Як Закарпаття Кубань підіймає

Після запорожців потягнулися до Кубані – „іногородні” – селяни зі Слобожанщини, Таврії чи Донбасу. Тож чи варто дивуватися, що  за переписом 1926 року більше половини мешканців Краснодарського краю складали українці. Політика русифікації та творення „совєтського народа” дала свій результат. Нині на Кубані українцями себе вважають лише кілька відсотків. Але наразі мова не про це.

Мова власне про мову. Кубанську балачку чи „наречіє”, яка є яскравим зразком південно-східних говорів української мови. На жаль, і вона теж відходить в історію. Дедалі менше людей балакають по-кубанськи. Відходить старше покоління, а молодше спілкується вже російською.

Єдине, що ще тримає зв’язок поколінь – це фольклор. І старі, й молоді залюбки співають українських пісень, щиро вважаючи їх кубанськими. Доходить до того, що й „Думи мої, думи” можуть представляти як кубанську народну пісню, записану в станиці такій-то.

Антиукраїнська наставленість російської влади та мас-медіа роблять свою справу. Тож продовжуючи ментально називати себе кубанцями і чітко проводячи межу між собою та „кацапами”, кажучи по сьогодні, що „збираються їхати в Росію”, буцімто Кубань – не її частина, водночас будуть заперечувати свою українськість. Хоча й визнаючи, що, так, родина колись перебралася з України на Таманський півострів і навіть назвуть українську губернію чи повіт, де дотепер збереглося родинне коріння.

Найбільше з фольклору пощастило пісням. Кубанський народний хор відомий далеко за межами свого краю. Його керівник, невтомний ентузіаст Володимир Захарченко видав кілька збірок пісень. Решта народної творчості потроху згасає разом зі старшим поколінням, для якого вона була частиною власного самоусвідомлення.

Аж раптом у 2004 році виходить збірка кубанських прислів’їв та приказок „Рушничок на кілочку”. Упорядником книжки виявився... закарпатець Володимир Пукіш.  Після закінчення Ужгородського національного університету та аспірантури на англійській філології, доля закинула мукачівця в Краснодарський край. Нині він працює начальником відділу маркетингу одного з найбільших винних заводів Росії – „Фанагорії”. Та основний фах – мовознавство – також дає про себе знати.

Дипломований філолог був вражений багатством кубанського фольклору. А тутешня українська розмовна мова була настільки чистою, що виглядала значно краще за суржик деяких областей України.

А нещодавно Володимир привіз з Росії вже друге своє „дитя”. У Ростові-на-Дону (видавництво „Медіа-Поліс”) побачила світ книжка „Людський вік. Кубанські народні казки та прислів’я”.  Розкішне подарункове видання містить понад 40 казок та бувалиць, а також близько 400 прислів’їв.  За словами упорядника, це перше книжка українською мовою, видана за останні роки в Росії. Окрім оригінального тексту, вона містить російський та англійський переклад, даючи можливість кубанській народній творчості вийти у світ.

Не можна не втриматися, аби не зацитувати хоча б кілька прислів’їв: „Як ковбаса і чарка, то минеться й сварка”, „Така гидота – не одірвеш від рота”, „Якби знаття, що в кума пиття, то і дітей би узяла”.

Передмова, примітки, пояснення роблять „Людський вік” не просто збіркою казок, а науковим виданням, мета якого зафіксувати зразки автентичного кубанського фольклору. Книжка місить багато ілюстрацій, в тому числі і дитячих. Цікаво, що серед меценатів книжки значаться і закарпатці – Петро Романишин, Сергій Зінчук, Еміл та Вікторія Гомоляки, Олег та Світлана Волічки. Ось так і розбудовується України  -- від крайнього Заходу до крайнього Сходу.

Книжка Володимира Пукіша отримала гарну опінію. Їх закупили для бібліотек, а служба протоколу Краснодарської крайової адміністрації використовує їх як сувеніри для гостей  Кубані.

А мукачівець там часом уже працює над новим проектом – історією чеських поселень на Кавказі. І в цьому він також буде одним із перших...