Шенгенка в обмін на нелегала

Навіть неозброєним оком помітно, що нелегалів в Україні з кожним роком стає усе більше й більше. Відповідно до звіту Генсека ООН, Україна посідає четверте місце за кількістю міжнародних мігрантів. У середньому щороку українські міліціонери й прикордонники затримують понад 30 тисяч «непрошених гостей». Про те, скільком усе-таки вдається безперешкодно «просочитися» крізь кордони й ППП, статистика мовчить. Офіційно дозвіл на проживання у країні мають не більше кількох тисяч вихідців із країн третього світу: і далеко не кожен з них має право на роботу в Україні. Але щоб переконатися в ілюзорності цих цифр, варто лишень відвідати Київський ринок Троєщина або Харківську Барабашівку – торговців із Пакистану, Китаю, В’єтнаму, Афганістану набереться тут не одна сотня тисяч. Звісно, після ратифікації договору потік нелегалів передбачувано зросте – усіх «зайців», що потрапили в Європейський поїзд із української сторони, повертатимуть назад (ЄС вимагає, щоб нелегалів повертали навіть через рік після того, як вони перетнули кордон). Спробуємо розібратися, наскільки Україна до цього готова, і через що фахівці б’ють на сполох.

1. Неможливість ідентифікації нелегальних мігрантів

Мета нелегала із країни, що розвивається, – потрапити до Європейського Ельдорадо, Україна для більшості з них – транзитна країна. Проте дехто, не зумівши проникнути в ЄС, осідає в нашій країні (після ратифікації угоди про реадмісію кількість нелегалів, які залишаться в Україні, певна річ, зросте). Багато в чому це відбувається через неможливість «упізнати» спійманих нелегалів. Раніше правоохоронцям було простіше ідентифікувати мігрантів. Тепер більшість із них, навчені своїми попередниками, не беруть із собою жодних документів і називають вигадані імена, щоб не можна було встановити особу затриманого. Посольства теж не завжди надають допомогу в «упізнанні» своїх співвітчизників. Тож багатьох із них через якийсь час доводиться відпускати на волю (тим паче, що й змоги утримувати їх держава не має). Після цього вони знову (вже за допомогою криміналітету) намагаються перетнути західний кордон. В Україні поки що немає бази даних, яка допомогла б встановити особу нелегала. Не вистачає й перекладачів, які могли б «проінтерв’ювати» іноземців, тим більше, що розцінки, встановлені Кабміном для перекладачів, викликають хіба що посмішку – 1,7 гривні за годину роботи.

2. Відсутність центрів для утримання нелегалів

Незважаючи на підписаний ще в 2001 рці Указ Президента і затверджене Кабміном «Типове положення про пункти тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні», попри виділені Європейською комісією кошти для створення таких приймальників, жодного подібного центру в Україні так і не з’явилося. Сьогодні існують два приймальники для нелегалів. Один – у Мукачевому, другий – на Волині. До того ж, Мукачівський має от-от закритися. Обидва не мають офіційного статусу, не відповідають стандартам ЄС і просто не в змозі вмістити всіх нелегалів, яких затримують правоохоронці. Питання: де Україна утримуватиме повернутих їй нелегалів? Відповідь – ніде, доведеться знову відпускати їх на «вільні хліби». Тим паче, що й грошей на те, щоб їх прогодувати, у держави немає. А Європа допомагати Україні у цьому поки не збирається. Зате вимагає, аби пункти утримання нелегалів і біженців відповідали всім європейським нормам.

