Перед Арпадом і Понтієм Пілатом, або Враження від виставки полотен Мігая Мункачі в мукачівському "Паланку"

Перед новим передвиборним ривком Господь послав Мукачеву, цьому працелюбному закарпатському місту, непересічну Мистецьку подію, якій би позаздрив і сам коронний Пешт.- виставку картин великого мукачівця Мігая Мункачі з колекції Імре Пака.
Виставка отримала широку рекламу завдяки тому, що її відкривали український та угорський можновладці. Це й політичне зближення з країною, королевою якої була київська княжна і котрій стоїть пам`ятнику містечку Тігонь. Виставка діє в знаменитому Паланку, який відреставрований на кошти нового мукачівця Віктора Балоги. В цьому благодійництві він справді новий і мудрий, на відміну від інших спадкоємців крісел і тронів.
У Тячеві - пам`ятник Голлоші, в Мукачеві - монумент Мункачі. Не сідали б тільки на них небесні ворони. Мігай Мункачі знаменитий багатьма картинами. Найскандальніша з-поміж них - «Здобуття батьківщини», яка на вимогу обранців слов`янських народів була дочасно винесена із зали угорського парламенту. На картині - покірні слов`яни в поклоні перед Арпадом з полумиском дунайської води...
Виставка Мункачі в Паланку починається з релігійних полотен «Голгофа» й «Христос перед Пилатом». Мало сказати, що це вражаючі картини. Це треба бачити й відчути разом з тремтінням лампочок, які, підсвітлюючи картини, постійно перегорають, і обслуга парманентно їх замінює.
Обілена тога Пілата, біла туніка Христа й присмерковий претор. Далі це все перебиває яскраве сонячне серпневе світло, що пестить відкриті фортечні галереї, й ти опиняєшся перед масивними золочено-різьбленими рамами на килимах паризьких салонів з пальмами в малогабаритних вазонках. Розпорошений імпресіонізм сусідує з дзеркальним академізмом, тенденційним реалізмом. І так від картини до картини. Навіть охорона ввійшла в транс мункачівських полотен і може їх вам прокоментувати, коли ви вголос висловлюєте свої рефлексії.
Суттєвим доповненням експозиції є надзвичайно якісні фотографії 19 століття з великою кількістю срібла, пасмо волосся художника, його особисті речі: парасолька, щітки для одягу, чорнильне приладдя, пензлі. Словом, трохи не фізична при-
сутність самого Мункачі. Завершивши огляд, ми опинилися біля афіш, де сунули групи різномовних туристів і туристок. Розпочинався виставковий аншлаг, який попросту псує враження від спілкування з вишуканими мистецькими речами.
Фотографувати твори в таких випадках заборонено, однак не продавалося жодного проспекту, жодного каталогу, як це зазвичай буває в інших містах.
Мої друзі були далеко не дилетанти в живописі, й ми згадали, що в підніжжі замку мешкала родина Адальберта Ерделі. На це й навіяла одна картинка Мункачі, де він намалював могилу своїх батьків у Мішкольці. Будинок Ерделі в Мукачеві не так понівечений перебудовами, як в Ужгороді, по-європейськи затишний і далекий від помпезності. Будинок, у якому нема жодної картини знаменитого стрия, але є купа родинних реліквій сім`ї Віллашек, де Ерделі можна бачити дружбою на весіллі.
Виставку ми відзначали в приватному помешканні неподалік центру міста білим мужіївським мускатом (з найліпшого мужіївського «золота»). Принагідно я згадав ще одну картину Мункачі з альбому видавництва «Корвіна», який придбав у Тячеві 1983 року. Це був «Страйк», який у першій радянській книжці мусив на вимогу пані редакторки означувати як «червоний». Пора «паровозів» минала, але не повністю. Через 20 літ з того таки Тячева я приїхав уже на справжнього Мункачі й не розчарувався, як не розчарувався Іван Небесник, що приїхав з Ужгорода, та ботанік Роман Кіш. А ще хтось був із Бекешчаби, де музей Мункачі, з Кечкемета й Шопрона. А може, й з Парижа...