ОБІЦЯНКА

Він часто приходить мені на згадку. Просто так виринає у пам'яті навіть тоді, коли я виконую якусь роботу і намагаюсь ні про що не думати. Інколи мені здається, що він, десь там, у підсвідомості, чатує завжди, нікуди не зникає і тільки чекає слушного часу, щоб нагадати про себе. І з’являється... Здебільшого в суботу. Я довго не могла зрозуміти, чому саме в цей день. Та згодом збагнула – це ж в суботу він... помер.

Ми зналися лиш декілька років. Але є люди, які прив'язують до себе на все життя. Таким був Михайло – у поведінці, у спілкуванні у вчинках: веселим, невимушеним, товариським. Він був природженим лідером і чоловіком, який вмів заробляти гроші. Я жодного разу не бачила, щоб Михайло десь працював. Нам же казав, що � „промишляє”.

Так чи інакше, а в їх сім'ї завжди водилися гроші. Навіть тоді, коли більшість із нас задовольнялася мізерними зарплатнями, він мався добре. А як «впала залізна завіса», подався за кордон. Довгий час перебував у Чехії, а згодом перебрався туди з сім'єю жити. Додому приїжджав рідко. Та згодом розпочав будівництво нового будинку у� селі,� і зачастив. 

Михайло не забував про друзів. А так як ми були ще й кумами, по святах навідувався в гості. Приносив дітям гостинці, питав про роботу. Він особливо поважно ставився до моєї професії журналіста.� Часом просив, щоб я написала про нього в газету. Я казала, що від цього йому не буде користі, а може навпаки – зашкодить, проте обіцяла надрукувати статтю.� Він,� чи то жартома чи всерйоз, запевняв, що зробить щось особливе, і журналісти самі до нього бігатимуть на інтерв'ю. І тоді я пожалкую, що не зробила це перша.

Ми зустрілися незадовго до його смерті. Я поверталася з роботи додому „автостопом”, а Михайло їхав з Чехії на крутому авто. Він купив цю машину, як сюрприз, на день народження дружині. Михайло дуже поспішав, казав, що заїде на новобудову і повертається назад. А зовсім скоро чекає нас у гості – на новосілля та іменини.

- Може хоч так зберу вас всіх разом. Бо все нам ніколи.

…Втім, ми всі з'їхалися раніше - на його похорон. Він розбився на цій же машині, так і не встигши подарувати дружині. Ще тоді, я зауважила про перевищення швидкості. Однак він переконував у своїй водійській майстерності:

– Я на машині� „ас”. Двадцять років за кермом – і жодної подряпини.

Та, певно, сказав у таку мить... Його не стало буквально за місяць...

...Він знову прийшов мені на згадку. Це було в суботу. Я відклала всі домашні справи, сіла за комп'ютер і почала писати. Я виконала свою обіцянку.