3. Недостатнє фінансування

Українське телебачення регулярно демонструє сюжети про затримання нелегалів – то їх витягають із холодильників, які везуть у Європу, то з купи капусти. Кажуть, існує багато способів. А ось повідомлень про депортацію нелегалів – значно менше. І не дивно – адже зазвичай складно з’ясувати, звідки прибув нелегал і куди його слід повертати, та є й більш прозаїчна причина – країна просто не має грошей на депортацію нелегалів. Бюджетних коштів й на своїх громадян не вистачає, тому щорічно на депортацію виділяється в кілька разів менше, ніж потрібно. Росія вже підрахувала, що утримання одного нелегала обходиться їй щонайменше в 1 000 євро. Якщо мігрантів або біженців буде занадто багато і їхнє перебування в таборі затягнеться, витрати можуть виявитися не під силу для держави – вона не зможе прогодувати їх, не те що депортувати. За словами директора Департаменту міграційної служби Держкому у справах національностей і релігій Миколи Єруха, витрати на депортацію громадянина Південно-Східної Азії для України становлять понад $1 000. На думку начальника відділення ГУ БОЗ МВС України Максима Коберника, із прийняттям закону про реадмісію Україна ризикує перетворитися на країну-накопичувач нелегальних мігрантів.

4. Недосконалість законодавчої бази

З одного боку, в Україні величезна кількість законів, які так чи інакше стосуються проблеми міграції – крім «Закону про імміграцію»,  це  Закони «Про біженців»,  «Про правовий статус іноземців»,  «Про державну прикордонну службу»  тощо.      З іншого боку – в Україні досі немає нормативного документа, у якому були б чітко прописані основи міграційної політики України. До того ж, законодавча база найчастіше вступає у протиріччя з міжнародними нормами. Скажімо, Конвенція ООН проти тортур 1984 року або ж Європейська Конвенція прав людини 1950 року, до яких приєдналася Україна, вимагають не повертати людину до країни, де вона може зазнати катувань або бути страченою. Водночас Україна не може виконати міжнародних зобов’язань з тієї простої причини, що її законодавство не передбачає механізмів надання захисту таким особам – в українських законах взагалі немає такого терміна, як «біженці війни». Ситуація з біженцями у нас взагалі досить «темна» і заплутана. Україна приєдналася до Женевської конвенції щодо захисту біженців, і цим часто користуються нелегальні мігранти: аби легалізуватися в нас, вони подають заяву про отримання відповідного статусу. А після цього... знову намагаються проникнути до країн ЄС і стати біженцями вже там (благо, в Україні свободу їхнього пересування ніхто не обмежує). І якщо в країнах Євросоюзу існує єдина система баз даних Eurodac (у якій зберігаються відбитки пальців усіх, хто коли-небудь звертався за наданням статусу біженця), то Україна доступу до цієї бази поки що не має. Власна міжвідомча система ідентифікації іноземців «Аркан» ще формується.

5. Відсутність єдиного координуючого органу у сфері міграції

Сьогодні в Україні міграційними проблемами займаються всі, хто забажає: відповідні закони так чи інакше зачіпають практично всі відомства. Ось і виходить, що на одному полі товчеться величезна кількість гравців – МВС, МЗС, СБУ, Державна прикордонна служба, Міністерство праці й соціальної політики, Держком України у справах національностей і міграції, Державна адміністрація з туризму й навіть... Міністерство освіти та науки (яке, приміром, видає запрошення тим іноземцям, які зібралися навчатися в Україні). У підсумку права рука найчастіше не знає, що робить ліва, адже єдиного органу, що координував би дії всіх цих служб і здійснював цілісну міграційну політику, в Україні немає.

6. Прозорість кордонів

Більшість нелегалів потрапляють в Україну через східні прозорі кордони. Це традиційно – адже в часи СРС� між Україною, Росією та Білорусією взагалі ніяких кордонів не було, прикордонна інфраструктура в цих регіонах і досі формується. Цими незамкненими дверима й користуються нелегали. У чому їм, до речі, значно сприяють місцеві жителі. За даними МВС, саме вони часто потрапляють під вплив злочинних угруповань і стають провідниками нелегальних мігрантів. Пов’язано це передовсім із тим, що в прикордонних регіонах досить високий рівень безробіття, і знайти тут роботу дуже складно.

