбувалося у 2004 році. І добре, що все так закінчилось, прошу вибачення за іронію, „без крові”.

          У свій час О.Шпенглер у вступі до „Politische Schrifften” („Політичні роботи”) написав: „Национальная революция нуждается не в партийных вождях”, а  в государственных мужах”. І далі, переносячи його слова на українську дійсність: Сегодня, я не вижу ни одного такого”. 

          Представники українського політикуму не бачать далі власного носу, чи то гаманця...чи то роблять вигляд, що не бачать. Підміна понять і проблем доходять до абсурду, а спічі і прямі ефіри схожі на розмову у стилі оруеллівського новоязу. 

          Будь-яка проблема розглядається не в контексті кваліфікованого аналізу і розроблення стратегії її вирішення через консолідацію інтелектуальних зусиль національного авангарду, а як предмет торгу за можливість отримання більших дивідендів і вищих рейтингів. Кількісні показники соціологічних досліджень щодо політичних преференцій громадян – ось єдиний орієнтир і мотив діяльності українських можновладців. Національні мужі не звертають уваги на соціологію. Вони вирішують нагальні проблеми і питання, незалежно від їх популярності чи непопулярності, політичної доцільності чи раціональності... Сучасне суспільство – це суспільство зрадників. А отже „людині не слова, а діла” в ньому немає місця. Невже й Україна піде цим шляхом..?

          Кожний коаліційний процес – це скоріше політична бутафорія, торги на біржі, де кожна з політичних сил намагається якомога дорожче продати свій пакет акцій. Представники українських елітарних кіл щоразу мають покроково розписаний план, як облити брудом опонента, отримати той чи інший портфель чи об’єм владних повноважень. Але жоден не має плану, ба навіть стратегії консолідованої конструктивної співпраці на відносно довготерміновий період.

          В основі політичної дії представників української еліти лежать не аналітичні напрацювання на базі ІТ-складових – аксіома успіху в інформаційному суспільстві, а волюнтарні міркування і рішення в поєднанні з крайніми формами утилітаризму.„Радянський шаблон” – головна методологічна база української псевдоеліти. Тільки от академічно і праксіологічно вона (цебто база; чесно кажучи,  і еліта також) давно вже застаріла, саме тому і не дає, фактично, жодних конструктивних результатів.

          Відсутність традиції і фрагментарність свідомісного та ціннісного сприйняття поступовості і причинності державотворення і суспільного поступу з боку більшості українців покладає на національних очільників велику історичну відповідальність і сподівання мас, до якої перші зовсім не готові.

          „Кожний народ має тих очідьників, на яких заслуговує” – так кажуть. А як на рахунок українського народу..? Тут логічніше було б не стверджувати, а запитати: „Чи має український народ тих очільників, на яких заслуговує?” Аналізуючи події, викристалізовується проблема трохи іншого відтінку: особи, які керують державою, безпосередньо визначають якість і впливають на прийняття рішень, тим самим реалізовуючи делеговані їм з боку народу (демосу, маси) владні повноваження, не ідентифікуються ні цінісно, ні методологічно, ні культурно цим же народом (на рівні масового індивіда) як таких, хто б мав все це виконувати. Виходить, що група осіб, яка позиціонує себе як еліта, не асоціюється (сприймається) як така у тих, хто a priori наділяє цим статусом... Майже як у тій пісні (див. епіграф): 

Веселі, брате, часи настали
Ми наближаємось до мети!
Чому ж тоді я шукаю іншу стежку
Чому я далі з ними не хочу йти?
 

         А „завтра” знову вибори...Вибори без вибору. Шанс щось змінити? Кого ж тоді обирати, спитаєте Ви...На жаль, автор не взмозі відповісти на це запитання. Але щоб ця стаття не не долучилась до вищезгаданої купи інтелектуального брухту, дозволю собі трохи відвертого суб’єктиву – невизначеність вже остогидла... Ця ж пісня, останній куплет...ось, мабуть, відповідь на найперше конструктивне запитання – „що робити?”. А може це гасло української національної ідеї... Вибачте, це вже зовсім інша історія.

Та нам з тобою своє робити,
Відкрити очі і
далі йти!
І зуби сильно стиснувши, маму ніжно любити
ХТО Ж ТОДІ, ЯК НЕ МИ, БРАТИ?!!
 

 

Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...