7. Ріст етнічної злочинності та соціального напруження

Здавалося б, чимало розвинених країн сьогодні заявляють, що вже незабаром вони змушені будуть підтримувати показники міграції на колишньому рівні й навіть збільшувати – щоб не допустити демографічної кризи. Наприклад, Росія вже заявила, що це – можливий спосіб попов-нення «людських ресурсів»: підраховано, що для підтримання кількості населення на нинішньому рівні Росії впродовж найближчих 50 років потрібно прийняти 70 мільйонів мігрантів. Із 78 розвинених країн, які в 1996 році хотіли знизити рівень імміграції, 35 заявили, що мають намір її підтримувати. З іншого боку, йдеться про кваліфіковані кадри, яких серед нелегалів практично немає. До того ж, якщо в розвинених країнах розроблені спеціальні програми інтеграції мігрантів у соціум, в Україні нічого подібного не існує. І більшість осілих тут нелегалів у найкращому разі торгують на ринку, у гіршому – створюють злочинні угруповання. Сьогодні в Україні з’являються екзотичні ОЗУ – окрім традиційних кавказьких, це й китайські, і в’єтнамські, й угорські, й афганські. На думку Максима Коберника, нелегальні мігранти – ідеальна база для етнічної злочинності. Збільшення кількості нелегальних мігрантів, ріст етнічної злочинності навряд чи сподобається «корінним» українцям. А це – ґрунт для міжетнічних конфліктів, зростання соціального напруження.

8. Активізація торгівлі людьми

За оцінками Міжнародної організації з міграції, майже половину осіб, які нелегально потрапляють на територію інших країн, ввозять посередники або ж вони стають об’єктами торгівлі людьми. Це, до речі, досить прибутковий бізнес, який уже освоїли афганці, що прижилися в Україні, пакистанці, китайці. За даними МВС України, за переправляння через кордон України маршрутом СНД–Європа за одного нелегального мігранта організатори контрабанди «живого товару» виплачують провідникам майже $5 тисяч, прибуток же організаторів транспортування нелегала коливається від 10 до 15 тисяч. Після ратифікації угоди про реадмісію цей бізнес, радше за все, стане, з одного боку, ще прибутковішим, з іншого – ще корумпованішим. Уже сьогодні є підстави стверджувати, що в деяких регіонах за ним стоять силовики. Скажімо, як повідомили «Главреду» закарпатські правоохоронці, вони володіють інформацією, що переправляння нелегалів за кордон «кришують» їхні колеги, передовсім – прикордонники.

9. Поширення нетипових захворювань

У ГУ БОЗі розповіли кумедний, на перший погляд, випадок, як прикордонники виявили у вантажівці, у схованці з кавунами, різношерсту компанію нелегалів – були тут вихідці з Бангладеш, Пакистану, Лівану. Кавуни, звісно, швидко прилаштували. А для мігрантів викликали лікарів. Незабаром з’ясувалося, що кілька з них хворі на вітрянку, троє – на мавпячу віспу, начебто були навіть виявлені хвороби, які місцеві медики так і не змогли ідентифікувати. Небезпека захворювань, які найчастіше везуть із собою вихідці з азіатсько-африканського регіону, – у їхній нетиповості для України.

На думку більшості експертів, щоб ратифікація угоди не стала для України прикрістю, до неї потрібно готуватися вже зараз: створювати відповідну законодавчу базу, єдиний орган для здійснення міграційної політики (передбачається створити міграційну службу на базі МВС або Мін’юсту), побудувати врешті-решт пункти для утримання мігрантів. Радикали вимагають посилити відповідальність і безпосередньо за нелегальну міграцію, і за сприяння нелегалам. В Україні досить лояльне законодавство щодо цього – скажімо, для нелегалів передбачене лише адміністративне покарання. Це, начебто б, непогано, але з огляду на прийдешню ратифікацію, така ліберальність може зіграти не на користь Україні. Утім, є й світло наприкінці тунелю: нещодавно аналогічну угоду про реадмісію з Україною підписала й Росія. А якщо врахувати, що 90% нелегалів потрапляють в Україну саме з території Росії, для нас цей договір украй вигідний. Однак усі експерти вважають, що ратифікувати його слід не пізніше, ніж аналогічну угоду з ЄС – інакше користі від нього небагато. За цей час в Україні встигне «осісти» величезна кількість нелегалів із найрізноманітніших країн.